Від куртки з нацистського прапору до фольклорних вилазок. Уривок із дебютної книжки Софії Мокій «Жизнєнні історії»
— Шо, може, хочеш жизнєнну історію? — бабуся Ніла, яка лікує головний біль маленькою чарочкою коньяку, а застуду настоянкою прополісу, розпочинала розмову про своє життя. Як шістнадцятирічною грузила німецькі бомби на аеродромі біля села, а після війни в саморобній куртці з німецького прапора вступила в технікум і стала найкращою студенткою. Як примерзла спиною до стіни обледенілого гуртожитку, крала дрова з військової частини, зупиняла поїзд пляшкою самогону і вчилася виживати у бідності. І як її життя змінила перша любов. Любов у листах. Це історія всього покоління «воєнної молоді», яке зустрічає нас на ґанках стареньких хат і обіймає втомленими, старечими руками. Встигнути б почути всі їхні жизнєнні історії… Публікуємо уривок із книжки Софії Мокій «Жизнєнні історії. Про буденне, любов і трохи солі».
Гуртожиток, куди поселили Нілу, був через дорогу від технікуму. На цьому його переваги закінчувалися. У кімнатах жило по п’ятнадцять-двадцять студентів, у кімнаті Ніли — сімнадцять. Ліжок же було дев’ять.
Спочатку всі тулилися-мостилися на вузьких матрацах, сварилися за єдине індивідуальне ліжко. Ніла, звикла до тісноти вдома, не жалілася.
— Дівчата, — сказала вона одного ранку, коли Катя із сусіднього ліжка впала посеред ночі на підлогу, — давайте напишемо список і будемо мінятися. Хай кожна спить окремо по черзі.
Рішення прийняли одностайно, а Нілу, як ініціаторку, першою пустили спати окремо.
Система злагоджено працювала до пізньої осені. Кімнати вихолодилися, через вікна продирався вітер, а пічка в кутку стояла темною — дров не було. Тепер спати удвох стало перевагою.
Ніла мерзла і вночі і вдень. Ні куртки, ні пальта у неї не було, грошей на них тим паче.
— Мамо, є в нас яке рядно? — замість вітання спитала Ніла, прийшовши додому на вихідні.
— Треба щось знайти тобі. — Параска витерла об шмату руки від борошна й полізла в скриню. — Диви, шо є.
Вона розігнулася, тримаючи в руках прямокутник із велетенським золотим орлом посередині.
— Це ж прапор нацистів! — крикнула Ніла. — Де ти?.. Як ти?.. — не могла закінчити запитання.
— Нацистів, не нацистів, а тканина добра. — Мама стенула плечима. — Пофарбуємо в чорний, рядно підшиємо для тепла — і буде тобі куртка.
Тканина зафарбувалася добре й за розміром якраз на куртку, щоправда, орел, розшитий нитками, усе ж проступав рубцями крізь чорноту. Його залишили на спині, ніби орнамент.
Нілі дивно було спочатку носити на собі той прапор, хай замальований і перешитий. Нацисти були переможені, але точно не забуті. Та прості люди, мабуть, того й прості, що не ускладнюють. Був прапор — вийшла куртка. І добра ж куртка, тепла.
* * *
Був перший рік після перемоги, перший рік повоєнного голоду. Виснажена, випорожнена бомбами земля відмовилася давати врожай, збіднілі на людей села просили робочих рук, жінки виконували чоловічу роботу, чоловіки живі — і на тому спасибі. Худоби майже не було — що німці забрали, що самі з’їли. Плетений кошик з їжею, який Ніла брала з дому ще у фармацевтичному, тепер лежав собі порожнім біля пічки.
Наприкінці першої чверті в технікум прийшли звідкись із Культури. Пісні народні хотіли збирати, бо пропадає народна творчість під руїнами. Треба активістів, щоб по селах ходили та слова записували. Людей розговорити, мотив запам’ятати. Платня буде, невелика, правда, за старання і за внесок у збереження музичної спадщини.
Наступні вихідні гурт дівчат (ходили по троє) зібрався в перше село. У кошик хліб, під руку чистий записник (видали товстенькі) і кілька олівців. Перші сторінки Нілиного зошита уже були списані: там дрібними круглястими буквами стрибали слова, які співала Параска за роботою.
«Била мене мати березовим прутом, щоб я не стояла з молодим рекрутом», — виспівувала мама, поки змащувала хату білилами.
«Вітер дуба хитає, вітер дуба хитає», — затягувала перед курми, поки сипала їм зерно.
«Ой, повезли Галю темними лісами, прив’язали Галю до сосни косами», — це вже розчісувала своє довге волосся на осонні.
Потім у записнику з’явилися нові куплети.
Зазвичай дівчата заставали селян за роботою.
Хтось був біля худоби, хтось на кухні або у дворі. Студентки сідали десь збоку, щоб не заважати, і чекали. Минало хвилин п’ять-десять, і пісня тихими хвилями вихлюпувалася на світ із невідомих людських глибин. Писали всі разом, залишали пропуски, де не встигли, — потім складуть докупи. Дорогою мугикали собі під носа мотив — тут розтягнути, тут голосніше, а тут узагалі пошепки.
Одного разу зайшли в хату до бабусі, яка вже давно не могла працювати, бачила погано, забувала імена внуків, не читала жодної книжки, бо й не вміла, а із села виїжджала, ще коли була імперія. Дівчата напівкриком пояснили, чого прийшли, бо інакше не чула, і вже думали йти й не мучити стару. Аж тут вона поклала ложку, якою мішала кашу на печі, і почовгала важкими калошами до ліжка. Сіла важко, підперла свою маленьку голову сухою плямистою рукою, лікоть на бильце. І затягнула. Там, у старій перехиленій хаті, звучав голос молодої дівчини, яка чекала свого коханого вечорами, ходила по росі та збирала у вінки квіти. Одна пісня за іншою. Жодна мелодія не повторювалася.
Ніла оторопіла, не могла повірити, аж Катька її штурхнула її під бік: «пиши-пиши, я тут мугикаю». У тій хаті сиділи до темноти, обіцяли ще прийти, бо не все записали. І правда, затим верталися до старої молодої дівчини по її пісні. А поки та співала, наводили лад у хаті. Одна пише, друга підмітає, третя кашу варить. Так і віддячували.
Минали дні, зошит товстішав буквами, списувались олівці. Поки ходили з міста на завдання, пісні співали, щоб вивчити мотив, передати людям із Культури. Ніла співала, поки збиралася на пари, прибирала чи готувала. Тепер жилося легше, бо ж свої гроші — не батькові. Та й селяни часто пригощали дівчат. Усі жили голодно, але якесь яблуко, хлібина чи гладущик молока таки був.
У результаті тих фольклорних вилазок Ніла отримала більше, ніж перші власні гроші. Вона вивчила десятки пісень, які передавалися з поколіннями селян, простих роботяг, як її сім’я.
Неписьменні, часто бідні жінки з чоловіками, які в житті того й бачили, що три навколишні села, вони залишили світові більше багатства, ніж їхні колишні пани. Ніла полюбила людей: за їхні історії, за мудрість прожитих років і молодість душі в натомлених тілах. І хоч ті перші гроші скоро розійшлися, любов і тепло, записані в піснях, вона зберегла на все життя.
