«Ця книжка пояснює, чому саме в Росії могла спасти на думку така сатанинська ідея» — Вітольд Шабловський про свою книжку «Кухня терору»
Польський репортер Вітольд Шабловський здійснив велику подорож Україною, Росією, Білорусією та іншими колишніми республіками СРСР, щоб зібрати всю можливу інформацію про культуру їжі. Що готував кремлівський кухар Віктор Бєляєв? Які страви готували для армії Росії під час всіх воєн в які вона вступала? Історії виживання під час Сталінського Голодомору в Україні? Свідчення кухарок з Чорнобиля. Двері кухні стають не просто свідченням правди про воєнні злочини чи біль, що переживають люди, а й допомагають розпізнати маніпулятивні дії вождів, генсеків та інших божевільних діячів тоталітарного устрою.
Коли я пишу ці слова, черговий місяць триває жорстока війна, розв’язана Росією проти України. На жаль, з цієї причини книжка, яку ви тримаєте в руках, є надзвичайно актуальною. Для її написання мені довелося вздовж і впоперек об’їздити Росію, Україну, Білорусь та інші колишні совєтські республіки.
Я розмовляв із неймовірними кухарями, наприклад, із Віктором Бєляєвим, який був директором усіх кремлівських кухонь, але після приходу до влади Владіміра Путіна пережив гострий інфаркт і був змушений звільнитися. З кухарями воєн, які розв’язала Росія, з кухарками з Чорнобиля, а також із людьми, які пам’ятають організований і холоднокровно проведений Сталіним Голодомор.
Сьогодні її написання було би неможливим: мене би не пустили ні до Росії, ні до Білорусі. А якби й пустили, то лише для того, аби заарештувати за речі, які ви в цій книжці прочитаєте — вже у процесі роботи мені кілька разів довелося виправдовуватися перед поліцією і відбути допит у російських спецслужбах. Мені вдалося її закінчити лише тому, що нікому у країні Владіміра Путіна не спало на думку, що через кухню так добре можна показати механізми влади — його і його попередників.
Можна, я в цьому переконаний. Так само я переконаний, що нині кухарі обох протиборчих сторін спинаються на вершини свого фаху, аби заповнити шлунки, які довірили їхній опіці. Наприклад, 35-річна Наталя Бабеуш із Маріуполя з лагідною, теплою усмішкою. До війни вона працювала машиністкою котла високого тиску на комбінаті «Азовсталь». Коли почалася війна, а росіяни наблизилися до центру її міста, вона перейшла з чоловіком до комбінату — місця, де вони обоє працювали, місця, що, як і годилося сталеливарним комбінатам, мало сотні підземних коридорів і криївок, де легко було сховатися. Бабеуші опинилися в одному з підземних бункерів, у якому знайшли сховок понад 40 осіб, включно з вісьмома дітьми. Наймолодшому було два роки.
Наталя швидко стала там кухаркою. Вона готувала для всіх сорока на примітивній плитці, у напівспаленій каструлі. Іншої вона не мала.
Наталя робила на «Азовсталі» те, що у природний спосіб починають робити інші кухарі — і в цій книжці, і в усьому світі. Вона підіймала дух. Вона залучала людей, які їй допомагали. Врешті — коли знайшла десь аркуші паперу й олівці, організувала художні конкурси для дітей. Вона допомагала людям пройти через пекло облоги. Коли наймолодші діти не могли запам’ятати її імені, вона наказала називати себе Тіткою Зупою. І так вони її й запам’ятали — Тітка Зупа з комбінату «Азовсталь».
Бабеушам вдалося евакуюватися лише за кільканадцять днів до того, як оборонці «Азовсталі» — за наказом президента України та очільника Генштабу — здалися в полон. Наталя з чоловіком провели під землею понад два місяці. Вони бачили тоді смерть багатьох своїх колег. Наталя донині плаче, коли розмовляє з журналістами. І дивується, коли хтось запитує її про рецепти. Ну бо які могли бути рецепти в підземному бункері на «Азовсталі»? Один, максимум два слоїки тушонки, залиті тридцятьма літрами води. Ось що вони мали з харчів в обложеному росіянами комбінаті, тож там усі були хронічно голодними. Воду для готування Наталя брала з промислових резервуарів. Щодня кожна секунда могла стати для них останньою.
Люди, яким вдалося звідти виборсатися, мали різні бажання, пов’язані з їжею. Комусь хотілося з’їсти піцу, а комусь іншому — суші. А ще хтось мріяв про соковитий стейк.
Першим, що з’їла Наталя Бабеуш, кухарка з «Азовсталі», коли вибралася звідти, був окраєць хліба з маслом. Так само, як героїні розділу про Великий Голод, для яких донині немає нічого смачнішого за звичайний хліб.
Тож смаки людей, які пройшли крізь пекло, не змінюються. Не змінюється також політика Росії, країни, яка будує свою міць ножем, ополоником, виделкою і… голодом. У момент, коли я пишу ці слова, Владімір Путін намагається тиснути на світ, аби той надав йому свободу дій у війні з Україною, погрожуючи, що інакше він не випустить із портів українські кораблі з зерном. Якщо так станеться, багатьом країнам Африки та Близького Сходу загрожує голод. Росія цілком свідомо шантажує світ: або ви танцюватимете під нашу дудку, або люди знову вмиратимуть з голоду; цього разу не лише в Україні. Ця книжка пояснює, чому саме в Росії могла спасти на думку така сатанинська ідея.
Але є і світло надії. На щастя, з цієї книжки ви також дізнаєтеся, що перед росіянами після чергових «інтервенцій» Владімір Путін жодного разу не назвав війни з Україною війною; він постійно говорить про «братню інтервенцію» — з очей спадає пропагандистська полуда. Добрим прикладом є Мама Ніна — кухарка, про яку ви прочитаєте у розділі про війну в Афганістані. Лише на війні Мама Ніна зрозуміла, що політики її обманюють. Її розповідь — це історія про втрату ілюзій щодо влади. Те, що й вона, зрозуміли тоді мільйони мешканців країни совєтів.
Я переконаний, що так буде і цього разу. Владімір Путін вчинив велику помилку, напавши на Україну. Помилку, що може обернутися для нього втратою влади, а можливо, навіть і життя. У Росії диктаторів скидає вже давно не вулиця, а палацові кліки, в які залучають людей з обслуги — охоронців, кухарів, шоферів. Можливо, кухар, який додасть йому кілька крапель отрути до супу, борщу, капусняку (рос. щи) або юшки, вже у Кремлі.
Сподіваюся, я колись матиму нагоду запитати його, що це був за суп.
