«Я не цікавлюся політикою»: уривок із книжки «Пильнуй її» Жана-Батіста Андреа

Ці двоє не повинні були зустрітися. Але вони впізнають одне одного з першого погляду і, пов’язані невидимим потягом, присягаються ніколи не розлучатися. Книга «Пильнуй її» Жана-Батіста Андреа — це гімн дружбі і свободі, який зачарував понад пів мільйона читачів у Франції. Ділимося уривком у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________________

***

1940 pоку війна почалася знову, бо вона ніколи й не припинялася. Я отримував усе більше газетних вирізок, цитат Муссоліні, переписаних зеленим чорнилом. Під кінець року перед майстернею зупинився позашляховик Fiat 508 CM Coloniale з двома італійськими вимпелами над бризковиками. З нього вийшов чиновник у строгому костюмі, а за ним — Стефано, який ледве стримував задоволену посмішку. Відвідувач простягнув мені листа, який я негайно розгорнув. Йшлося про монументальну групу під назвою Нова людина, яка мала б стояти на центральній площі Предаппіо, рідного міста дуче. Запит, як я зрозумів, офіційно надійшов від Міністерства народної культури, але сформульований на високому рівні. На дуже високому рівні — додав Стефано, підморгнувши мені, на видиме невдоволення державного чиновника. Сто тисяч лір на рік, поки скульптура не буде завершена, з гарантованим мінімумом чотириста тисяч лір. Джекпот. Я стер зелене чорнило зі своїх думок, одразу підписавшись на крилі Fiat.

Увечері я малював на кухонному столі між двома келихами вина й двома порожніми тарілками, поки Вітторіо прибирав посуд, а мати в’язала у кутку. Висота Нової людини була три метри, пʼять з основою. Нова людина була спринтером на старті, одразу після пострілу і стояла на одній нозі. Технічний виклик. Анатомічний виклик. Коли я показав малюнок мамі, вона глянула на нього, повернулася до вʼязання і сказала:

— Тобі нічого не бракує, Мімо.

— Перепрошую?

— Мені здається, що твій велет, отой, з усіма його мʼязами, ця «нова людина» уособлює те, ким би ти хотів бути. А я кажу, що тобі нічого не бракує. Але що я в цьому тямлю, я ж лише твоя мати.

Розлючений, я вийшов на вулицю і, зробивши кілька кроків місячно‑білим гравієм, здригнувся. Віола чекала на мене, вбрана у темне пальто, й не дуже відрізнялася від того привида, який налякав мене колись на сільському цвинтарі. І там справді стояла примара. Примара з нашого дитинства зі змарнілим обличчям, надто великими очима, червоними від довгого списку чоловіків, серед яких був і я.

— Стефано розповів мені про твоє останнє замовлення. Ти знаєш, чия це ідея.

Вона розмовляла зі мною вперше за два роки. Моє існування раптом помітили й тільки для того, щоб мені докорити. Я працював як навіжений, платив десять зарплат, сім’я Орсіні хизувалася перед усіма, хто хотів її слухати, що вони відкрили мене. А я не був ні Джезуальдо, ні Караваджо. І я нікого не вбивав. Мої скульптури не образили ані мухи.

— Я не цікавлюся політикою. Я тобі казав це тисячу разів.

— Я не хочу, щоб ти робив цю скульптуру.

— Ти не хочеш?

— Ні.

— Іди до біса, Віоло.

Вона розвернулася, нічого не сказавши, й розчинилася в нічній пітьмі. Незабаром я поїхав до Франції, куди не ступав з часу мого виїзду прохолодного дня 1916 pоку. Мене

запросили на прийом до італійського посольства в окупованому Парижі, де парадувалося усе, що наша прекрасна країна вважала талановитим. Посол, який хотів зберегти ілюзію дружби з Франчезі, про всяк випадок не запросив жодного німця. Тут відбулося моє так зване протистояння з Джакометті. Не знаю, як цей американський професор, який колись напише про мене, точніше про мою Пʼєту, про це дізнався, бо він загадав про це у своїй монографії. Ця легенда виявилася чіпкою, бо ми з Джакометті ніколи не розмовляли.

Я прийшов на вечірку рано. Я любив не так світське життя, як бізнес, я розумів цінність зустрічей у таких колах, де Франческо навчив мене перебувати. На вустах невеликого зібрання крутилося питання: чи прийде Ельза Скʼяпареллі? Стилістка усього паризького бомонду не прийшла. Та інші митці, не останні, з’явилися. Мене познайомили з Бранкузі. Колега, схожий на вишуканого клошара, потрапив на цю вечірку завдяки італійському звучанню свого імені. Ми знали один одного з репутації, обмінювалися звичними банальностями. Відколи я прийшов, то стежив краєм ока за дивним типом з мандрівним поглядом під кошлатою шевелюрою. Чоловік, здавалося, мене уникав.

Щоразу, коли наші шляхи мали шанс перетнутися, відповідно до світських потоків, що змішувалися в товаристві, він різко розвертався, щоб зникнути у натовпі.

Бранкузі, якому я сподобався, не зупиняючись наповнював мій келих. Я штурхнув його ліктем.

— Скажи, хто цей тип он там? Той, що кульгає. Мені здається, він мене уникає.

— Джакометті? Він ненавидить тебе. Давай, до дна.

— Він мене ненавидить? Чому?

Бранкузі простягнув порожній келих барменові.

— Бо захоплюється тобою, мабуть.

— Де логіка?

— Це дуже логічно. Чому ти не ненавидиш когось, хто ніколи не затьмарить тебе? Захоплюватися кимось — це трохи ненавидіти його та навпаки. Бетховен ненавидів Гайдна, Скʼяпареллі ненавидить Шанель, Гемінгвей ненавидить Фолкнера. Ergo, Джакометті ненавидить Віталіані. За цією логікою я теж тебе ненавиджу. Але ми, румуни, ненавидимо ґречно. То що, ти пʼєш?

— Думаю, я достатньо випив.

— Жартуєш? Ти бачив свою міну? Коли чоловік має схожу міну, то можливі дві причини. Перша — жінка.

— А друга?

— Жінка.

Ми закінчили вечір смертельно п’яними, мочилися на німецьку автівку на вулиці де Варенн, що доводило, що я таки трохи цікавився політикою. Ми з Бранкузі обмінялися кількома листами аж до його смерті, приблизно через п’ятнадцять років. Якби його попросили вирізьбити океан, він би відполірував мармуровий прямокутник, стверджуючи, що, оскільки неможливо відтворити детально кожну хвилю, достатньо вирізьбити те, що є у них всіх спільного. Він різьбив те, що могло побачити тільки око божевільного, тварини чи телескоп.

У Парижі я провів місяць, блукаючи, насолоджуючись життям, не завжди в найрозумніший спосіб. Боші створили неприємну атмосферу, а за ретельно зачиненими дверима гучно веселилися. Німецький солдат спинив мене одного ранку на Монмартрі, я злякався, але він просто запитав мене, вирячивши очі, чи я, бува, не Тулуз‑Лотрек. Я відповів: «Так, звісно» та дав йому автограф.

___________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Пильнуй її», Жан-Батіст Андреа

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними