«Я роздягаюся, ти падаєш — у кожного своя фішка»: уривок із книжки «Усі персонажі вигадані. Або ні» Юлії Лаби

Ліна завжди жила за чужими правилами: її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Тож не дивно, коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує — і з головою пірнає у невідомість: яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом. І все складається ідеально, аж доки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами, що змушують Ліну остаточно обрати: пристрасний короткочасний роман чи справжні стосунки? І головне: чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого — самої себе? Роман «Усі персонажі вигадані. Або ні» розповідає про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. В першу чергу — любов до себе.

___________________________________________________________________________________________________________

***

Наступні дні були настільки насиченими, що до вечора ми всі валилися з ніг і сил на філософські бесіди зовсім не вистачало. І то добре. Рома лиш раз пожартував на тригерну тему. Під час прогулянки зоопарком, який розташований просто на острові, коли я мало не розплакалась від радості, погладивши слоненя, він сказав: «Бачиш, діти — це не так вже й погано». На що я йому відповіла, мовляв, хай спершу витисне із себе слоненя, а потім робить висновки. Він розсміявся і відчепився, а я зосередилась на тому, що в подорожах виходить у мене найкраще — шукати на мапі цікаві місця.

Маршрут пролягав на північ, майже до кордонів зі Словенією. І попри те, що ми мали програму туру, ніхто не заперечував проти корективів. Без зайвої скромності, я маю нюх на цікаві локації. А ще — достатньо сміливості, щоб пхати свій ніс туди, куди не ступала нога пересічного туриста. Вже до третього дня на моє «Я тут знайшла одну місцинку» вся флотилія відповідала «Погнали». Майже вся флотилія. Крім Марічки, звісно ж. Вона не втрачала жодної нагоди, щоб нагадати, що вона «одна з організаторів», і говорила про це так, наче належала до якогось таємного ордену. Бігала всюди зі своїм маленьким блокнотом (крихітко, якщо я дістану свою скриню, ти зомлієш), і в неї аж піна йшла з рота, коли ми трохи відходили від затвердженого плану. Щодня нові лагуни, порти, міста, острови, печери, руїни. Стільки краси я не бачила за все життя, та мені було мало. Я наче прокинулась від тривалого сну і тепер хотіла компенсувати все, що проспала. Водночас треба було ще й працювати. На мої правки до третього рукопису Тетяна відповіла: «Я обміркую й обговоримо пізніше», — та все ж надіслала мені четверту частину.

Сонце вже хилилося до обрію, коли наші судна підійшли до пристані біля невеликого острова. Поки решта думала, чим себе розважити, я вирішила дати очам відпочити від читання та оглянути місцевість. Направду, я потребувала самотності. Бути гідом — це, звісно, весело, але коли за тобою постійно бігає чотири десятки людей із запитанням «Куди далі?», це виснажує.

Тримаючись якомога далі від людей, я поволі крокувала кам’янистим берегом, аж поки серед гущавини, що підпирала гору, не помітила стежини. Вона змійкою вилася вверх, і я збагнула, що там, угорі, ще триває день. Тож, ні миті не вагаючись, звернула.

— Курносику, а куди це ти зібралася? 

— Господи! — вирвалося в мене з переляку. Я не чула, як він наблизився. Ну ось і побула наодинці. 

— Можна просто Рома, — цей хлопець змушує мене закочувати очі з періодичністю раз на кожні п’ять хвилин. 

Я озирнулася. Зрівнявшись зі мною, Рома підморгнув і обдарував мене своєю найчарівнішою усмішкою. 

— Я, взагалі-то, маю ім’я. 

— Подейкують, що ти його не любиш, — він закинув на плече невеличкий наплічник. 

— Та ні, — я колупнула камінчик носком білого конверса. 

— То я можу називати тебе... Евангеліною? — Рома так повільно вимовив моє ім’я, ніби облизував його язиком. 

— Тобі подобається знущатися, так? — процідила я. 

— А що не так з твоїм іменем? — запитав він лагідно.

— Воно надто... праведне. 

— А ти грішниця? — знову цей глузливий тон.

— Ну вже точно не зразкова дівчинка, — відрізала я й продовжила дертися нагору.

Короткий смішок, а за ним хрускіт гілок. Рома йшов за мною, а я нишком цьому раділа. Ми рухалися в комфортній тиші. Цим Рома нагадував Рію. Бували дні, коли ми з подругою обмінювалися заледве двома словами, хоч і перебували під одним дахом. Мовчання не було для нас чимось незручним і в жодному разі не свідчило про образу. Це була просто тиша. Комфортна й безпечна.

На вершині морська свіжість поступилася пахощам сухої трави. Ми ступали по випаленому сонцем та причесаному вітром м’якому килиму, аж до краю, де широкий плаский камінь нависав над урвищем.

Я спробувала сісти, та щойно торкнулася литкою каміння, засичала й схопилася на ноги. Рома пирхнув. Він поклав наплічник біля ніг та став поволі розстібати ґудзики сорочки. Коли вона опинилася на камені, з мене вирвався дурнуватий смішок, який я спробувала замаскувати кашлем та ледь зрозумілим «дякую».

— Ти часто роздягаєшся, — о боже, я знов почала сипати дотепами.

— Я роздягаюся, ти падаєш — у кожного своя фішка, — лукава півусмішка не сходила з обличчя, поки він вмощувався поруч і діставав з наплічника пляшку вина.

— Привіз із Рима. Думав випити сам, але з тобою поділюся. Червоне. Ти ж не проти? 

— Спокійно, я не расистка. 

Хлопець засміявся. Бляха, цей звук руйнував усі мої внутрішні барикади. Ще й цей блиск в очах — золотавий, теплий. Я нахилилася й придивилася уважніше. 

— Що? — Рома здивовано підняв брови. 

— Вибач. Просто твої очі... 

— Що з ними?

— Вони ніби колір змінюють.

— Так, Белло, скажи це ще раз!

Я зареготала на весь голос. Так щиро, аж рохнула і затулила рот рукою. Рома дивився на мене з якимось дитячим захватом.

— О, ви погляньте, то вона вміє сміятися? — він схилив голову на бік і з неприхованим здивуванням округлив очі.

— А ти думав, я геть зануда? — трохи ображено кинула я.

— Це дуже далеко від того, що я про тебе думаю, — було в цій інтонації щось таке, від чого мені залоскотало там, де не мало б лоскотати, а дихання на кілька секунд втратило ритм. — Ти сміялася раніше, але якось стримано, — груди Роми дивно ворухнулися. Може, тут просто повітря густіше? — Більше не стримуй себе. Ти дуже мило рохкаєш.

Тепер ми реготали вдвох. Рома тим часом відкоркував вино та розлив у два пластикові стаканчики.

— Зажди, ти ж казав, що планував випити вино сам. То чого стаканчиків два? 

— Другий взяв про всяк випадок. Ніколи не знаєш, де зустрінеш красуню, з якою захочеться поділитися, — промуркотів він, простягаючи мені вино. 

— Тобі байдуже, з ким фліртувати, так? — може, й варто було б змовчати, та я не встигла. 

— Зовсім ні. 

— Чого ж фліртуєш з усіма? 

— Курносику, ти плутаєш флірт із ввічливістю. 

— То ти зараз просто ввічливий? — він навіть не взяв паузи, щоб подумати. 

— Ні, — відповідь була надто короткою й надто серйозною.

___________________________________________________________________________________________________________