Радіоактивність психологічної травми: уривок із книжки Ґаліт Атлас «Емоційний спадок»
Ми здобуваємо у спадок від своїх батьків не тільки біологічні гени, а й травми поколінь. Разом із сімейними таємницями й дитячими спогадами вони міцно вплітаються у наше життя і непомітно формують характери, вчинки й поведінку. То як жити, коли травми поколінь переслідують, мов примари? Як відпустити минуле і розпочати власний шлях? Психотерапевтка Ґаліт Атлас у книжці «Емоційний спадок» поєднала власний досвід, історії своїх пацієнтів і основи психоаналізу, щоб продемонструвати, як наші сьогоднішні страхи й проблеми пов'язані з емоційним спадком батьків, бабусь і дідусів. Публікуємо уривок з книжки Ґаліт Атлас «Емоційний спадок».
Рейчел кладе Рут собі на груди, і та засинає. Жінка розповідає, що ім’я немовляти обрала її мати. Вона розказала Рейчел і Марку, що хотіла назвати Рейчел ім’ям, написаним на свічці, яку її батьки запалювали щороку в День Голокосту, але батьки були категорично проти.
— Рут була родичкою, яка загинула в Аушвіці, — пояснює Рейчел. — Тож, коли мама захотіла так назвати мене, дідусеві з бабусею ця думка не сподобалася. «Не потрібно обтяжувати немовля ім’ям померлої», — зі сльозами на очах сказала бабуся моїм батькам. Вона поглянула на дідуся, який стояв мовчки. За словами моєї мами, її батьки часто казали, що єврейські немовлята — найважливіший доказ того, що нацисти не перемогли, що вони нас не знищили. «Ось наше наступне покоління, — сказала моя бабуся. — Нехай у неї буде життєствердне ім’я».
Мама Рейчел намагалася переконати своїх батьків, проте що більше вона сперечалася, то більше ті засмучувалися, аж урешті дідусь Рейчел дуже розлютився.
«Новонародженому немовляті потрібен зв’язок із майбутнім, а не зі старими світами. Наша внука має бути пов’язана зі щастям, а не із жахіттями. Ти при своєму розумі?» — він накричав на маму Рейчел і вийшов із кімнати.
— Ані до того, ні після мама не бачила дідуся таким розбурханим, — каже Рейчел. — Він був доволі врівноважений і розсудливий. Мама майже ніколи не бачила, як він плакав. Вона розповідала, що в дитинстві, коли їй було сумно, тато брав її на руки й обіймав до задухи. Тоді дивився на неї й питав: «Тепер тобі краще?». Коли вона кивала, він ставив її на підлогу й вони розходилися по кімнатах, не дивлячись одне на одного. Вони ніколи не розмовляли про емоції, а ще мама нічого не знала про його минуле. Вона лише знала, що він приїхав «звідти» і вся його родина загинула в Аушвіці. Вона не знала, як йому єдиному вдалося вижити, і ніхто з нас не наважувався запитати.
Тепер ми з Рейчел усвідомлюємо, що минуле потрібно було забути. Після тієї сварки її батьки опустили руки. Свою дитину вони назвали Рейчел. У Біблії Рахіль була коханням життя Якова, а батьки Рейчел знали, що вона буде коханням їхнього життя.
Дідусь і бабуся Рейчел померли, коли вона була ще маленькою. Багато років по тому, коли її мама запропонувала назвати новонароджену дитину Рут, Рейчел і Марку відразу сподобалося це ім’я.
— Я хочу, щоб у моєї дитини був зв’язок із родинною історією. Хочу, щоб вона знала, хто ми, — каже Рейчел. — Я дослідила це питання і з’ясувала, що ім’я Рут було популярним в Угорщині в 1930ті. Поза сумнівом, дідусь із бабусею не хотіли нагадувань про це, але я з наступного покоління, і я хочу не лише зустрітися з минулим без остраху — я хочу його плекати.
Обличчя Рейчел світлішає, коли вона дивиться на Рут, яка міцно спить.
Рейчел і Марк починають обмірковувати можливість переїхати з Рут у Ізраїль.
