«Він єдиний не спав»: уривок із книжки «MANIAC» Бенхаміна Лабатута

Поділитись

10 лютого 2025, Пн

Від свідчень Пауля Еренфеста — австрійського фізика і друга Айнштайна, який впав у відчай, побачивши, як наука і технології стають засобами тиранії, до протистояння між південнокорейським майстром гри в ґо Лі Седолом і програмою штучного інтелекту AlphaGo, що втілює центральне питання найамбітнішого незавершеного проєкту фон Неймана: створення машини, що самовідтворюється — інтелекту, здатного еволюціонувати за межами людського розуміння і контролю. Книга Бенджаміна Лабатута «MANIAC» — це художній твір, заснований на наукових фактах і натхненний портретами науковців-новаторів ХХ століття, що пояснює, як геніальні вчинки можуть назавжди змінити світ.

___________________________________________________________________________________________________________________

*******

У цьому світі є лише два типи людей — Янчі фон Нейман та всі інші.

Він був одним класом молодший за мене в лютеранській Гімназії Фашорі в Будапешті, можливо, найсуворішій середній школі у тогочасному світі, що належала до блискучої національної системи освіти. Цей заклад, створений спеціально для еліти, випустив кілька вчених, музикантів, художників і математиків найвищого калібру, а також одного справжнього генія. Я добре пам’ятаю, як уперше побачив його, бо він приїхав 1914 року — того самого, коли почалася війна, тому ці дві речі — Янчі і війна — нерозривно пов’язані в моїй пам’яті.

Цей хлопець увірвався в наші життя, наче комета, немов провісник чогось великого й жахливого, подібно до тих небесних посланців, які блукають у темряві Сонячної системи і яких забобонні люди завжди пов’язували з великими лихами, катастрофами, епідеміями чи соціальними катаклізмами. Пам’ятаю, як у 1910 році, коли пролітала комета Галлея, така яскрава, що ми бачили її неозброєним оком, моя мати, глибоко віруюча жінка, яка в усьому іншому була переконаною раціоналісткою, позамикала деякі двері в нашому домі (ті, що вели до підвалу, і двері кімнати, яка колись була нашою дитячою, а батько переобладнав її на кабінет) і кілька днів не дозволяла нікому відчиняти їх, відмовлялася їсти все, що приносили ззовні, і робила лише крихітні ковтки води, поки комета нарешті не зникла з неба, бо боялася, що вона несе на землю отруйні випаровування. Мати була настільки переконана в цьому, що навіть намагалася змусити батька купити нам усім протигази, на що він, звісно, відповів відмовою. Цікаво, що Янчі вона теж ніколи не любила, навіть коли ми стали найближчими друзями, і я певен, що вона померла, не знаючи, що наша дружба була, принаймні частково, її провиною. Саме мати першою розповіла мені про нього: батьки Янчі (на малій Батьківщині Джонні ще називали Яношем, а друзі — Янчі) найняли одного з моїх поважних учителів Ґабора Сеґо, дуже відомого і шанованого угорського математика і близького друга матері, давати хлопчикові приватні уроки перед початком шкільного семестру.

Згідно з історією, яку моя мати розповіла за вечерею (не в змозі стримати захоплення чи то приховати заздрість до матері Янчі, яка народила цю дивовижну дитину), коли Сеґо повернувся додому після зустрічі з вундеркіндом, у нього на очах блищали сльози. Він опустився в крісло і покликав дружину, яка застала його там, заплаканого, з пожмаканими зошитами, де десятирічний хлопчик без жодних зусиль розв’язував завдання, над якими Ґабор працював місяцями і які зламали б голову будь‑якому грамотному дорослому математику. Він дивився на них, не кліпаючи, вдивляючись у кожен символ і цифру так, наче ці сторінки вирвали прямо зі святої Тори. Я завжди думав, що це чергова легенда, адже існує так багато небилиць про Янчі, але через багато років мені випала нагода поговорити із Сеґо, і він сором’язливо зізнався, що досі зберігає ті записи, зроблені Янчі на банківському бланку батька. Він сказав, що вже тоді знав, що фон Нейман змінить світ, хоч і не міг уявити, як саме. Я запитав, що змусило його повірити в щось настільки дивовижне, і він відповів, що відчув присутність чогось цілковито Іншого, щойно побачив величезну голову мого друга.

