Стадії прийняття неминучого, дозвіл на почуття й толерантність у суспільстві. Презентація книжки громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне»
Чому так важливо вчитися проживати власні почуття і поважати почуття інших? Як говорити з військовими й чому важливо вміти слухати? Чи маємо ми право на радість і щастя? На презентації книги «Наше. Спільне», разом з авторкою Танею Касьян, психотерапевткою Марією Фабрічевою і модераторкою Богданою Романцовою говорили про стадії прийняття неминучого, толерантність і доречність почуттів й емоцій під час війни. Найцікавіше публікуємо у матеріалі.
Чи одразу з’явився задум книги? Як ти добирала історії і чи про все могла говорити?
Тана Касьян: Коли до мене звернулося видавництво з пропозицією написати книгу про війну з психологічним нахилом, одразу з’явилася думка зробити її через стадії прийняття неминучого — від заперечення до прийняття. Хоча у війні ми не знаходимося на стадії прийняття — будь-яка нова трагічна подія відкидає на стадію горя або люті.
І я не могла говорити про війну без власної історії. Я з Маріуполя, мої батьки знаходяться в окупації. Тому запропонувала розказати як я проживаю втрату зв’язку, міста. І одразу написала Маші, працюю з нею як зі своєю терапевткою з 2019 року. Під час терапії ми обговорювали, що чекає суспільство, як ми будемо переживати це у майбутньому.
Коли потім працювала з інтерв'ю героїв, ми аналізували, що робити в кожному окремому випадку і як рухатися далі. І от власне в книзі ви бачите п'ять розділів — 17 історій людей. Між кожною історією є місточок — це мої переживання пов'язані з домом або з відрядженнями за кордон. Я намагаюся прийти в кінці книги до відповіді на питання — як ми далі будемо жити? Яке суспільство нас чекає? І саме тому всім героям я ставила однакове запитання — як нам не програти після перемоги?
На останніх сторінках книги, ми з героями шукаємо цю відповідь.
Вмінню приймати чуже горе і співчувати нам ще треба вчитися. Чи відчувається впродовж війни поступове навчання цьому?
Марія Фабрічева: Вчимося — дуже влучне слово. У нас все ще дуже багато знецінювання почуття. Війна — це наша спільна трагедія, але поряд завжди є місце індивідуальним трагедіям. Важливо вчитися їх проживати, бо якщо ти не вмієш проживати власне горе і співчувати собі, то навряд чи вдасться по-справжньому поспівчувати іншій людині.
Таніна книга може стати тим інструментом, завдяки якому ми можемо відрефлексувати щось своє, поспівчувати іншим людям, побачити наше спільне і прожити ці почуття.
Тані вдалося не романтизувати війну і при цьому дати надію.
Як вибудувати діалог з людьми під час війни так, щоб між ними стіни не стали вищі і сильніші за наше спільне, адже зараз кожен окремо проживає свій особистий біль?
Тана Касьян: Просто говорити і бути активним слухачем. Коли люди не готові слухати, вони кажуть «ми тебе розуміємо, все добре». І тут обривається зв'язок. Я не змогла спілкуватися з такими людьми, бо не готова топтатися у своїх емоціях. Я не хочу, щоб мене жаліли. Я хочу, щоб мене почули. Людям, які готові чути, я готова розповідати — як я переживаю, що відчувають мої батьки й що там відбувається. Як в Києві, в Маріуполі, на заході країни.
Мій принцип — я не готова в чомусь переконувати людину, яка говорить тільки про себе і не чує мене. Тому це дуже складно.
В мене є історії кількох героїнь, які досить чутливі, емпатичні. Багато волонтерили, допомагали, але вони говорять «Я не можу більше реагувати на кожне горе, писати якісь слова співчуття. Я більше не можу». Запас емпатії вичерпався. Інша героїня каже, що діти почали називати її цинічкою. Хтось стає жорсткішим, комусь треба обрости шипами і бронею, щоб зберегти м'якість і в першу чергу, щоб зберегти себе.
Хочу поговорити про страх. Як нам працювати з цією емоцією?
Марія Фабрічева: Легалізація. Окрім медичного канабісу потрібно почати легалізувати і почуття. В нас дуже багато під забороною і навіть є заборона відчувати.
Немає ненормального почуття. Є придушене чи те, яке вам заборонили, тому що так виховували. Але це не означає, що ви не відчуваєте внутрішньо і що вам не страшно. Ви просто намагаєтесь це не показувати і заміщувати. Хтось заїдає печенькою, хтось садить себе на сухпай, а хтось тримає міцний вираз обличчя.
