«У мами серйозні травми. Її відвезли в лікарню, мій любий хлопчику» — уривок з мемуарів принца Гаррі

Хто з нас не мріяв бути принцом чи принцесою, хоч на мить заглянути за лаштунки королівського життя? «Запасний» — це квиток у дитячу мрію, спроба відчинити важкі англійські двері й зануритися в побут королівської родини. Від безтурботного дитинства до втрати матері, від бойового досвіду до посттравматичного синдрому, від зустрічі з Меган до складного рішення залишити родину. Це історія принца Гаррі з перших вуст. І відповідь на питання — чи справді королівське життя схоже на мрію? Публікуємо уривок із книжки.

30 серпня 1997 року мені було не до галявини. Ми з Віллі поспіхом відбули водні процедури, застрибнули в піжами і з нетерпінням вмостилися перед телевізором. Прислуга принесла підноси з наїдками, накриті високими срібними кришками. Додала, як завжди, жартів і побажала нам смачного. 

Прислуга, тонкий фарфор — звучить шикарно. Мабуть, так і було. Тільки під красивими кришками була звичайна дитяча їжа: рибні палички, пиріг, смажена курка, зелений горошок.

До нас приєдналася наша нянька Мейбл (колись вона бавила Па). Закінчуючи їсти, ми почули, як Па вийшов у капцях зі своєї ванни. Він тримав у руках «апарат» (так він називав портативний сідіплеєр). Па любив слухати у ванній аудіокнижки. Він був наче годинник: почувши його кроки, ми зрозуміли, що скоро восьма.

Через пів години до нас донеслися звуки дорослих — вони почали збиратися внизу на вечерю, а потім завелася волинка. Наступні дві години дорослі скнітимуть в Обідньому донжоні, кривитимуться одне на одного у тьмяному світлі канделябра, спроєктованого принцом Альбертом, і триматимуть спину за столом, що його з геометричною точністю сервірувала прислуга (тарілки й келихи вирівнювали по лінійці). Клюватимуть перепелині яйця і тюрбо, вестимуть пустопорожні балачки в опереткових костюмах. Піджаки, черевики, рейтузи. Може, навіть кілти. Я подумав: яка ж це кара бути дорослим!

Па зайшов до нас, спускаючись на вечерю. Він запізнювався, але зробив вигляд, що піднімає срібну кришку («Ням-ням, я теж хотів би таке з’їсти!») — і понюхав. Він завжди усе нюхав. Їжу, троянди, наше волосся. Можливо, в іншому житті він був мисливським собакою. А може, так ретельно принюхувався, бо йому важко було щось відчути, крім власного запаху. Eau Sauvage. Він хлюпав цілі жмені цього одеколону на щоки, на шию, на сорочку. Квітковий аромат з нотою чогось різкого типу перцю чи пороху, зроблено в Парижі. Так було написано на флаконі. Тому я й згадав про маму. Так, Гаррі, мама в Парижі.

Рівно рік тому вони остаточно розлучилися. Майже день у день.

— Будьте чемними хлопчиками.

— Будемо, Па.

— Не засиджуйтеся допізна.

Він пішов. Лишився його запах.

Ми з Віллі довечеряли, трохи подивилися телевізор і перейшли до типових витівок, якими діти розважаються перед сном. Сідали на верхню приступку бічних сходів і підслуховували дорослих, сподіваючись почути непристойне слово або яку-небудь пікантну історію. Бігали по довгих коридорах під головами впольованих оленів. У якийсь момент ми врізалися в Бабусиного волинкаря у твідовому кілті. Важкий, густобровий, весь у зморшках, фігурою він нагадував грушу. Де Бабуся, там і він — їй подобався звук волинки (королеві Вікторії теж, хоч принц Альберт казав, що це «інструмент пекла»). Під час літнього відпочинку в Балморалі Бабуся просила, щоб волинкар її будив і награвав їй за вечерею.

Його інструмент нагадував п’яного восьминога, тільки що руки-ноги в цього восьминога були з червоного дерева й оздоблені сріблом. Ми, звісно, багато разів бачили волинку, але того разу він запропонував нам потримати її в руках. Спробуйте.

— Можна?

— Спробуйте.

Ми спромоглися видобути з неї тільки якийсь жалюгідний писк. Нам не вистачило дихання. А у волинкаря груди були, як діжка з-під віскі. Він умів змусити волинку кричати й стогнати.

Ми подякували йому за урок, сказали «на добраніч» і повернулися у свою кімнату. Мейбл проконтролювала, щоб ми почистили зуби і вмилися. Потім — у ліжко.