Так серед нас з’явився прибулець, справжній вундеркінд, і ніхто в школі не міг перестати говорити про нього. Говорили, що він навчився читати у два роки. Що він вільно володів латиною, давньогрецькою, німецькою, англійською та французькою мовами, що вже в шість років міг розділити два восьмизначних числа в умі, і що одного літа, знудившись у бібліотеці батька, замкнений за те, що підпалив волосся вчителя фехтування, опанував математичний аналіз, а потім вивчив напам’ять усі сорок п’ять томів «Загальної історії» Вільгельма Онкена. Це все виявилося правдою, але можете собі уявити моє розчарування, коли я нарешті побачив, як він шкандибає до мене шкільним подвір’ям — ще й близько не такий пухкий і круглощокий, яким стане згодом, він котився неквапливо, як надзвичайно жвава качка, відгодована для вишуканої вечері. Янчі просувався маленькими кроками, безладно прискорюючи темп, а потім раптово зупинився переді мною, ніби поглинутий вигадливою грою, інших учасників якої ніхто, крім нього, не бачив. Здавалося, що він намагався якнайкраще відтворити ходу звичайної людини, але ніколи не бачив її раніше. Він дуже ввічливо представився і сказав мені, що Сеґо запропонував нам зустрітися і поспілкуватися, тому що в нас є спільні інтереси. Першою думкою було позбутися його (я був на рік старший, мені щойно виповнилося одинадцять, і я побоювався стати вигнанцем через дружбу з дивним хлопчиком), але Янчі відразу пробудив у мені прихильність, тому що його дивацтва, звички й багато‑багато химерних рис, які відрізняли його від решти школярів, цілком зачарували мене.

З Янчі було щось не так. Це було очевидно відразу, та я збагнув, наскільки він був інакшим, лише за кілька десятиліть по тому, коли його розум почав розкриватися й виношувати не тільки цілковито ірраціональні, але й дуже небезпечні ідеї. Не певен, чи хтось справді знав, хто він такий. Його батько і мати точно ні. Перша дружина, Маріетта, кохала його, але вони були наче кузени, більше схожі на пару друзів по чарці, ніж на подружжя. Донька Марина була такою ж упертою, як і він, і неймовірно талановитою, тому вони впиралися рогами до останнього. Їй якось вдалося вибратися з‑під його тіні, але я певен, що Янчі, хоч надзвичайно її поважав, ніколи не відкривався дочці. Залишилися два молодші брати — середульший бідолаха Майкл і наймолодший Ніколас, якого він любив, як сина. А ще, звичайно, була Кларі, прекрасна, стражденна Кларі, яка миттєво закохалася в Янчі, вийшла за нього заміж і потім страждала через це до останнього дня. Ці двоє мучили одне одного так багато і різноманітно, що я дивуюся, як вони так довго залишалися разом. Я точно знаю, що Джонні був жахливим чоловіком, а Кларі, хоча й була чи не найрозумнішою, найпристраснішою і найспокусливішою жінкою з усіх, кого я зустрічав, також була глибоко меланхолійною, таємничою, замкнутою та відстороненою, як і він. Чи знав я, що відбувалося в голові Яноша фон Неймана? Ні, не можу цього стверджувати. Єдине, що можу сказати, — я із самого початку був пов’язаний із ним дивною спорідненістю, зв’язком, який міцно тримається навіть після його смерті.

Ще в школі я був його єдиним другом. Янчі ніколи не був «своїм хлопцем», хоча дуже намагався вписатися в колектив. Багато інших дітей почувалися біля нього незатишно. І це не їхня провина, тому що він іноді поводився так, ніби потрапив до школи не вчитися, а вивчати людей і спостерігати за ними. У ньому було щось моторошне: ауру інтелекту з великих карих очей відчувала навіть найдурніша людина, бо Янчі не вдавалося приховати її за огидними коментарями чи колекцією безглуздих жартів їдишем.

Хоча згодом присвятив усе життя фізиці, у школі я захоплювався математикою, і моїх знань із натяжкою вистачало, щоб відчути неймовірний талант Янчі. Він пояснив мені теорію множин — основу сучасної математики — таким простим і розумним способом, що досі складно повірити, яким глибоким розумінням міг володіти хлопчак, що навіть не почав голитися. У миті, коли він скидав свою маску й говорив чесно, я бачив, наскільки він одержимий. Пристрасть до логіки практично поглинула Янчі, і протягом усього життя цей дивний дар давав йому змогу бачити речі з такою дивовижною ясністю, що сліпуче сяйво його думок було недоступне умам, затьмареним емоційними судженнями та упередженнями. Янчі намагався зрозуміти світ. Він шукав абсолютну істину і справді вірив, що знайде математичну основу реальності, країну, вільну від протиріч і парадоксів. Для цього він збирався висмоктати суть із кожної речі. Він жадібно читав і вчився день і ніч. Одного разу він узяв дві книжки в туалет, бо боявся, що дочитає першу, не закінчивши свої справи. У школі він був прокляттям для посередніх учителів і знахідкою для тих, хто залучав його як помічника на уроці. Янчі ніколи не хизувався своїми талантами. Навпаки, він ніби стидався їх. Я не раз бачив, як він прикидався, ніби чогось не знає, щоб не псувати настрою співрозмовнику. Янчі рано почав займатися математикою на університетському рівні й опублікував першу статтю про мінімальні многочлени та трансфінітний діаметр у Mathematische Zeitschrift ще в школі — він написав її разом із Міхаелем Фекете, який пізніше присвятив усю кар’єру ідеям, які вони розвинули, — але із задоволенням відкладав ці досягнення вбік і вивчав алгебру для початківців із рештою однокласників, схоже, йому це справді подобалося!

