А де ж ворог? Література війни: уривок із книжки «Школа для варварів» Еріки Манн

«Школа для варварів», видана у 1938 році, коли нацизм зміцнював свою владу, стала одним із найбільших викривальних досліджень, і водночас тривожним попередженням про те, як легко освіту можна перетворити на знаряддя досягнення тоталітарних цілей. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________

Еріка Манн, представниця покоління німецької молоді часів Другої світової війни, на власні очі бачила, як Третій Райх спотворював престижну систему освіти, перетворюючи школи на інструмент промивання мізків. Ці методи передбачали відсторонення дітей від батьків, утвердження расової вищості замість науки й виховання культу особистості фюрера. 

___________________________________________________________________________________________________

Читайте також матеріал про шлях Еріки Манн

___________________________________________________________________________________________________

Гітлеру вдалося поширити передчуття близької війни, що стало важливим чинником його внутрішньої політики. Німецький народ уважає, що боротьба відбувається тут і тепер. Можна примусити людей терпіти голод, брак свободи, свавілля влади; можна присилувати їх піти на будь-які інші жертви; можна домогтися від них надлюдських результатів, змусивши повірити, що вони живуть у виняткові часи; можна конфіскувати їхнє майно, оголосити воєнний стан — але все це можливо лише та коли вони переконані, що війна існує, а життя залежить від їхнього бажання боротися, завойовувати, умерти. Можновладці вправно створили в Німеччині таку атмосферу, а особливо майстерно їм удалося переконати ще не зрілу молодь. Битва точиться, це справа життя і смерті.

А де ж ворог? Це люди: показалися з-за пагорба в тумані, воюють із туманом.

Де ж ворог?

Не варто перейматися. Фюрер наказує — а вони слухають.

Він цілком уповноважений бути воєначальником такої армії, у війні фантазій, без явного ворога. Гітлер, якому без бою віддалися Німеччина й Австрія — цей неосвічений поціновувач Ваґнера, криваво-червоних стягів і таємної нічної присяги. Одного вечора 30 червня, у день, коли фюрер наказав убити своїх найкращих друзів, він цілий вечір слухав музику. Мелодія так зворушила Гітлера, що той пустив сльозу від думки про настільки велике кровопролиття. Він — ідеальний полководець для вигаданої війни, яку видають за бажане, але якої не існує насправді. У фюрері зійшлися два прояви, взаємодіють дві сторони: одна — романтична, одержима містичними фантазіями про кров; а друга — розважлива, змовницька, насторожена, керована звірячою впертістю, здатна вп’ястися зубами у свою жертву. Та якщо колись ця намріяна війна справдиться, і Гітлеру таки доведеться захищатися від невидимого ворога, вирішальним стане те, який бік переважить у цього твердолобого чоловіка: самітницький чи хитрий. Тим часом він набирається сил.

Гітлер вбачає великий потенціал у періодичних виданнях. Вони допомагають загартувати його Державну молодь перед голодом, силуваними марш-кидками, труднощами та фікцією цієї війни. Один із найважливіших молодіжних журналів — це «ГЮ — Бойовий друкований орган Гітлерюґенду». «Гітлерівська молоде! Ти стоїш у розпалі боротьби! Озброй себе, читаючи ГЮ». Так звучить загальне гасло цього видання, де більшість матеріалів — нариси, вірші, оповідання, спогади — наголошують на думці про «битву».

Але Державна молодь — це офіційна організація всемогутнього уряду, який перебуває у злагоді із собою. Які баталії можливі всередині такої держави? Які битви тут прославляють?

У цих журналах зображують роки боротьби перед Machtergreifung (нацистське cлово, що означає захоплення влади Гітлером). Редактори мусять хапатися за цю соломинку, детально розписуючи історію протистоянь сьогоднішньої Державної молоді, яка справді за щось «билася». Це були «сутички в залах», куди молоді нацисти вривалися на пацифістські зібрання, і «вуличні бої», коли поліція Республіки арештовувала або погрожувала гітлерівським хуліганам, оскільки ті бушували. Тоді принаймні хоч щось відбувалося! То були чудові часи: коли одні мовчки спостерігали, поки інші малювали свастики або чіпляли нелегальні плакати; коли демократичний уряд можна було ошукати як завгодно. Тема «нелегальних плакатів» пронизує практично всі випуски нацистських молодіжних журналів. Про це пише навіть найскромніший Hilf Mit!, відводячи достатньо друкованих площ для періоду «років боротьби».

