«Зміни починаються з маленьких кроків», — розмова з психотерапевткою й авторкою книжки «Гора з плечей» Марією Фабрічевою

Спираючись на теорії транзакційного аналізу й багаторічний професійний досвід, психотерапевтка Марія Фабрічева розкриває механізми виникнення психологічних заборон й надає інструменти для їх подолання, доводячи, що ці бар’єри не є незмінною частиною нашої природи. Також авторка демонструє, як історичні події XX століття, зокрема сталінський терор, вплинули на формування цих заборон на культуральному рівні, аналізує, як ці заборони вплинули на систему виховання та соціальні норми та досі обмежують наше мислення і поведінку. Про те, що ж таке сценарні заборони і як не піддаватися ним під час війни говорили на презентації книжки «Гора з плечей» під час Книжкової країни на ВДНГ разом з психотерапевткою Марією Фабрічевою і маркетологинею Лабораторії Іриною Юрченко. Найцікавіше із розмови публікуємо у матеріалі.

Учасники дискусії:

Марія Фабрічева — психотерапевтка, авторка книжки «Гора з плечей: як виявити та подолати 13 психологічних заборон».

Ірина Юрченко — модераторка події, маркетологиня видавництва Лабораторія.

_____________________________________________________________________________________________________________

«Як я буду сьогодні відпочивати? Я не так вже й багато зробив. Треба допрацювати»; «В мене температура, але можна випити «Нурофен» і далі працювати»; «Навіщо мені нові джинси, якщо й ці хороші». Чи, коли на роботі хвалять за класний результат, ми у відповідь говоримо: «Я ж нічого такого не зробила». Нам всім знайомі такі стани. Ми живемо з цим і здається, що це абсолютно нормально. Але що це і звідки це у нас?

Концепція транзактного аналізу, якщо ми беремо американську базу, дійсно говорить про те, що це все виховання. Старі концепції часто акцентуються на тому, що в усьому винні батьки. Але це не так. І я проти шукати винних. Я за те, щоб брати відповідальність. За кожною образою на батьківську фігуру, не дивлячись на те, що вони для нас дуже важливі, завжди ховаються наші власні рішення: те, що я почула, як це сприйняла і що я буду з цим робити. Саме в цьому сенс сценарного процесу і його передачі. 

У нас є свій хамартичний сценарій, який формувався зокрема й за тоталітарного режиму. Там не можна було висовуватися, відрізнятися, бути собою й одягатися так, як ти хочеш. Треба було виживати й слідувати лінії партії. Якщо ти не слідував, то партія тебе змушувала це робити. Хочеться вирватися із цього і сьогодні багато про це говорять, але перше, що важливо зробити, це визнати, що це й досі впливає на нас. Більшість з нас у цьому не винні. Так склалася історія країни. Але наша відповідальність полягає в тому, аби ми зупинилися, поглянули на себе й почали щось з цим робити. 

Опиши простими словами, що таке ці сценарні заборони, як вони проявляються і як це впливає на наше життя?

Є модель сім'ї, в якій зростає дитина. Вона спостерігає за батьками, спілкується з ними і взаємодіє. Батьки щось транслюють, дозволяють і забороняють. І це нормально, бо правила потрібні. Але є ще так званий психологічний рівень — міміка, жести й те, як ми виражаємо щось. Наприклад, якщо я до вас зараз підійду і якось дивно погляну, вам стане зі мною не дуже приємно розмовляти. От саме так і передаються заборони: не в тому, що кажуть батьки, а в тому, як, наскільки часто і послідовно вони це роблять. І головне: чи є у дитини альтернатива, бо для неї ця система — цілий світ. А виходячи з того, що заборони неприємні, болючі й токсичні, мозок на них концентрується і працює система захисту: концентрується на болючому, запам'ятовує це, а потім намагається виправити те, що сталося у дитинстві, за допомогою інших людей і соціуму.

Зараз ми живемо в перманентному стані війни й небезпеки — чи будуть сценарні заборони у майбутньому відрізнятися від тих, що нам нав’язав радянський період?

Є речі, на які ми вже не впливаємо — те, що минуло. Нам залишається тільки відгорювати, визнати, що це було, і що це має на нас певний вплив. 

Сьогодні ми дійсно живемо в стані небезпеки і хронічного стресу. І все це, на жаль, буде теж мати на нас вплив. І, звісно, дискусія чи розмова, це не виправлять. Єдине, що я можу сказати, що в книзі «Гора з плечей» є вправи, які допоможуть зібрати себе і багато чого зрозуміти. 

Що стосується передачі заборон: я не можу гарантувати, що в майбутньому, коли закінчиться війна, ми не будемо транслювати дітям те, чого насправді нам не хотілося б. Як і нашим батькам не хотілося нам транслювати якісь негативні сценарії. Скоріше за все будемо. Але, окрім трансляції на психологічному рівні, є ще й наш власний приклад. 

Моя пропозиція: визнати реальність. Ми зараз живемо в дуже страшний час і у нас у всіх різні умови, але, якщо ми відбудуємо загальні цінності, що будуть відгукуватися більшості, і намагатимемося поступово змінювати свою поведінку,  то тим самим транслюватимемо нащадкам інший приклад. 

Чи реально змінити своє життя й позбутися цих заборон? І як це зробити? 

Щоб із чимось працювати, спочатку потрібно зрозуміти, що вже є. Яка заборона відгукується. А далі вже поставити питання: чи можу я з цим працювати? Чи страшно те, що ми зараз переживаємо? Так. Чи війна на нас впливає? Так. Але чи можемо ми знайти сили зробити маленькі кроки: привітатися з сусідами, допомогти, спілкуватися без зверхності чи без приниження себе? Бо саме з цього починаються зміни. 

Коли я працюю з клієнтами, і вони приймають нове рішення, наприклад, що відсьогодні будуть цінувати себе. Це круто, але поки що це просто слова, тому зараз це й не працює. Саме тому люди дуже часто знецінюють психотерапію. Чому так довго ця ваша психотерапія йде? Тому що в нас є мозок, а в мозку є нейрони, а між нейронами є зв'язки. Чим більше постійних повторювань хорошого чи поганого, тим міцніше зв’язок. Це називається автоматична поведінка. Ці зв’язки є міцними, тому що вони будувалися у вашому житті десятиліттями. Хороша новина: все вийде, просто потрібен час, аби побудувати нові нейронні зв’язки. І це займе від року до п’яти. 

Наша ключова тема «Як не піддатися токсичним заборонам під час війни?». Дай нам п’ять коротких настанов, що ми можемо робити, аби не піддатися всьому цьому.

Інфодетокс. Побудуйте собі від трьох до п’ят причин, чому ви встанете завтра зранку. Робіть маленькі кроки. Відпустіть те, що болить. І дякуйте за те, що ви живі. 

Психотерапевт може тільки підтримати вас на цьому шляху, але точно не зробить усе замість вас. Ну і, звичайно, ми перебуваємо в реальності з правилами, створеними для того, щоб максимально зберегти себе (правила безпеки ніхто не відміняв). Намагайтеся питати себе, навіщо це мені? Чи приведе це до якогось успіху? У книзі, після кожного розділу, я залишила список питань, завдяки яким ви знайдете відповіді на питання: що робити? 

Правда в тому, що ніхто не навчить вас бути собою. Просто вам потрібно закцентуватися на собі, стати трошки здоровими егоїстами, побачити себе, починаючи зі структури вашого прекрасного тіла до наповнення вашої душі, не менш прекрасної. Це дуже цікавий шлях і він вартий того, аби його пройти.