Що таке дофамін і чому ми залежні від соціальних мереж: розмова із Катериною Гольцберг про книжку «Дофамінове покоління»

У шістнадцятому випуску подкасту «Лабораторія нонфікшн» ведучий Валерій Калниш разом із Катериною Гольцберг, психоаналітикинею, президенткою Асоціації дитячих аналітичних психологів, говорили про залежності, соціальний сором та книжку Анни Лембке «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням»

Що таке дофамін і як ми від нього залежимо?

Дофамін — це нейромедіатор, який відповідає за наше задоволення. Це радість першого шматочка, передчуття задоволення, яке зараз буде. 

Це хімія? Вона контролюється якимось чином?

Наш мозок — це електрохімічний інструмент. На нього впливають нейрони — проводи, які мають аксони, з'єднувальні станції; і є хімічний вплив певних речовин: серотоніну, дофаміну, адреналіну, інших гормонів, які впливають на наші відчуття, дають нам відчувати емоції, наприклад, страх, біль. 

У нас цієї рідини у всіх в однаковій кількості?

Наш мозок продукує. Дофамін може в певний час продукуватися в більшій кількості через те, що в нас виявилася залежність. Якщо ми здобули його, наступає плато, задоволення, а потім він починає знижуватися і нам потрібна наступна порція.

Лембке багато місця в книжці віддала своєму пацієнтові, який створив агрегат, що давав можливість синхронізувати мастурбацію з музикою. Він казав, що залежний і хоче позбутися цього. Чим погана залежність, якщо вона нікому не заважає і знаходиться в рамках закону?

Тому що залежність зростає. І є певна межа, коли людина може перетнути закон. Є залежність у педофілів, але це певна межа, за яку заходити не можна. Ми не знаємо, до якої наступної форми може прийти людина, коли буде намагатися свою залежність задовільнити. Люди, які прагнуть до наркотиків, легко справляються  із перетинанням законів.

Тобто це намагання позбутися залежності в очікуванні, що вона може перерости в щось гірше, ніж просто задоволення?

Саме в цьому випадку це заважало статевому життю пацієнта. Жінка пішла від нього. Він же створив ситуацію, коли хтось управляв його залежністю через інтернет. Там створювалася певна порнографічна продукція. Залежність зростала і за розмірами,  і за періодичністю, і за своєю інтенсивністю. Ми не знаємо, до чого це може привести. Це заважало його ритму життя.

Перший дзвіночок, якщо звичний ритм життя у людини змінився. Вона не їсть, спить погано, щось робить незвично — це говорить про те, що, можливо, ми маємо людину із залежністю.

Давайте про соціальні мережі. Ми ж залежні від них? Чому? 

Звичайно. Є декілька різновидів залежності. Перше — так звана лайкозалежність. Нам дуже хочеться задоволення від того, що нас хтось схвалює, хоче бути схожим на нас. Є якісь речі, які гріють наше его, нарцисичну частину, яка є у кожної нормальної людини. Це дійсно підвищує самооцінку певний час.

Друга — це залежність від новин. Від того, щоб бути першим, хто дізнається про щось і повідомить потім світу про це. Це марафон і кожен раз ти розумієш, що вже провів певний час в смартфоні, але нічого не можеш вдіяти.

Є залежність від спілкування, від того, що є рефлексія, від можливості ділитися, знаходити свою власну бульбашку з людей, які підтримують тебе. Приналежність до певної спільноти, яка схвалює, дуже властива підліткам.

Як це загалом впливає на розвиток людини?

Лембке каже, що є соціальний сором, який дуже важливий. Саме для того, щоб позбутися залежності, соціальний сором все ж таки має значення. Без нього ми не можемо бути морально доречними. Без соціального сорому ми порушували б правила більше, ми б жили у світі, де немає людей, які нас можуть засудити за якесь моральне порушення. Є іспанський сором. Це дуже важливо, що ми відчуваємо приналежність до суспільства через принципи цього суспільства. Якщо ми не будемо це робити, ми будемо дикунами.

Чому в мене виникає іспанський сором: депутати або інші посадовці щось говорять, а соромно мені?

Скоріш за все, це наслідок виховання, певної спільноти, в якій ви були і яка мала ці моральні принципи. Коли є щось ненормальне, ми намагаємося позбутися цього, як чогось гидкого, зайвого, відразливого. Відраза входить в базові почуття людини. Вона може врятувати життя тоді, коли людина не їсть щось погане, наприклад, зіпсовану рибу. Так само і в моральних вимірах ми рятуємо собі життя тоді, коли внутрішньо засуджуємо те, що відбувається з іншими людьми, які не відповідають нашим очікуванням.

