Від чернечих орденів до кулінарних книжок: 3 думки про розвиток та еволюцію правил від історикині Лоррейн Дастон

Правила впорядковують майже кожен аспект життя: від чернечих орденів до кулінарних книжок, від військових інструкцій до юридичних трактатів, від алгоритмів обчислення до практичних інструкцій з водіння машини чи етикету. Ми можемо погоджуватися з правилами, боротися проти них або ж узгоджувати щось абсолютно нове, але жодна культура не обходиться без них. У книзі «Коротка історія правил. Чому ми робимо так, а не інакше» історикиня Лоррейн Дастон описує розвиток та еволюцію правил від давнини до сучасності і досліджує чому деякі філософські проблеми пов'язані з ними, такі ж давні, як і сама філософія, а інші — такі ж сучасні, як комп’ютери. Детальніше про три цікаві факти з історії правил публікуємо у матеріалі.

1

Святий Бенедикт — покровитель мікроменеджерів

Стоїть полудень — час полуденної молитви. Це могла бути середина VI століття, невдовзі після того, як цей монастир заснував Бенедикт Нурсійський (480–547), або на сотні років пізніше, або взагалі могло бути в якомусь бенедиктинському монастирі у Кентербері чи Аризоні: у будь-якому столітті та скрізь днем ченців керував приблизно однаковий порядок. О шостій годині дня (12:00) від Великодня до Трійці й о дев’ятій (15:00) щосереди та щоп’ятниці решту літа до 13 вересня ченці збираються на головну трапезу дня: дві приготовані страви, доповнені щоденним раціоном із 450 г хліба, і все це слід запивати однією, і лише однією, хеміною вина. Вони їдять у тиші, якщо не зважати на голос ченця, що читає вголос Біблію — чотири чи п’ять сторінок, але не з перших семи книг чи Книги царів (надто захопливих для ченців слабкого характеру). Тим, що приходять на трапезу запізно чи йдуть зарано, дорікають двічі; злісні порушники повинні сидіти самі, і в чаші вина їм відмовляють. Ніхто не може їсти чи пити, крім як у відведений для цього час. Узимку ченці повинні вставати з ліжка о другій ночі на всенощну; кожен чернець спить у власному ліжку, вдягнений і підперезаний, у спільній спальні, світло в якій горить до ранку. Усі ченці раз на тиждень повинні виконувати кухонні обов’язки, зокрема прати рушники і прислужувати іншим ченцям за єдиною трапезою дня. Не менш конкретна і градуйована шкала покарань за порушення — від заборони участі в трапезі до вигнання з монастиря. Сімдесят три розділи (praecepta) Правила святого Бенедикта, схоже, регулюють кожну мить і кожен аспект монастирського життя в маніакальних подробицях. Якщо мікроменеджери мають святого покровителя, то це, безумовно, святий Бенедикт.

Немає жодних ознак того, що Бенедикт вважав своє Правило оригінальним чи остаточним. Натомість він зі скромною обережністю дійшов висновку, що його настанови були призначені для початківців у монастирському житті й мали бути доповнені Правилом святого Василія, творами та житіями батьків церкви. Проте саме Правило святого Бенедикта стало основою конституції всіх чернечих спільнот у західному християнському світі по сьогодні. Його довговічність та поширеність майже не мають паралелей в історії інституцій, що різко контрастує із сумнозвісним коротким життєвим циклом більшості ідеальних громад, створених як відхід від суспільства загалом. Що ж сприяло його надзвичайній стійкості та адаптабельності?

Неймовірно, але відповідь полягає в докладності сімдесяти трьох настанов цього Правила та розсудливості в застосуванні, до якої вони запрошували. Ми, сучасні люди, прирівнюємо конкретні правила до жорстких, тому це твердження звучить дещо парадоксально: мікроменеджери (та регулятори)
нагромаджують деталі, щоб, навпаки, мінімізувати ситуації, коли люди діють на власний розсуд. Однак велика деталізація, так скрупульозно розписана у Правилі святого Бенедикта, насправді послаблювала хватку прямих директив. Вернімося до трапези в монастирі. Ченці випивали свою одну хеміну вина до дна; тут безумовно немає жодної двозначності щодо міри чи денної порції? Але це розпал літа, і ченці довго працювали в полях під пекучим сонцем: «Коли робота важча, абат на свій розсуд та відповідальність може дозволяти більше, якщо так буде добре». Або візьмімо суворе правило тиші, якого слід дотримуватися під час трапези: «Той, хто порушить це правило тиші, буде жорстоко покараний». Тон та зміст категоричні — але за ними одразу йдуть винятки: «Якщо тільки розмова не потрібна через гостя або якщо абат не дасть комусь дозвіл».

Правило святого Бенедикта пересипане обмовками та винятками, що йдуть по п’ятах настанов і виписані майже так само докладно. Там немає настанови такої суворої (і порушення такого жахливого), щоб її не можна було пом’якшити, якщо абат розсудить, що цього вимагають обставини.

2

Двозначність тонких правил або як підмішати в заправку яєчні білки

Один жанр досучасних збірок правил рідко прагнув до якогось типу універсального чи навіть часткового узагальнення: кулінарні книжки були майже винятково про особливості.

