«Тоді я ще не звик до мертвих так, як це станеться пізніше»: уривок із книжки «Піаніст. Надзвичайна історія виживання»
«Піаніст» — це документ епохи, який допомагає зберегти історію для майбутніх поколінь. 23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення. Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.
__________________________________________________________________________________________________________
Читайте також:
__________________________________________________________________________________________________________
Жебраків до «Новочесної» не підпускали. Огрядні швейцари відганяли їх кийками. У рикшах, що приїжджали сюди здалеку, сиділи, ліниво розвалившись, чоловіки й жінки, вбрані в дорогу вовну взимку, а влітку — у розкішні солом’яні капелюхи та французькі шовки. Перш ніж потрапити до місця, захищеного кийками швейцарів, їм доводилося самим, із перекошеними від обурення обличчями, прокладати собі ціпками шлях крізь натовп. Милостині не давали. На їхню думку, благодійність людей розбещує. Треба лише працювати так само важко, як вони, щоб заробити стільки ж: кожен має таку можливість, а якщо ви не можете зарадити собі в житті, то хто ж вам винний.
Коли ж вони нарешті всідалися за столики у просторому кафе, яке відвідували лише у справах, то починали бідкатися на важкі часи і скаржитися на американських євреїв, які не виявляли належної солідарності. Що вони там собі думають? Тут люди помирають, нема що покласти до рота. Кояться справдешні жахіття, але американська преса і словом не обмовилася, а єврейські банкіри по той бік океану не роблять нічого, щоби змусити Америку оголосити війну Німеччині, хоча могли б легко вплинути на це, якби захотіли.
У «Новочесній» ніхто не звертав на мою музику ні найменшої уваги. Що голосніше я грав, то голосніше розмовляли відвідувачі, зайняті їжею та питвом, і щодня між мною та ними відбувалося змагання, хто кого здолає. Якось один відвідувач навіть попросив мене через офіціанта ненадовго припинити грати, бо музика заважала йому перевірити якість золотих двадцятидоларових монет, що їх він щойно купив у приятеля. Тоді він обережно постукав монетами по мармуровій стільниці, взяв їх пучками пальців, підніс до вуха й зосереджено прислухався до їхнього дзенькоту — єдиної музики, що його цікавила. Я не затримався там надовго. На щастя, знайшов роботу в зовсім іншому кафе, на вулиці Сєнній, куди послухати мою гру приходила єврейська інтелігенція. Саме там я заробив репутацію хорошого виконавця і заприятелював з людьми, з якими згодом мені доведеться не лише збавити приємні часи, а й пережити немало жахливих. Серед завсідників кафе був художник Роман Крамштик, дуже талановитий митець, друг Артура Рубінштейна й Кароля Шимановського. Він працював над чудовим циклом малюнків про повсякденне життя в гетто. Не підозрював, що його самого вб’ють, а більшість цих малюнків буде втрачена.
До кафе на Сєнній заходив також один із найпрекрасніших людей, яких я коли-небудь зустрічав — Януш Корчак. Він був літератором і знав майже всіх провідних митців руху «Молода Польща». І розповідав про них так цікаво — історії ці були водночас простими й захопливими. Його не вважали письменником першого ешелону, можливо, тому, що його здобуток на літературній ниві мав своєрідний характер: він писав книжки про дітей і для дітей, й оповіді ці вирізнялися глибоким розумінням дитячої душі. Його книжки були написані не для задоволення мистецьких амбіцій, а за покликом серця природженого подвижника й педагога. Справжня цінність Корчака як людини полягала не в тому, що він писав, а в тому, що він жив тим, про що писав. Від початку своєї кар’єри, ще багато років тому, кожну хвилину свого вільного часу й кожен злотий, який міг зібрати, він присвячував дітям, і їм залишиться відданим до самої смерті. Він засновував сиротинці, організовував усілякі збори коштів для бідних дітей, виступав на радіо, через що здобув величезну популярність (не лише серед дітей) і став відомим як «Старий Доктор». Коли брама гетто зачинилася, він залишився всередині, хоча міг би врятуватися, і продовжив свою місію в цих стінах як названий батько для десятка єврейських сиріт, найбідніших і найсамотніших з усіх дітей у світі. Коли ми розмовляли з ним у кафе на Сєнній, то й гадки не мали, як благородно і з яким яскравим жертовним жестом закінчиться його життя.