У мене було високе ліжко — щоб залізти, треба було підстрибнути, аж тоді ти міг скотитися на середину. Відчуття, ніби видираєшся на шафу і звідти скачеш у яму. Білизна була чиста, хрустка, різних відтінків білого. Алебастрові простирадла. Кремові ковдри. Ковдри відтінку яєчної шкарлупи. На білизні стояла печатка з монограмою ER — Elizabeth Regina, Королева Єлизавета. Все було заправлене, наче барабан, і так ретельно випрасуване, що видно було столітні заплатки.

Я ховався у ковдри, бо не любив темряви. Ні, неправда — я ненавидів темряву. Мама розповідала, що вона теж. Це в мене від неї. А ще від неї ніс, блакитні очі, любов до людей, неприйняття позерства, фальші й показної розкоші. Я бачу себе під цими ковдрами, вдивляюся в темряву, слухаю звуки комах і гукання сов. Що мені уявлялося за тінями, які ковзали по стінах? Як я тримався за смужку світла, що пробивалася від дверей (я завжди вимагав, щоб двері залишали прочиненими)? Скільки часу минало, поки я засинав? Іншими словами, що лишилося від мого дитинства, як я ним смакував, як любив його, поки до мене не дійшло, що…

— Па?

Він стояв біля ліжка й дивився на мене. У білому халаті він був схожий на привида батька.

— Так, мій хлопчику.

Він вимушено всміхнувся й відвів погляд.

Темрява в кімнаті трохи розтанула, але світло ще не стало. Дивний перехід тіней, майже коричневий, як вода у стародавній ванні.

У його погляді було щось дивне. Доти він на мене так не дивився. Зі страхом?

— Що таке, Па?

Він сів на край ліжка. Поклав руку мені на коліно.

— Синку, мама потрапила в аварію.

Пам’ятаю, я тоді подумав: аварія... ясно... З нею ж усе гаразд? Правда?

Яскраво пам’ятаю, як ця думка промайнула в голові. Пам’ятаю, як терпляче чекав, що Па підтвердить — з мамою усе гаразд. І пам’ятаю, що він цього не зробив.

Тоді в моїй душі щось перевернулося. Я почав мовчки благати Па, Бога, їх обох:

— Ні, ні, ні.

Па сховав погляд у складки старих простирадл.

— Усе складно. У мами серйозні травми. Її відвезли в лікарню, мій любий хлопчику.

Він завжди називав мене «любим хлопчиком», але зараз додавав ці слова мало не в кожну фразу. Говорив м’яким голосом. Здавалося, що в нього був шок.

— Ого. У лікарню?

— Так. Травма голови.

Чи згадав він про папараці? Чи сказав, що її доганяли? Навряд. Достеменно не скажу, але навряд. Папараці так дошкуляли мамі, усім, що про це не треба було говорити окремо.

Я знову подумав: у мами травми... але ж з нею все гаразд. Її відвезли в лікарню, голову полікують, ми поїдемо провідаємо її. Сьогодні ж. Найпізніше завтра.

— Лікарі намагалися, мій любий хлопчику. Боюся, вона не вижила.

Ці слова залишили подряпини в пам’яті, наче дротики на дошці для дартсу. Він сказав саме так, я впевнений. Вона не вижила. І в цей момент здалося, ніби все зупинилося.

Неправда. Не здалося. Все це мені не здалося. У той момент усе безповоротно, ясно, чітко зупинилося.

Не пригадаю, що я йому тоді сказав. Можливо, нічого. Але добре пам’ятаю, що я не плакав. Ні сльозинки.

Па не обійняв мене. Він і в звичайних ситуаціях не проявляв емоцій, що вже казати про критичні. Але поклав мені руку на коліно і сказав:

— Усе буде добре.

Для нього й це було багато. У його словах було стільки доброго, батьківського. Стільки надії. І стільки неправди.

Па підвівся й вийшов. Не пам’ятаю, звідки я знав, що він уже повідомив Віллі, але знав.

Я лежав у ліжку. Чи, може, сидів. Не підвівся. Не умився. Не сходив у туалет. Не покликав ні Віллі, ні Мейбл. Багато років я намагався відтворити в пам’яті той ранок і дійшов висновку, що просидів без звуку наодинці до дев’ятої ранку. О дев’ятій надворі починалася волинка.

Хотів би я пам’ятати, що вона грала, але, зрештою, яка різниця. Смисл волинки — не мелодія, а настрій. Тисячі років вона тільки підсилює те, що вже є на серці. Якщо ти почуваєшся дурним, волинка зробить тебе ще дурнішим. Якщо гніваєшся, роздує цей гнів до небес. Якщо в тебе горе, навіть якщо тобі дванадцять років і ти ще не дуже розумієш, що в тебе горе, волинка може звести тебе з розуму.

Книжку очікуємо з друку уже у травні.

Передзамовити «Запасний. Мемуари принца Гаррі» можна за посиланням.