Страшно, коли над головою летять ракети. Страшно, коли чути вибухи. Страшно, коли ти не можеш додзвонитися близькій людині. Страшно, коли ти більше не побачиш якусь людину. Страшно і сумно. І це нормальні людські почуття. Вони нам потрібні для того, щоб виживати і жити.
Як поводитися з військовими аби була відчутна повага і симпатія без патерналізму і відсторонення?
Тана Касьян: Просто поводитися як звичайно. Якщо ми чуємо, що людина звертається з проханням, то звісно можна зреагувати, але треба поважати кордони і не влазити в особистий простір.
З того досвіду як я спілкуюся з військовими головне — це повага і вдячність. Не треба надмірно героїзувати й ставити людей на п'єдестали. Це те, про що говорить у моїй книжці Масі Наєм. З п'єдесталів дуже боляче падати. Коли війна закінчиться, ми звісно, будемо в ейфорії, але з часом всі повернуться до нормального життя. І людям буде досить боляче, особливо тим, які втратили кінцівки чи своїх близьких, побратимів.
І це нам треба готуватися до того як ми будемо всі разом, а не їм до нас.
Марія Фабрічева: Спілкуйтеся з людиною, як з людиною. Мабуть, це єдине правило.
Якщо у вас при зустрічі з людиною з інвалідністю або військовим виникають певні почуття, то піднявся ваш досвід. Ви можете продовжувати проробляти його з допомогою свого терапевта, або якщо хочеться, то сказати щось цій людині — привітатися чи подякувати, або просто кивнути головою. Цього достатньо. Якщо вона захоче, то відповість, якщо не захоче — має право не відповідати.
Я люблю говорити на своїх ефірах чи тренінгах, що нас перервали. Ми тільки починали розвиватися, говорити про толерантність, про екологічність стосунків. І повномасштабне вторгнення стало певним регресом. Але хороша новина, якщо ви вже знали як спілкуватися, що таке толерантність і кордони — продовжуйте це робити. Навіть якщо здається, що ви забули й це все не працює. Все працює. Ми вчимося і, можливо, будемо вчитися все життя.
Просто залишайтесь людьми.
Як правильно говорити аби нікого не образити?
Тана Касьян: Наприклад, не ампутант, а людина з ампутованими кінцівками чи людина з ампутацією. Людина з порушеннями слуху, а не з вадами, з недоліками слуху або глухий, глухонімий. Це некоректно.
У книзі є термінологія про ЛГБТ людей, історія трансгендерної людини, історія гея військового.
Не двосоті і не трьохсоті, бо це від радянщини, спадок афганської війни і деперсоналізація. Краще говорити полеглі або загиблі. Якщо говоримо про поранення — поранені.
Взагалі, про будь-які ознаки людини треба говорити тільки якщо це дійсно важливо до якогось контексту. Головний принцип безбар’єрної інклюзивної мови — спочатку людина. Людина з ДЦП, людина з інвалідністю, людина з посттравматичним розладом. Так ми виносимо в першу чергу особу, індивідуальність. А коли говоримо інвалід, ампутант чи посттравматик, то зводимо людину до якоїсь однієї функції чи дисфункції. Це некоректно.
І про насильство. У книзі є дуже важливий розділ розмови з Ларисою Денисенко, правозахисницею, яка займається допомогою жінкам, які постраждали від зґвалтувань окупантів. На момент, коли ми розмовляли вона працювала з 14 справами жінок. Ми не говоримо жертва насильства, бо жертва — це тавро, яке вживаємо тільки в контексті загибелі від насильства чи агресії. Якщо ж людина жива — це постраждала або постраждалий від насильства.
Як проживати позитивні емоції, щоб не образити ні військових, ні людей, які втратили когось?
Марія Фабрічева: Емоції — це реакція на зовнішній стимул. Ми можемо зажати їх, але науково доведено, що це шкідливо для нашого здоров’я. Якщо у вас є привід для радості — це прекрасно і ви маєте право відреагувати. Звичайно, що варто дотримуватися певних умов. Не дуже чемно вмикати голосну музику чи викрикувати щось, що може зараз зачепити іншу людину. Але у своєму мікросоціумі можна дозволити собі певну емоцію, в тому числі і радісну.
Кожного дня поряд з жахливими речами відбуваються прекрасні речі.
В цьому і є сенс життя.
