«Мати час, який я можу присвятити лише собі», — уривок із книги Ольги Бартиш «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя»

Чи можливо полюбити чужу дитину, як свою кровну? Що заважає на цій площині зійтись лініям? Чому в цьому місці є так багато страхів, стереотипів та упереджень, які не дають проявлятися чистій любові? Відповіді на ці питання авторка книжки Ольга Бартиш шукала, коли вирішила написати власну історію та поділитись своїм досвідом усиновлення. Пошуки привели її до абсолютно інакших викликів — як полюбити свою внутрішню дитину?  Як прийняти в собі ту маленьку дівчинку, що прагне свободи та проявлення і просто дозволити їй бути? «Все одно буде п’ятниця. А потім неділя» — це не розповідь про досвід усиновлення і точно не інструкція як діяти, якщо ви вирішили відкрити свій дім для дитини. Перед вами дослідження почуттів звичайної жінки, яка одного разу захотіла допомогти дитині, світові і в першу чергу собі. Уривок із книги публікуємо у матеріалі.

Як же мені бракувало живопису! Усе діти й діти: звари, прибери, вклади, погуляй. Перші місяці Уми вдома цілковито мене вичерпали і навіть більше. Я не була собою. Спрага до творчості разом із сильною фізичною та емоційною втомою з дня на день накопичувалися, підступно виринаючи то дратівливістю і злістю, то апатією або глибоким смутком.

І ось настав третій день, відколи ми вкотре кардинально змінили формат свого життя. Костя звільнився з офісу.

Ми ухвалили рішення більше ніколи не повертатися в найми, а працювати тільки на себе, заробляючи тим, що вміємо робити найкраще: я — малювати, чоловік — оформляти, виставляти та брати замовлення із графічного дизайну.

Я настільки відчувала прилив сил, що о 7-й ранку вже бадьоро мила вікна. Відтак бігла в майстерню. О так, у мене з’явилося місце, де я могла працювати. Це була порожня квартира наших друзів у сусідній новобудові. Ремонт вони планували трохи згодом, тож запропонували мені там помалювати. У квартирі не було нічого: ані світла, ані води, ані туалету. Але було літо, тепло, води можна було набрати в пляшки, а попісяти... гм, у баночку. Мені все було неважливим, комфорт узагалі не стояв у пріоритетах, лише свій простір, де ніхто не буде мамкати й висіти на мені.

Тоді моя любов до себе і мій порятунок полягали в тому, щоб мати час, який я можу присвятити лише собі.

***

Я так само дуже втомлювалася, але це було зовсім по-іншому, бо я мала як відновлюватися. Також вдалося поговорити з психологинею. Тоді я вперше звернулася із запитом «не можу полюбити чужу дитину». Але дуже обережно, з величезним відчуттям провини.

— Олю, треба виставити пріоритети, — казала вона мені. — Не брати нічого нового, не ускладнювати й так непросту ситуацію, максимально відпочивати, висипатися, не картати себе, не переживати, що не любиться, бо й не має любитися.

«Бо й не має любитися». А що, так можна було? Я ж думала — навпаки: взяла дитину, то мусиш любити.

— Вам треба зосередитися на елементарному догляді за дитиною, на задоволенні її потреб, що й буде найкращим проявом любові на цей час. Ключовий момент — це час. Він усе загоїть і розставить на свої місця. Рік, а то й два — саме стільки треба відвести на адаптацію. А тоді й поговоримо про любов.

Ця розмова дуже мені допомогла. Складно передати, як мене мучило сумління, що до Уми я не відчуваю того, що відчуваю до синів. Я картала себе, що використала її для якихось несвідомих власних вигод, для того, щоб мені не було так нудно жити, щоб знайшлися сенси. Я часто вважала себе поганою мамою для неї.

Після того я ще кілька разів ходила в Український католицький університет на зустрічі з усиновлювачами та прийомними батьками. Ми сідали в коло, кожен розповідав свою історію. Коли черга дійшла до мене, я зізналася, що не можу прийняти дитину на рівні серця, і плакала. Усі мені співчували, запевняли, що так може бути. Я була єдиною, хто наважився про таке говорити. Або в інших людей і справді не було такої проблеми.

Таких зустрічей було кілька, бо пізніше ведуча переїхала до США. Дуже шкода, що я так пізно до них приєдналася. Більше я, на жаль, ніколи не мала такого досвіду. Дуже цінно спілкуватися з тими, хто має такі самі проблеми або вже давно їх здолав.

Одного разу всі ці почуття вилилися у слова. Я залишилася сама з дітьми, вклала їх на денний сон. Пригадую, як глянула на Уму — а вона спить, така солодка, така гарна, таке сонечко... І жаль стиснув горло.

Я підійшла до ліжка, спустилася на підлогу, сіла поруч із нею і заплакала.