За чотири місяці я перейшов до іншого кафе, «Штука» («Мистецтво»), на вулиці Лєшно. Найбільше кафе в гетто, що прагнуло стати осердям мистецького життя. У його концертному залі виступало багато артистів. Там, зокрема, співала Марія Айзенштадт, чий чудовий голос сьогодні знали б мільйони людей, якби німці її не вбили. Я сам тут виступав на фортепіано в дуеті з Анджеєм Ґольдфедером, а моє перероблення «Вальсу Казанови» Людомира Ружицького на слова Владислава Шленґеля мало неабиякий успіх. Поет Шленґель щодня виступав разом із Леонідом Фокчанським, співаком Анджеєм Властом, популярним коміком «Вацушем-Естетом» і Полею Брауновою в кабаре «Живі новини» — дотепній хроніці життя гетто, сповненій дошкульних і ризикованих уколів на адресу німців. Окрім концертного залу, там був бар, де люди, які віддавали перевагу столу, а не мистецьким насолодам, могли посмакувати чудовими винами й майстерно приготованими курячими котлетами де-волай або яловичиною а-ля бефстроганов. Концерти й кулінарія мали великий попит, тож на той час я заробляв непогано й міг, хоч і не без труднощів, забезпечити потреби нашої сім’ї із шістьох осіб.
Я зустрів у «Штуці» багато друзів, з якими міг спілкуватися в перервах між виступами, і мені справді подобалося б там працювати, якби не думки, що ввечері треба повертатися додому, і це засмучувало мене весь день.
.jpg)
Це була зима 1941–1942 років, дуже важка зима в гетто. На острівці умовного добробуту єврейської інтелігенції та розкішного життя спекулянтів набігало море єврейських злиднів. Бідні люди вже були вкрай виснажені голодом і не могли захиститися від холоду, просто тому, що не могли дозволити собі купити палива. Крім того, вони потерпали від паразитів.
Паразити в гетто були повсюди, і нічого з цим не можна було вдіяти. Одяг перехожих на вулицях, салони трамваїв і приміщення крамниць кишіли вошами. Воші повзали тротуарами та сходами, падали зі стель держустанов, до яких доводилося ходити з різних питань. Вони примудрялися проникати між шпальтами газет, борсалися серед дріб’язку в кишенях, чаїлися навіть на скоринці щойно купленого буханця хліба, і кожна з цих бридких істот могла переносити висипний тиф.
У гетто спалахнула епідемія. Щомісяця тиф забирав п’ять тисяч жителів. І бідні, і багатії тільки й говорили, що про тиф: бідні просто гадали, коли ж хвороба вразить їх, а багаті намагалися дістати вакцину доктора Вайґеля і захистити себе. Доктор Вайґель, видатний бактеріолог, став другим за популярністю після Гітлера: так би мовити, добро і зло поряд. Люди розповідали, що німці заарештували лікаря в Лемберзі, але, слава богу, не вбили його й навіть запропонували йому почесне німецьке громадянство. Подейкували, що йому також запропонували розкішну лабораторію, чудовий особняк і не менш чудовий автомобіль, звісно, під чудовим наглядом гестапо, аби він не втік, а виробляв якнайбільше вакцини для завошивленої німецької армії на східному фронті. Звісно, казали люди, доктор Вайґель відмовився і від будинку, і від машини.
Не знаю, як усе було насправді. Знаю лише, що лікар, слава богу, залишився живий, а німці, після того, як він розкрив їм секрет своєї вакцини й більше не був потрібен, хтозна-яким дивом не відправили його зрештою до найкращої з усіх своїх газових камер. Хай там що, завдяки його винаходу й німецькій продажності багато варшавських євреїв урятувалося від висипного тифу, хоч потім їм судилося померти іншою смертю.
Я не зробив собі щеплення. Міг придбати лиш одну дозу сироватки — на мене вистачило б, але не для решти моєї сім’ї, а я цього не хотів.
У гетто не встигали ховати померлих від тифу з такою ж швидкістю, з якою вони помирали. Але й не можна було просто залишати трупи вдома. Тому знайшли тимчасове рішення: з померлих знімали одяг — надто цінний для живих, щоб залишати його мертвим — і клали тіла перед будинками на тротуарах, загорнувши їх у папір. Часто вони лежали там днями, поки по них не приїжджали надіслані Радою машини, щоб забрати їх і відвезти до братських могил на цвинтарі. Саме трупи людей, які померли від тифу та голоду, перетворювали мою дорогу з кафе додому на кошмар.
Я був одним з останніх, хто залишав заклад разом з управником після того, як були зведені рахунки за день і мені виплачували зарплату. На вулицях було темно й майже безлюдно. Я вмикав ліхтар і роззирався, намагаючись не перечепитися через трупи. Холодний січневий вітер морозив обличчя або підганяв у спину, шелестів паперовими саванами, у які були загорнуті мертві, виставляючи назовні голі зсохлі гомілки, запалі животи, вишкірені зуби та втуплені в порожнечу очі.
Тоді я ще не звик до мертвих так, як це станеться пізніше.
__________________________________________________________________________________________________________
