Роджер Федерер — Рубенс з ракеткою, замість пензля
Роджер Федерер – один із найвидатніших спортсменів усіх часів, феноменальне явище у тенісі. Книга «Маестро. Роджер Федерер: велике життя у великому тенісі» – найбільша біографія спортивної ікони, яка описує його життєвий шлях від темпераментного підлітка до того, як він став символом незмінної величі. Завдяки доступу до найближчого оточення Федерера разом із його дружиною Міркою та давнього тренера, а також на основі індивідуальних інтерв’ю з Федерером, ця біографія легендарного спортивного репортера Крістофера Клері стане обов’язковою для прочитання відданими фанатами спорту та всім, хто цікавиться ним. Публікуємо уривок з книги «Маестро. Роджер Федерер: велике життя у великому тенісі».
Той, хто спостерігав гру Федерера в розквіті його кар’єри, був вражений гармонійним потоком у його рухах. Не полишало відчуття, що тобі показують якийсь фокус. Однак у чому його секрет? Федерер діяв на любителів тенісу, як наркотик. А від того, з якою впевненістю він приймав виклики, цей наркотик діяв удвічі сильніше. Він ніколи не дозволяв собі ні пафосних тирад, ні глузування. Внутрішня психологічна робота рідко відбивалася на обличчі Федерера. Він завжди зосереджувався на корті, на суто фізичних аспектах тенісного ремесла.
«Він грає по м’ячу, але водночас він грає з м’ячем», — якось сказав мені його друг і тренер Северин Люті.
Цю рису Федерера відзначали і професіонали туру, і сторонні спостерігачі. «Фед, як ніхто, уміє здивувати інших гравців, — казав Брет Стайн, досвідчений тренер, який працював з Кевіном Андерсоном і Джимом Кур’є, коли той був першою ракеткою світу. — Вони дивляться на нього і питають себе: “Як він це в біса робить?”. У буквальному сенсі: як він робить такий удар?»
Джон Макінрой теж був художник з ракеткою, але художник бунтівливий. Якщо Джоні Мак — це Джексон Поллок, який розбризкує фарби в намаганні передати градус внутрішньої боротьби, то Федерер — Рубенс: працьовитий, урівноважений, витривалий, зрозумілий широкій публіці, проте здатний вразити знавців композицією і технікою штриха.
Його гра — ніби перформанс сучасного мистецтва, яке залишає вдосталь простору для інтерпретацій. Федерер не схильний багато думати про свою гру: «у моєму випадку все просто», каже він, — але розуміє, що інші розбиратимуть його матчі, як розбирають на атоми роман письменника на університетському семінарі.
Пригадую, я говорив із Федерером про це 2018 року перед посадкою на приватний літак у каліфорнійській пустелі (це був мій перший і, напевно, останній політ на приватному літаку). Напередодні він грав фінал Індіан-Веллсу проти дель Потро: віддав три матчболи і програв на тай-брейку третього сету — перша поразка в сезоні. Битва йшла за кожен м’яч на таких швидкостях, що навіть Федереру було непросто.
«Тактика? Люди люблять поговорити про тактику, — сказав Федерер. — Однак на цьому рівні граєш головно на інстинктах. Усе відбувається так швидко, що немає часу думати, — ти просто б’єш. Звісно, тут у гру вступає удача».
У випадку Федерера теж не обійшлося без удачі. Він цілком міг не стати чемпіоном, принаймні не в тенісі, якби один австралійський професіонал, на ім'я Пітер Картер не вирішив піти в тренери і з усіх місць на світі не вибрав маленький клуб у Базелі. Міг не розвинути організм до потрібного рівня, не зустрів розумного, чутливого і обдарованого тренера з фізпідготовки на ім’я П’єр Паганіні. Або якби не перетнувся на одному турнірі з Міркою Вавринець, на кілька років старшою тенісисткою зі Швейцарії, яка стане його дружиною, прес-аташе й головним адміністратором. Без підтримки й амбіцій Мірки Федерер навряд чи грав би так довго й так добре.
«Вона прагнула успіху не менше, а то й більше за Федерера», — розповідав француз Поль Дорошенко, тренер із фізпідготовки, який працював з ними у Швейцарії на початку їхньої кар’єри.
Однак і в житті загалом, і в професійному тенісі зокрема найбільше важить не удача, а те, як людина нею розпоряджається. І Федерер добре розіграв козирі, які дала йому доля.
Федерер не такий чарівний, як виставляють його рекламні агенти. Звісно, він чоловік розумний і здатний відчувати, але Джеймсу Бонду в мистецтві влучних дотепів програє. Зрештою, він кинув школу у шістнадцять років і не був особливо старанним учнем. Проте в дорослий вік і в професійний тур він увійшов цілком серйозною людиною.
«Я вважав це школою життя», — сказав він в Аргентині.
Федерер, поза сумнівом, має талант, але талантом не обділені й інші гравці його покоління. Федерера вирізняє особлива риса — любов до гри і бажання вимагати від себе більшого. Він переконаний, що триматися в професійному тенісі на одному рівні означає деградувати, і його молодші суперники засвоїли це переконання.
«По-моєму, найголовніше на цьому рівні — постійне бажання вдосконалюватися в усіх аспектах гри, — сказав мені недавно Джокович. — Я знаю, що Роджер багато про це говорить, і впевнений, що більшість першокласних гравців у всіх видах спорту з цим погодяться. Зупинитися — це відкотитися назад».
Федерер від початку розумів або вчасно прийшов до розуміння своїх слабостей: керування гнівом, психологічна стійкість, концентрація, витривалість, хронічні болі у спині, одноручний бекхенд — і почав з ними працювати. Змінив тактику, почав більше атакувати із задньої лінії і менше виходити до сітки. Перейшов на ракетку з більшою головкою, яка давала стабільніший удар у довгих розіграшах, постійно — але не імпульсивно — міняв тренерів, шукаючи свіжий погляд на гру, якийсь час грав узагалі без тренера. Федерер завжди наполегливо шукав наставників і рольові моделі для наступних етапів кар’єри: від Сампраса до тоді ще безгрішного Тайґера Вудса; віднедавна взірцем для нього став Білл Ґейтс — Федерера надихає його філантропія.
Головним інгредієнтом у рецепті успіху залишається тенісна майстерність Федерера, проте свою роль зіграли й суто людські риси. Тенісним суперзіркам присилають безліч безкоштовних кросівок, але вони рідко вміють уявити себе в чужому взутті. Федерер наділений емпатією і добре відчуває настрій стадіону, вулиці, кімнати.
«У Федерера дуже розвинений соціальний інтелект. Думаю, це головна причина його популярності, — сказав Енді Роддік, зірковий американський тенісист, з яким вони подружилися. — Він уміє мінятися, як хамелеон. Вміє встановити контакт з будь-якою аудиторією, і контакт щирий — тут немає прагматичного розрахунку».
Замовити книжку «Маестро. Роджер Федерер: велике життя у великому тенісі»