Тому вони порушують інший тип проблеми щодо застосування правил на практиці: як вбудувати практику в самі правила.

Тоді як кулінарні книжки XVII століття зазвичай були адресовані читачам, що вже пройшли учнівство на кухні і прагнули покращити своє положення в аристократичному домі, навчившись готувати наймодніші французькі соуси та смаколики, їхні наступники з XVIII століття дедалі більше були націлені на кухарку-початківицю або хоча б її писемну господиню. Другий тип кулінарних книжок був чітко націлений на окремі правила, хай навіть правила, що проростали з особливостей яєць, борошна, цукру та вершкового масла.

* * *

Приклад кулінарних книжок учить нас двозначності тонких правил, що можуть бути обмежені для тих, хто знає майже все, чи тих, хто не знає майже нічого. Прихильники правил, що вже здобули відповідний досвід і вокабуляр, можуть інтерпретувати стислу інструкцію на кшталт «підмішайте в заправку яєчні білки» без подальшого пояснення. Удосконалені кулінарні книжки можуть звільнити досвідчених читачів від додаткової інформації, яку товсті правила дають новачкам — не тому, що ця інформація невимовна, а тому, що вона зайва. Але тонкі правила для людей без жодного попереднього досвіду (початківців чи принаймні машин) потребують стандартизації, рутинізації та копіткого розбивання конкретного завдання на прості кроки. Лише такий різновид тонких правил чіткий у сучасному сенсі і припускає бачення механічної праці, що її виконують люди чи машини.

3

Обчислювальні машини vs людський інтелект

З причин водночас матеріальних, концептуальних та економічних перша епоха поширеного механічного обчислення була такою, що змішувала інтелект людей та машин. Дедалі більше обчислювачами, що працювали з машинами, ставали жінки, яких активно набирали обсерваторії в Гринвічі, Парижі та Кембриджі (Массачусетс) вже у 1890-х і повсюдно десятиліттями після цього, де відбувались інтенсивні обчислення, від обсерваторій до проєктів зброї 273. Хоч деякі з цих інституцій, як-от Гарвардська обсерваторія, користувалися перевагами розширеної підготовки жінок з астрономії та математики, головною причиною привабливості жіночої праці була її низька вартість: навіть жінкам з університетськими ступенями платили істотно менше, ніж їхнім колегам-чоловікам. Фактично принциповою мотивацією для впровадження обчислювальних машин насамперед було зазвичай зменшення витрат. 

Але чи був би так само вражений Беббідж — пророк автоматичного інтелекту? Безумовно, межа між «механічною» та «розумовою» працею була розмита, але це вже було у логарифмічному проєкті Проні, перш ніж будь-які фактичні машини почали використовувати у великих обчислювальних проєктах. Проте вплив обчислювальних машин на щоденну роботу обсерваторій та страхових контор, схоже, не змусив машини здаватись більш розумними (штучним інтелектом у сучасному сенсі), а радше змусив обчислювачів здаватись більш механічними. Показовим для цього зсуву було падіння престижу геніїв обчислень: до кінця XIX століття такі таланти були вже не майбутніми математичними геніями, а частиною водевільних вистав. Вправність в обчисленнях більше не пов’язували з людським інтелектом, як і обчислювальні машини не наділяли нічим, схожим на штучний інтелект.

Обчислювальні машини не витіснили людський інтелект у великих обчислювальних проєктах. Натомість людський інтелект отримав подвійний виклик думати алгоритмічно по-новому. На рівні алгоритмів обчислення, вбудованих у шестерні та важелі машин, операції з арифметики мали бути узгоджені способами, що не відповідали ані розумовій арифметиці, ані математичній теорії. Те, що було оптимальним для людського розуму, не було оптимальним для машин, і коли машини стали складнішими з точки зору рухомих частин, розбіжності стали помітнішими. На рівні процедур, потрібних для поєднання людей та машин у довгих послідовностях обчислень, у конторах «Морського альманаху» чи французької залізниці, завдання, що раніше вважали цілісними і виконували силами одного обчислювача, мусили аналізувати в їхніх найменших складових частинах, жорстко впорядковувати і розподіляти між обчислювачами чи механічними калькуляторами, здатними виконувати ці кроки найефективніше — де під «ефективніше» розуміли не краще чи навіть швидше, а дешевше. З одного боку, аналітичний інтелект, якого вимагали для обчислень людино-машинні виробничі лінії, нічим не відрізнявся від адаптацій, яких потребувало будь-яке механізоване виробництво: механічні ткацькі верстати не працювали так, як ткачі; послідовність людської та механічної праці на текстильній фабриці також потребувала розбивання завдань новими і контрінтуїтивними способами. Проте з іншого боку, аналітичний інтелект, застосовуваний, щоб змусити співпрацю між людиною та машиною з обчислень працювати, був репетицією діяльності, що спочатку стала відома як дослідження операцій, а пізніше як комп’ютерне програмування.

Передзамовити книжку історикині Лоррейн Дастон «Коротка історія правил. Чому ми робимо так, а не інакше»