Шукати опору, щоби витримати: уривок із книжки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»
Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» наповнена історіями як людей не публічних, так і медійних особистостей нарівні з іншими. Чи усвідомлювали можливість повномасштабного вторгнення, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 24 лютого… А також думками психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
____________________________________________________________________________________________________________
Читайте також:
- психологічний практикум по книзі «Наше. Спільне»
- розмову про книжку разом з авторкою Танею Касьян, психотерапевткою Марією Фабрічевою і модераторкою Богданою Романцовою
- про улюблені книжки Тані Касьян у рубриці «Книжкова полиця»
____________________________________________________________________________________________________________
З початком повномасштабного вторгнення, здавалося, що її акумулятори ні разу не сідали — настільки часто вона виходила в етери до людей. Навіть Новий 2023 рік Монро святкувала онлайн зі своїми глядачами, коли за вікном було чути звуки вибухів. Одягнена у сукню в сріблястих лелітках та білу кучеряву перуку, вона танцювала з банкою огірків під співи Мадонни на фоні, аж раптом за вікном просвистіла ракета. На секунду Монро застигла, потім видихнула та нервово зареготала. «Все гаразд, кицюні, я з вами», — відрубала вона, взяла келих вина до рук і продовжила свій етер.
Перші дні вона сумлінно спускалася до бомбосховища, звідки почала записувати свої відеощоденники, а потім знайшла прихисток у Рівному. Вона не планувала покидати Київ, але коли Наталя вирвалася з Бучі, страх та безпорадність переважили бажання залишатися вдома. І, взявши переноски з кицьками та рюкзаки, вони почимчикували до переповненого вокзалу, звідки відправлялися електрички. Хвилі стресу розхитували, і спочатку вона різко схудла, а далі, навпаки, почала заїдати свої переживання. Доки одного дня не сказала сама собі: «Досить». Монро повернулася до занять спортом, стала писати плани на кожен день та вести щоденник. Їй здавалося, що в умовах війни все, чим вона займалася і що будувала, більше не має значення. А потім, побачивши, скільки коментарів залишали їй люди під відео, усвідомила: вона потрібна. Монро була зібрана, упевнена, і, підтримуючи глядачів, намагалася підтримати себе. Але з колії її вибив від’їзд подруг, які боялися залишатися в Україні і шукали порятунку за кордоном. Монро зрозуміла: у неї такої можливості немає. І те, що вона сприймає себе як жінку, ніяк не впливає на те, що написано в її паспорті.
«Я не розуміла, хто я. Я маю біологічну стать чоловічу, документи теж на чоловічу стать і по закону мене можуть мобілізувати. А в мене величезна травма з дитинства. Мене ніби шандарахнули бейсбольною битою по колінах. Я не могла дати відповідь на одне просте питання. Хто я?»
Із початком повномасштабного вторгнення у Монро загострилася гендерна дисфорія (відчуття дистресу та дискомфорту, якими може супроводжуватися розбіжність між гендерною ідентичністю та статтю, отриманою при народженні). Вона не те щоби цього не помічала, а просто не хотіла виносити на поверхню. Жила у своїй бульбашці, створивши образ успішної, веселої медійної діви, яку всі знали. Але всередині вона відчувала, що щось відбувається. В останні роки Монро вже не цікавила сцена. Якщо вела якісь заходи чи знімалася у телепередачах, то просто продавала образ, який створила творчою діяльністю. Проте цей образ ніяк не відрізнявся від неї самої в житті. Звісно, він був яскравішим, але і в повсякденні вона була тією самою Монро. У пошуках відповіді на питання, хто ж вона така, і з потребою отримати діагноз, вона звернулася до психіатра. Зовнішньо Монро здавалася бадьорою та енергійною, а в голові роїлися болючі спогади дитинства.
_2.png)
Зараз Монро почувається спокійніше, тому що зрозуміла, як жила весь цей час і чому сцена була для неї єдиним способом отримати увагу до себе як до жінки:
«Через свій сценічний образ я реалізовувала свою потребу бути жінкою».
І завдяки роботі з психіатром та психотерапевткою вона знайшла врешті відповідь на своє питання. «Я — трансгендерна людина. Я живу так само, як і багато хто з українців, але те, що я відрізняюсь, викликає здивування, осторогу та агресію. Саме тому я все своє життя будувала так, щоб бути над усім цим. Адже коли ти настільки блискуча та приголомшлива, то люди захоплюються тобою. А другий мій мотив — наступному поколінню буде легше, бо в мене не було прикладів у публічному просторі, на кого би я могла рівнятися».
Монро вважає, що людина, яка застала повномасштабне російське вторгнення в Україні і щодня проживає стан війни, не може отримати відповідей на свої запитання. Тому що немає розуміння, коли ця війна закінчиться. І в цьому наша трагедія. Рецептів, як жити, ніхто нам не дасть. Тому треба шукати опору, щоби витримати. Щоби березнева крига розтанула, а під нею зазеленіли квіти. Сама Монро спирається на те, що її життя недарма таке, як є. У неї є чотири кицьки, мама, і вони потребують її. А ще вона просто любить життя і їй дуже цікаво побачити, чим усе закінчиться.
Ми повинні усвідомити, що за нас цю війну ніхто не виграє. Історичний час, коли можна було “порєшать”, уже минув. Кожен раз, прокидаючись, треба думати, що ми можемо зробити для перемоги. А ще нам нарешті треба прийняти той факт, що ніхто не поверне нас у світ до 24 лютого 2022 року. Час ставати відповідальними за своє життя. Я розумію, що моє життя потрібно тільки мені, і це мене тримає в цьому світі.
____________________________________________________________________________________________________________