Такий собі гер Петер Остен, який розповідає про свій досвід, «суворий і веселий» — справжній знавець у темі, пише: «Ми були просто невеликим загоном гітлерівських хлопців, які допомагали готувати плакати і пропаганду для газет. Складали Angriffe та Signale [нацистські газети] від раннього ранку до пізнього вечора. Закінчили десь по першій. Оскільки більшість із нас не могла піти додому так пізно — батьки думали, що ми десь у поході зі звичайними бойскаутами — все ж вирішили продовжити пропагандистську роботу. Нам і справді хотілося малювати плакати. Хіба можна знайти для цього кращий час? Бракувало лише фарби і двох пензлів! Та раптом звідкись взялися і вони! Лулу, один із наших найкращих і найактивніших членів, звідкись їх “організував”. Потому вешталися околицями. Позаду йшли художники-плакатники, а за ними, для додаткового захисту від поліції, крокували ще кілька “випадкових перехожих”».

Трохи раніше в тому ж тексті Остен описує їхню агітаційну поїздку всією країною, до якої долучилася величезна кількість гітлерівської молоді: «Спершу все було як зазвичай. Дехто навіть розчарувався: не передбачалося нічого нового. Аж ось повз пройшли кілька комуністичних робітників, вигукуючи нам своє “Рот фронт!”. Зазвичай ми просто розсміялися б у відповідь, але хотілося трохи розважитися. Тож робітники стали нашими жертвами. Ми зупинили авто: кілька з нас вистрибнули та розправилися з ними швидко й акуратно».

Ось такий «період боротьби», навіть коли про нього розповідають нацисти: брешуть батькам, ошукують представників влади, крадуть інструменти. А коли натрапляють на якихось «робітників-комуністів» (тобто простих трудівників, які наважилися осудити парубків, які не працюють, а їздять на хуліганські агітаційні акції), то «роблять їх жертвами», «розправляюся з ними швидко й акуратно». Хлопці ж бо просто захотіли «трохи розважитися».

Оповідач цієї історії Петер Остен згадує і про іншу частину життя «нелегальних плакатників».

«...Ганс натягнув картуз на обличчя, міцно затис під рукою планшет і широкими кроками попрямував до призначеного місця. Із правої кишені в нього стирчав блакитний термос для кави, від чого хлопець скидався на молодого робітника. Ґергардт щодуху кинувся до нього на велосипеді. Юнаки радо привіталися та погодилися, що чудово замаскувалися. Далі вони пішли разом, долучившись до інших за садками околицях. Усі майже відразу розреготалися. Посередині стояла дівчина, яка відверто загравала із сурмачем Вернером. “Це лишень репетиція”, — сказала вона. Чи радше він, бо це виявився Трауґотт: його гладенька шкіра вдало пасувала до такої ролі... “Тихо! — наказав Ґергардт. — Спершу подивимося, що в нас є”. Аж ось з’явилися дві великі банки фарби, два новесенькі пензлі, клей. “Молодці, від імені організації висловлюю вам подяку за фарбу й пензлі”, — гордо оголосив Вернер. Незабаром усе було готово. “Якщо хтось попадеться поліції, у жодному разі не можна виказувати інших”, — попередив Ґергардт, камерадшафтсфюрер. Два юнаки на велосипедах рушили вперед й оглянули околиці, аби вберегти групу від неприємних несподіванок. Закохана пара ходила туди-сюди поперед хлопцями, які насправді мали клеїти плакати. У маленькій валізі вони тримали всі необхідні інструменти... Й ось художники одягли рукавички... обрали гарний чорний паркан для свого першого шедевру. Закохані також не стояли без діла, схопивши банку фарби та заходившись квацяти асфальт...» Коли врешті прибула поліція, то «дитячі» хулігани легко спрямували її далі: «І поліцаї, нічого не запідозривши, побігли шукати злочинців, які порушили нічний спокій. “Цього разу пощастило”, — сказав Ганс. “Ота вдавана парочка — чудовий задум”. На світанку хлопці розійшлися додому, не вгаваючи від перезбудження».

Така благородна приповідка має всі необхідні декоративні елементи «періоду боротьби»: у нас є вартові, крадені інструменти; ми вміємо ошукати поліцію завдяки маскараду Трауґотта. Оцей момент про хлопця із гладенькою шкірою, перевдягнутого в дівчину, яка «відверто заграє до Вернера» — додана пікантна деталь, яка зовсім не типова. Ернст Рем не єдиний такий у лавах нацистів, але організація Бальдура фон Шираха досі вірна традиціям капітана.

Ширах і сам редагує журнал «Німецька дівчина». Це дає йому змогу по-братньому та щиро проявити інтерес до таких тем, як «духовне становище жінки в Німеччині», «її висока місія», а також «усі суто жіночі цілі». Натомість Гітлерюґенд — «об’єднання рішучо маскулінне за стилем форми; а також чоловіче з огляду на безумовну позицію: брутальність і жорсткість світогляду». Слід зазначити, що слово «брутальність» використано тут у цілком хвалебному значенні, чим підкреслено бажаність такої риси. Тепер маємо цілу низку фраз, які в усьому світі вживають в образливому контексті, але нацисти надали їм нового, прийнятного сенсу: «фанатичний», «жорстокий», «безжальний», «сліпий» і навіть «варварський».