— Я здійсню свою дитячу мрію, — каже Рейчел з усмішкою. — Мені так пощастило, що Марк може влаштуватися там на роботу. Я казала, що в нього є родичі в Ізраїлі? У дитинстві поряд зі мною було дуже мало рідних. Бабуся була єдиною дитиною; у неї була тітка, з якою вони не спілкувалися. А з татового боку не було нікого. Але в Єрусалимі в нас був один друг родини, який пережив Голокост разом із дідусем і був йому як брат. Після війни дідусь виїхав в Америку, а його друг — в Ізраїль. Ми їздили до нього влітку, я пам’ятаю його доньку й онуку, з якою ми приблизно однолітки. Він, безперечно, уже помер, але цікаво, чи його родина і досі в Єрусалимі.
Рейчел бере телефон і гортає фотографії. Вона знаходить одну світлину з дитячого альбому й дає мені телефон. На цьому фото — восьмирічна Рейчел і ще одна дівчинка; вони тримаються за руки й усміхаються на камеру.
— Це ринок у Старому місті в Єрусалимі, — пояснює вона. — Я навіть не пам’ятаю імені цієї дівчинки. Ми плануємо з’їздити туди навесні, з’ясувати подробиці переїзду. Можливо, варто пошукати цю родину. Як незвичайно було б, якби мені вдалося відшукати його внуку, чи не так?
За кілька місяців до запланованої поїздки Рейчел прокидається в поті. Відтоді в неї починаються нічні жахіття. Щойно заснувши, вона вистрибує з ліжка, кричачи від страху. Вона спантеличена і стурбована тим, що з нею відбувається.
Нічні жахіття зумовлені перезбудженням центральної нервової системи; за даними досліджень, від них потерпає більшість людей із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). На відміну від нічних кошмарів — страшних снів із сюжетною лінією — нічним жахіттям зазвичай властивий сильний переляк без чіткого сюжету або історії, пов’язаної із цим відчуттям. Людина прокидається з криком, але не може переповісти сон. Оскільки зазвичай уранці люди про це вже не пам’ятають, немає нічого дивного в тім, що історично нічні жахіття пов’язували з одержимістю демонами чи іншими витівками привидів.
Рейчел засмучена. Як і в дитинстві, уночі їй здається, ніби вона в небезпеці, ніби осьось помре. Відбувається щось страшне й незбагненне. Очевидно, що симптоми Рейчел пов’язані з емоційним матеріалом, до якого вона не має доступу. Ми припускаємо, що вони стосуються майбутньої подорожі.
Коли ми починаємо досліджувати характер її нічних жахіть, вони змінюються; натомість повертається знайомий кошмар.
— Я рятуюся втечею з немовлям на руках. Я бачила такий самий сон у шість років; саме він спонукав мене покласти ніж під подушку.
У Рейчел спантеличений і розчарований вигляд.
— Я припинила бачити цей сон років п’ятнадцять тому. Учора він знову повернувся, тільки тепер у мене є справжнє немовля, а немовля зі сну нагадувало Рут. Це так засмучує, — Рейчел плаче в розпачі.
Травма, про яку не говорив ніхто з її рідних, проникла у її свідомість.
Професорка Тель-Авівського університету Йоланда Ґампел виокремлює так звану радіоактивність травми; цю метафору запозичено із царини ядерної фізики. Вона описує моторошні й деструктивні наслідки страшного соціально-політичного насилля. Ми не можемо захиститися від впливу подій, які сталися дуже давно й далеко, хоч і не відчули їх на власному досвіді та не знаємо подробиць. Подібно до ядерного вибуху, емоційна і фізична радіація катастрофи проникає в життя наступних поколінь. Її проявами є емоційні та фізичні симптоми, відчуття пережитої травми, загрози для життя.
Сліди минулого — усюди. Витіснені таємниці перетворюються на безіменний жах. Вони живуть у нашій психіці, ніби радіація, позбавлена форми, кольору й запаху. Свідомість не здатна запобігти психологічній навалі деструктивних ознак минулого, а у випадку Рейчел родинна травма знову і знову втілюється в життя.
— Я нічого не знаю про те, що тоді сталося, — каже Рейчел.
Ми обмінюємося поглядами, і вона додає: — Одного разу дідусь зазначив, що вони прибули в Аушвіц прекрасної весняної днини. Та місцевість видавалася зеленою і спокійною, але дещо його бентежило: якийсь дивний запах, дуже сильний, солодкавий і незнайомий. Потім він зрозумів, що так пахла смерть.