— Вибач мені, дитино, — шепотіла крізь сльози. — Вибач, що я така слабка. Я збрехала сама собі та всім нам. Пробач.

Це була мить каяття. За те, що хотіла бути хорошою за рахунок Уми. За те, що мала власні вигоди, що керувалася чим завгодно, але не безумовною любов’ю (я збагнула, що взагалі нічого не тямила в цьому). За своє еґо, свою гординю, за те, що вважала себе всемогутньою, рятівницею, але не могла врятувати найважливішої людини — самої себе.

За те, що хотіла цілості і сподівалася, що всиновлена дитина дасть її мені. Проте Ума була, а цілості не було.

Тепер уже стало ясно як божий день, що попереду — довгий шлях, велика робота над собою. Що нам не вдасться просто й легко стати великою люблячою сім’єю. Що над цим треба буде працювати роками. Тоді я згадала про методику радикального вибачення, про анкети прощення, які колись мені допомагали. Я знову почала їх заповнювати, тільки-но мала вільну хвилину.

Спершу працювала з вибаченням собі, тоді — чоловіка, дітей, батьків та інших. Подумки перепрошувала їх і прощала сама.

Завдяки Умі я зрозуміла, як помилялася, коли думала, що виросла духовно і знаю щось про любов. Що маю відкрите серце і вмію любити. Яка ж то була ілюзія! Як часто люди помиляються, вважаючи себе духовно просунутими. Дуже просто бути таким десь у печері чи на безлюдному острові, сидіти там годинами в позі лотоса, мислячи, як ти любиш увесь світ. Це найлегше, що можна придумати.

Я шукала істини десь там, а вона весь час була тут, поруч, удома на кухні. Прошу: бери і служи. Яких тобі, Олю, ще треба сенсів? Яких аскез? Ось у цій дитині і є Бог. Прийми його, відкрий своє серце. Полюби.

Ума — вона як аскеза. На роки.

Я багато думала про служіння — світові, людству. Як і раніше, для мене важливо було ставити питання: який толк із мене, для чого тут я? Але тепер мені все частіше вимальовувалася відповідь, і вона була значно простішою, ніж я сподівалася: я тут для себе, для своїх дітей, своєї сім’ї, батьків, країни. Те служіння більше не розглядала як рух ззовні досередини, а навпаки — зсередини назовні, від маленького до великого. І починала все від себе.

— Олю, — ніжно казала мені психологиня, — вам треба наростити собі трохи німб.

Лише згодом я збагнула, про що їй ішлося. Не картай себе, Олю, а навпаки: більше хвали. Розплющ очі й побач у цій історії позитив. Адже дитині абсолютно точно краще з нами, ніж у дитбудинку. І хтозна, чи взяв би її хтось інший, окрім нас. Однак «німб» — це також і про духовність, уміння дещо піднятися над побутом, побачити ситуацію згори, знайти в ній зерно великого задуму і триматися за нього. Тоді й побут виглядатиме зовсім по-іншому.

Десь у той період я вирішила поглянути на проблему як на можливість. У голову та серце вклалася думка, що Ума послана мені, щоб відкрити в мені справжню безумовну любов. Мовляв, Ума вчить мене.

Я і далі гладила її ручки й не бачила в них схожості зі своїми; вдивлялася в очі й не знала, що там, вдихала її запах і не впізнавала свого. Проте щодня я пригортала її до грудей, цілувала, витирала рот-соплі-дупу, носила на руках, розказувала про все на світі, віддавала свою енергію, свої сили, свій час, своє життя — так само як і кровним синам. Я робила це для неї. Але насамперед — для себе. Бо насправді Ума вчила мене любити саму себе. Приймати свою темну сторону, свою нерозкриту силу. Бо тільки тоді, коли я полюблю себе такою, якою вже є, я зможу стати такою, як хочу. Вивільнення починається з прийняття.

***

Але квітка розквітала. А я вчилася квітнути поруч із нею.

Я розуміла, що легше стає тоді, коли є дисципліна й межі, коли чітко визначено, що можна, а що — ні. Я старалася не зловживати заборонами, більше дозволяти, але якщо чогось не можна, то тримала стіну непробивною. Умі конче потрібні рамки. Вона все ще випробовує нас на міцність, але вже значно спокійніше.

Мені здається, відколи вона збагнула, що наші наміри серйозні, стала трохи спокійнішою. Недаремно кажуть, що прийомні діти спершу випробовують батьків, аби перевірити, на скільки ця «гра». Якось ми розмовляли. Я сказала їй:

— Тобі немає чого переживати. Ти наша. Ти завжди будеш наша! Ти наша дитина. Ми ніколи не повернемо тебе назад, так що можеш заспокоїтись.

І хай вона мене не зрозуміла, але інтонацію вловила.

Я завжди говорила з нею, як із дорослою, відверто.