Пісні, приспіви й п’єски нацистської молоді — усі вони варварські у звичному, за межами Німеччини, значенні цього слова. Ці тексти можна знайти в журналах і будь-якому номері рекомендованих спеціалізованих видань, які іноді роздають керівні органи молоді Райху та їхні підрозділи. В одній із цих брошур знаходимо пісню Mögen sie nur kommen («Нехай собі приходять!»):

Oh Herr, schick uns den Moses wieder,

Auf dass er seine Glaubensbrüder

Heimführe ins gelobte Land.

Lass auch das Meer sich wieder teilen

Wohl in zwei hohe Wassersäulen,

Feststehen wie eine Felsenwand.

Wenn dann das Judenpack darinne

Wohl in der festen Wasserrinne

Dann mach, o Herr, die Klappe zu.

Und alle Völker haben Ruh.

 

Господи, пошли нам Мойсея знов,

Щоб він з братами по вірі пішов

На землю обітовану.

Хай Червоне море розіллється,

На два високі стовпи розійдеться,

На скелю стрімчасту.

І як ступить туди євреїв нівроку,

Як заповнять прохід з водного потоку,

Тоді, Господи, пастку зімкни.

Усі народи від страху звільни.

 
Ще один пісенник — «Трум Трум — Пісні для Юнґфольку». Уже сама назва вказує, що він призначений для хлопців віком 10–14 років. Пісні там такі:

Ihr Sturmsoldaten, jung und alt, nehmt

eure Waf fen in die Hand,

Dehn Juden hausen fürchterlich im

deutschen Vaterland.

 

Штурмовики, старі та юні, зброя чекає на вас,

Адже єврей хазяйнує в німецькій вітчизні за нас.

 

Або ще така:

Hundertzehn Patronen umgehängt

Scharf geladen das Gewehr,

Und die Handgranaten in der Faust,

Bolschewist, nun komm mal her!

 

Сто набоїв перевісив,

І гвинтівку зарядив,

По гранаті в кулаки —

Більшовик, ходи сюди!

Це все воєнні пісні. Дітей учать таких сповнених ненависті співанок. У рядках помітно емоційне недбальство, характерне і для Гітлера з його посіпаками — коли жорстокість поєднують з усіма можливими романтичними кліше.

Du kleiner Tambour, schlage ein!

Nach Moskau wollen wir marschieren!

Nach Moskau wollen wir hinein!

Der Bolschewik soll unsre Kräf te spüren.

Am Wege wilde Rosen blühn,

Wenn Hitlerleut’ nach Russland ziehn!

 

Бий барабан, бий барабан!

Ми ідемо на московський стан!

І до Москви зайдемо!

Більшовика поб’ємо.

При дорозі троянди цвітуть,

Гітлерівці на Росію ідуть.

 

Або ще:

Entrollt die Fahnen blutgetränkt,

Ein Feigling, wer an sich noch denkt...

Und naht dereinst der Rachetag,

Dann führen wir aus Not und Schmach

Das Hakenkreuz von Sieg zu Sieg.

Dann ziehen wir beim Morgenrot, ja rot,

Für Hitlers Fahne in den Tod.

 

Розгорнімо скривавлені стяги,

Легкодухи не знають звитяги...

Та день помсти настане, якби

Повели ми з нужди і ганьби,

Нашу свастику до перемоги.

У світанковій червоній заграві

Несемо стяг вічної слави.

Троянди та світанкова заграва — це давні образи в німецьких воєнних піснях. Але ж не в дитячих. І ще в усіх творах є стяг Батьківщини — не гітлерівський прапор. Прославляючи його, вояки маршуватимуть на Росію.

Ці пісенники однаковісінькі, рядок в рядок. Навіть обкладинки схожі: на них зображені гітлерівські хлопчики, їхні прапори, барабани та свастики. Для дівчаток пісні також не надто відрізняються.

Ось вони:

Feinde ringsum, greife zur Wehr, greife zur Wehr,

Steh fest im Westen und Osten

Lass Deinen Ernst sie kosten,

Viel Feind, viel Ehr’!

Braun Heer voran! Heil Hitler Dir!

Treu willst den Frieden Du halten

Gegen der Feinde Gewalten

Folgen wir Dir!

 

Вороги навкруги! До зброї, до зброї!

Твердо стійте на заході й сході,

Хай звитяга їм дорого стане,

Більше ворогів, більше слави!

Коричневе військо, уперед!

Гайль Гітлер тобі!

Вірою-правдою мир збережеш,

Осоружного ворога ти розіб’єш,

Ідемо, вірні тобі!