Ми мовчимо.
— На початку війни дідусь був юнаком. Він утратив усіх рідних. Вижив лише він.
— Кого він утратив? — запитую я.
— Гадки не маю, — у голосі Рейчел лунає розпач. — Він розповідав про погоду в Аушвіці. Про найкращого друга, який також вижив. Але ніколи не розповідав про свою втрачену родину.
— Я хочу дізнатися, ким була Рут, — додає вона із блиском в очах, якого досі не було. — Розумію, що ця подорож зумовила мої нічні кошмари, але, думаю, її не варто скасовувати. Я маю відшукати рідних дідусевого друга і все з’ясувати. Це мій борг перед собою і перед нами всіма.
У середині квітня Рейчел, Марк і маленька Рут вирушають в Ізраїль — шукати майбутнє, досліджувати минуле і з’ясувати, ким була Рут. У те, про що вони довідалися, неможливо й водночас дуже легко повірити. Зненацька все стало на свої місця.
У Єрусалимі Рейчел, Марк і Рут зустрічаються з родиною дідусевого друга з Аушвіцу. Його друг уже багато років як помер, але донька й онука раді їх бачити. Вони запрошують їх у доньчин будинок у Єрусалимі.
— Ми зустрілися в неділю вранці, — розповідає Рейчел. — Я ще ніколи не відчувала такого вітерцю, як тоді в Єрусалимі. Ми з Рут, яка лежала в слінгу, зайшли в оселю, а потім господарі запропонували нам присісти на ґанку. Коли ми сіли, Рут прокинулася і я показала її родині. «Це Рут», — сказала я, а донька дідусевого друга ошелешено на мене подивилася. Вона не промовила ні слова й пішла на кухню по чай і печиво. Повернувшись, вона сказала: «У тому, що ви назвали її Рут, стільки глибини. Мій батько розповідав про Рут. Він казав, що твій дідусь так і неотямився від її смерті. Що його частина померла разом із нею».
Я не знала, що сказати. Мені було занадто соромно відповісти, що я гадки не маю, хто така Рут. Я лише знала від мами, що вона була родичкою, яка загинула в Аушвіці, і її ім’я було на свічці пам’яті, яку дідусь і бабуся запалювали на кожне свято. Я не могла дихати й натомість промовчала. Марк поглянув на мене і зрозумів, що мені потрібно. Він звернувся до господарки й попросив розповісти все, що вона знала про Рут.
А потім ми дізналися таємницю дідуся і бабусі. Господарка розповіла, що на початку війни дідусь був одружений і мав доньку на ім’я Рут. Коли вони прибули в Аушвіц, вона була ще немовлям. Його розлучили із дружиною і донькою, яких забрали в жіночий відділ. Він більше їх не побачив. Йому розповіли, що їх відвели в газову камеру й убили всього за кілька годин по прибутті.
Рейчел розповідає, що під час їхньої розмови пролунала сирена. Господарка перепросила за те, що не підготувала їх. «Яка символічна мить, — сказала вона. — Сьогодні День Голокосту. У нас є традиція — дотримуватися тиші в пам’ять про шість мільйонів убитих».
Усі довго стояли, доки сирена не замовкла. Тоді донька сказала: «Поза сумнівом, вас це дивує; нам також нелегко». Вона говорила ніжним голосом: «Я вчителька, і тутешні діти часто хихотять під час сирени. Я сама це пам’ятаю з дитинства. Ви приїхали з іншої країни і, мабуть, розумієте, що дітям нелегко із цим упоратися, їм важко осмислювати жах».
Рейчел дивиться на мене й починає плакати.
Ми відчуваємо, що відбувся тектонічний зсув, й усвідомлюємо: у тому потаємному нічному кошмарі вона проживала спогад про травму, яку неможливо собі уявити. Сюжет минулого оформлюється, і ми спостерігаємо за тим, як привид, який переслідував Рейчел, перетворюється на пращура. Нарешті в неї є історія, яку можна розповідати, а не проживати знову і знову.
У кімнаті тихо; чутно лише глухий звук її плачу й дихання, уже не такого тяжкого.