Коли він використовував силу своєї концентрації уповні, це було справжнє видовище: почувши цікаве запитання, Янчі забивався в куток і повертався до співрозмовника спиною, спонуканий, так би мовити, тим самим інстинктом, що змушує тварин шукати притулку, і впадав у транс, уткнувшись підборіддям у шию і згорбивши плечі, ніби збирався заховатися в собі. Безперестанку бурмотів собі під ніс, дивлячись у землю, переступаючи з однієї ноги на іншу, а потім обертався, як фокусник, щоб дати повну, точну та ретельно сформульовану відповідь. Поспостерігавши кілька разів за цими заклинаннями — під час яких лице Янчі набувало тривожних механічних, майже неживих рис, — я підрахував, що йому зазвичай потрібно менше ніж три хвилини і ніколи більше ніж п’ять, незалежно від складності завдання. Однак без повного зосередження його розум блукав і ніколи не зупинявся на конкретній темі надто довго. Крім того, Янчі був надзвичайно забудькуватим. У сорок років він міг слово в слово процитувати книжку, яку прочитав у шість, але забував імена друзів і колег, а також не пригадував, що їв на сніданок. Мені було ясно, що Янчі просто не припиняє думати. Його розум не міг насититися. Упродовж кар’єри він перелітав з однієї гілки точних наук на іншу, ніколи не зупиняючись, наче нещасні колібрі, які мусять безперервно їсти, бо інакше помруть.

Зростати поряд із ним було тяжко. Я часто задаюся питанням, чи мій жахливий комплекс неповноцінності, який не вилікувала навіть Нобелівська премія, є результатом спілкування з фон Нейманом протягом більшої частини життя. Що гірше, він був дуже добрий до мене і прагнув усіляко догодити. Правду кажучи, моя прихильність і пізніша прив’язаність до нього почалися з марнославства: мені лестило усвідомлення, що ця особлива істота, цей унікальний багатий хлопчик так сильно зацікавився мною, що ходив усюди по школі хвостиком, як вірний пес. У дитинстві Янчі не був ані сором’язливим, ані замкнутим, ані незугарним, і в цьому сенсі не схожий на жодного знайомого мені генія. Однак його бентежили незвичайні речі, які ніколи не хвилювали б нормального хлопця: він зізнався, що ніяк не збагне, як навчився їздити на велосипеді — вінець рівноваги, самовладання та координованих рухових функцій — жодного разу не скориставшись розумом. Як тіло мислить саме по собі? Як воно розуміє, які складні рухи потрібні, щоб не заорати носом?

Ці прості заняття, для яких потрібно припинити думати, захоплювали Янчі все життя, і хоча в дитинстві він любив спорт, подорослішавши, уникав будь‑яких фізичних навантажень. Якось Кларі взяла його на лижі. У юності в Будапешті вона була чемпіонкою з фігурного катання й ходила так граційно, що Янчі поруч скидався на опецькуватого шофера чи носильника. Він погодився й досить спокійно пішов, але вже після першого спуску пригрозив розлученням і провів решту вихідних, напиваючись і розробляючи фантастичну схему, щоб підвищити температуру на планеті й забезпечити тропічний клімат у всьому світі, у компанії Інверса — зачуханої маленької дворняги, яку Янчі навчив рахувати до п’яти, — що, посмикуючись, дрімав у нього на колінах.

Я часто замислювався над свідомістю тварин: чому вона більш розсіяна, ніж наша, більш схожа на сновидіння, швидкоплинна, із маленькими думками, що, немов напівзгорілі свічки, ніколи не дадуть розумові достатньо світла. І, мабуть, це також стосується багатьох із нас, кому доводиться напружуватися, щоб мислити ясно. За своє життя я зустрів дуже багато розумних людей. Я знав Планка, фон Лауе і Гайзенберга. Поль Дірак був моїм зятем, Лео Сілард і Едвард Теллер — найближчими друзями, Альберт Айнштайн був моїм добрим другом також. Але ніхто з них не мав такого швидкого й гострого розуму, як Янош фон Нейман. Я не раз зауважив це в присутності тих мужів, і жодного разу ніхто не заперечив.

Він єдиний не спав.

___________________________________________________________________________________________________________________