Американці ховають свої проблеми в опіоїдах. Якщо у світі рівень смертності від зловживання алкоголем чи наркотиками 1,5%, то в Сполучених Штатах — 5%. Що відбувається у нас зі шляхами вирішення проблем? Яка у нас генеральна лінія збереження себе?

Я бачу велику проблему в тому, що алкогольна залежність помолодшала. Ми говоримо про алкоголізацію молодого покоління і доступність, незважаючи на незаконність продажу, алкогольних напоїв. Ми дивимося на випускні вечори в школах, де самі батьки купують алкоголь і вважають це нормою.

Є й  інша проблема. У Анни Лембке є розуміння, що залежність пов'язана з болем. Дуже багато підлітків зараз відчувають біль. Від чого? Від неможливості побачити своє майбутнє. Депресій серед дівчаток-підлітків збільшилось на 60% за останні роки.

Важливо розуміти, якщо дитина не має можливості отримати допомогу при депресії, вона піде шукати собі інші антидепресанти — і йде в алкоголізацію, намагається допомогти собі самостійно.

Що дорослі можуть зробити в такому випадку?

Я вважаю, що цю книжку важливо прочитати будь-якій мамі і татові підлітка. Вона дає можливість усвідомити, що психіатр і психолог — це людина, яка може супроводжувати родину в цій ситуації. Допомогти реально, якщо це не запустити. Тому що є певні періоди, коли вже допомогти не можна.

Чи не здається вам, що залежності стають нормою і нам треба пристосовуватись до цієї норми? Чи ми деградуємо?

Мені здається, що це певний виток спіралі. Ми вийдемо на якийсь інший рівень, але згодна з вами повністю, що через те, що спробуємо зрозуміти, де рамки. Лембке пише, що є обмеження — час і простір. Найвищий рівень обмежень — це самообмеження. Залежну людину до психолога приводить частіше за все родина. Самостійно людина не приходить. Їй класно. Чого позбуватися цього?

Єдине доцільне і ефективне лікування — обмежувати можливість мати дотичність до залежності.

Лембке говорить, що «ми з найдавніших часів запрограмовані на те, щоб брехати». Ви з цим погоджуєтесь?

Погоджуюся. Людина хитрує для того, щоб мати задоволення. Дуже свіжий випадок, коли до мене ходила дитина з залежністю, доросла, 17-річна, і я усвідомлювала, що кожен раз вона бреше. Тільки тестування на наркотичні речовини з'ясували це.

Людина залежна більше схильна брехати, тому що вона іде до свого задоволення через брехню. Є цікава теорія, яка підтверджена практикою, що ми схильні імплементувати у свою пам'ять те, чого не було, якщо нам дуже хочеться в це вірити. 

В неї є й інша думка: «Усі мої пацієнти, котрі досягли тривалого одужання, вважали здатність говорити правду запорукою психічного і фізичного здоров'я. Я також переконалася у тому, що цілковита чесність є основою добре прожитого життя». Це важко говорити правду?

Важко. Я взагалі за чесність. Коли до мене приводять дитину, кажуть: «Як йому пояснити, що ми йдемо до психолога? » Я кажу: Чесно!» Скажіть, що ми йдемо до психолога. Поясніть, з якою проблемою». Наприклад, мама бачить, що дитина мастурбує. Я розумію, що їй важко це сказати, але іноді важливо саме сказати. І, можливо, той соціальний сором буде впливати на те, що дитина зрозуміє: це робити можливо тільки наодинці.

Тому важливо говорити про те, що ми лікуємо. Треба розуміння, що відбувається. І правда тут — дуже важлива складова успішного лікування.

Якщо уявити собі життя без залежностей, до цього варто йти? Чи нам треба змиритися, що вони в нас є, будуть і нам треба їх тільки контролювати?

Позбутися — це повна утопія. Але є соціально схвалювані і соціально не схвалювані залежності. Якщо ми читаємо книжки, то соціум на це дивиться як на певну крутість, а якщо хтось лежить п'яний, то це не дуже схвально. Ми розуміємо, що повністю залежностей ми позбутися не можемо, але ми маємо повністю контролювати і знати, як це робити. Просвітницька діяльність, друкування таких книжок, обговорення їх і читання дає нам розуміння того, як це відбувається і що з цим можна дійсно зробити.