Усі вони такі: пісні, декламування, альманахи й «дитячі ігри».

Цікаво, як минають вечори вдома? Спитайте будь-якого хлопчика, і він розповість (слухняно опустивши голову), як чудово проводить час, як щойно грав у п’єсі під назвою, наприклад, «Цирк франкмасонів». Він навіть не знає, хто такі ті франкмасони, але охоче розкаже про злого чаклуна та боягузливого єврея, Амшеля Ротшильда, директора цирку. Є там і «чорний брат» — підступний, кумедний, одягнутий у священницькі ряси. Є «червоний ведмідь» із російським акцентом та покірний дурник із «британськими» рисами.

— А я грав позитивного персонажа, — розповідає хлопчик, — у костюмі. Мене загримували під Маріанну, обприскали парфумами з ніг до голови. Я мав бути Францією — така роль, знаєте. То була політична п’єса.

Ах, політична п’єса!

І що там?

— Ви й самі знаєте, що там! — глузливо відповідає він. Невпевнено сміється, не ймучи віри, що хтось справді може про таке питати.

Хлопець промовляє свою репліку, повільно наголошує на кожному слові, як добрий актор, який ось-ось досягне кульмінації:

— Німець-простак Міхель усіх їх облизує.

Ну, звісно... Що ще він може робити...

— Хочете, покажу, як там має бути? — перепитує він. — На окружних зборах ми багато готувалися перед постановкою. Я на зубок знаю кожну роль.

Гаразд, то що там каже Маріанна до червоного ведмедя?

Хлопець входить у роль Маріанни, вихиляє стегнами, як вулична хвойда. Йому добре вдається. Показуючи ведмедя, хлопчак погрозливо підіймає вгору лапу:

— О, миле створіння! — грубо реве він.

— О, любий червоний ведмедику! — тонесенько щебече він же у відповідь, переходячи на фальцет і знову вихиляючи стегнами.

А потім ще раз махає кулаком (то такий дует, пояснює хлопчик):

— Підпишімо шлюбну угоду. Надійний контракт проти Міхеля, — Маріанна намагається бути розважливою.

Та ведмідь добре знає, що йому треба, тож уточнює грубо та корисливо:

— Саме ти — предмет моїх бажань, голубонько. Я тебе гам — і з’їм!

Як мило. І хлопчик так добре вжився в роль, такий послужливий! А що на це відповідає Міхель? Він супиться, виструнчується і переходить на грубий монотонний голос, наче гавкотить:

— На озері Женевському стоїть собі хатка, до неї і з неї ходять собі дядьки. Рота не стуляють — без упину розмовляють!

— Ой! — перебиває він сам себе. — Ой! Від роззброєння в мене заболів живіт! Мені треба вийти! Приберіть за собою лайно!

Хлопчик корчить гримасу, бридливо та гнівно трясе головою, висовує язик і плює. Кінець вистави. Він ступає крок назад, виходить із ролі. Зіграв непогано та вміло, але без жодної емоції чи щирого зацікавлення.

— Ось такі вони, — каже він між іншим. — Усі вони такі.

Він й інші вистави знає, а ще де їх шукати. Цю п’єсу друкували в Spiele der Deutschen Jugend — виданні відділу культури Управління молоді Райху. Там є памфлет під заголовком «Таборовий цирк», де публікують ігри й шаради — запитання та відповіді.

— А цю ви знаєте? — цікавиться хлопчик. — Що це? — він широко роззявляє рот, закинувши назад біляву голівку. — Здаєтеся? Це французький правець — заціпеніння, яке французи дістали, побачивши, що Райнську область знову окупували.

— Непогано! А що ще вмієш?

Він висмикує світлу волосину й махає перед моїм носом.

— А, це бачите? Волосинка, на якій висить Ліга Націй!

Під час гри підходить інший хлопчик і додає:

— Якщо думати про Лігу, розболяться зуби. Та ми це легко виправимо — вирвемо з корінням!

— Зуб? — перепитуєте.

— Не знаю — або зуб, або Лігу, — байдуже відповідає. — Яка різниця...

Це єдина думка, яку він озвучив. А далі пішов проживати позбавлені емоцій будні. Йому не цікаві ігри, хлопчик просто змушений у них грати. Вони перетворилися на звичку, де найкраща реакція — байдужість. Та йому вже час, завтра іспит.

— Звісно, іди додому, — кажете ви. — Сідай до роботи, за книжки...

— Книжки! — повторює він із подивом у молодечому твердому голосі. — Мені не потрібні книжки. Це екзамен з оборони — Wehrsport — але цього разу великий. Я просто не можу його завалити. Цей найважливіший з усіх двадцяти двох іспитів. Мушу йти, — пояснює він. — У мене все болить. А ще година тренувань... Гайль Гітлер!

___________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Школа для варварів», Еріка Манн

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними