«Право на себе»: розмова з Марією Фабрічевою про 13 психологічних заборон, війну та щоденну стійкість

Під час осіннього фестивалю Книжкова країна на ВДНГ спільно з правозахисницею Ларисою Денисенко відбулася презентація книги психологині і психотерапевтки Марії Фабрічевої «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон» про психологічні заборони і перехід від заборон до прав. Найцінніше з розмови публікуємо у матеріалі.

__________________________________________________________________________________________________________

Чому в книжці про заборони ти так багато говориш про права?

Традиційна «заборонна» формула звучить жорстко: не думай, не довіряй, не рости. Людина привчається жити з позиції «мені не можна». Я свідомо пропоную інший ракурс — мову прав і дозволів: мені можна, я можу принаймні спробувати. Так ми будуємо місток від заборони до дозволу і повертаємо собі суб’єктність. Це допомагає дочитати складні частини книги, інтегрувати нову інформацію і, що головне, почати діяти.

Як рефлексувати сімейну історію без вічного звинувачення батьків?

Один із базових кроків у терапії — «розібрати на молекули» сімейну систему. Ми виписуємо, чого навчили нас батьки доброго (почуття гумору, працьовитість) і складного (наприклад, недовіра чи сором). Це олюднює батьків: замість ідеалізації або демонизації ми бачимо людей зі своєю історією і помилками. Далі з’являється можливість взаємодіяти з ними не як із фігурами влади, а як дорослий з дорослим: знаходити точки опори і контакту, а не лише претензії.

Як читати книжку без самодіагностики на всі 13 пунктів?

Перше правило — не робити із заборон культу. Якщо вам відгукнулося дві-три теми, то цього вже достатньо, щоб зменшити їхній вплив. Для допитливих існують і ширші класифікації (наприклад, у МакНіла їх 26), але сенс не в колекціонуванні ярликів, а в дорослому запитанні до себе: що я хочу і що можу зробити інакше вже тепер?

Внутрішня дитина: що це і як із нею говорити?

Мова йде не про «істоту в животику», а про пам’ять нашого дитячого досвіду: як ми реагували і що обирали. Я на лекціях роблю таку вправу: співрозмовник уявляє, що мені 8 років, і розповідає про свій день «дитині». У когось з’являється розгубленість, у когось — зверхність. Перемикання у батьківський стан часто лякає і ми скочуємося у власне дитяче. Помічати ці перемикання — вже терапевтично.

Колоніальні сценарії і радянська спадщина: як це впливає на заборони?

Радянський проєкт конструював штучну радянську людину, розчиняючи особисте, національне, культурне. Це десятиліттями підсилювало заборони «не будь собою», «не будь важливим». Зараз ми вже поступово вчимося виходити з цього: десь це вдається блискуче, десь занадто різко. Це нормальний етап після 70 років системного тиску. Нам всім потрібен час і практика.

Про тимчасово окуповані території: як дивитися без осуду

Завдання людей під окупацією — вижити і зберегти себе. Ми не маємо права проектувати на них власні фантазії про те, як було б правильно. Зараз застосовуються ті самі репресивні методи, що й раніше — МГБ/КДБ. Тому наша позиція має бути обережною і підтримувальною. Коли люди виїжджають, на них часто виливають претензії — це теж прояв заборон і втоми. Люди на тимчасово окупованих територіях зараз, на жаль, отримують дуже травматичний і непростий досвід. Але правда в тому, що вони справляються.

Чому у соцмережах так багато знецінення?

Бо боляче і виснажено. Коли людина живе у хронічному стресі (а ми всі живемо в умовах війни), активуються дисфункційні захисти. До того ж у нас бідний вокабуляр підтримки: ми не вміємо говорити добрі, нейтральні речі, нам простіше зірватися на оцінку. Я на тренінгах прошу написати список своїх класних рис і свій позитивний досвід. Тіло буквально йде ходуном. Усередині вмикається голос: «що ти досяг?». Треба навмисно розширювати мову визнання — до себе й інших.

Право жити під час війни: що можна, а що не можна?

Єдиного рецепта немає. У кожного різний досвід і контекст. В один день ми переживаємо і жахливі новини, і сильні історії стійкості, і звичайні побутові радощі. Це гойдалка, яку треба витримувати. У реальному житті, попри шторми соцмереж, я бачу багато здорового такту: люди відтерміновують анонси в дні трагедій, обирають мову висловлювань, відповідно до подій. Нам варто частіше помічати саме цю нормальність і дякувати собі за неї.

Як не «відштовхувати» близьких, навіть знаючи про власні заборони?

Якщо у вас, наприклад сильна заборона «не бути близьким», не змушуйте людей бігати за собою. Пояснюйте: мені потрібна пауза/самотність — це не про тебе. Відвертість знижує тривогу іншого і дозволяє бути в контакті без взаємних атак.

Мова прав — це спосіб повернути собі доросле Я тут-і-зараз: мені можна вчитися, помилятися, відпочивати, бути важливим. У воєнній реальності це не розкіш, а інструмент стійкості й людяності. І головне не лише слухати і читати про вправи, а й робити їх.

__________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Гора з плечей. Як виявити і подолати 13 психологічних заборон», Марія Фабрічева