Крізь димар історії і камін слави: все, що ви не знали про Святого Миколая

Поділитись

04 грудня 2024, Ср

Святий Миколай — одна із найзагадковіших постатей, чиї легенди сягають Середньовіччя. Його образ, сповнений добра і магії, став символом різдвяних чудес у багатьох культурах світу. Як з’явився Миколай? Чому він приносить подарунки і як ця постать трансформувалася у сучасному світі? У книзі «Під подушку чи під ялинку? Антропологічне дослідження свят» Дар’я Анцибор майстерно розповідає про еволюцію різдвяних традицій в Україні та світі, зокрема про унікальні легенди, пов’язані з Миколаєм. Ця книга показує, наскільки глибоко вкорінені у святковій магії Різдва, антропологічні, історичні і культурні особливості з усіх куточків світу.

Коли з'явився Миколай?

Припускають, що Миколай народився близько 270 року в багатій набожній родині в місті Патара, що нині в Туреччині, а тоді належало до Римської імперії. Надійних історичних джерел про його реальне існування нема. Натомість ми оперуємо церковними переказами, написаними значно пізніше по смерті єпископа, що, ймовірно, сталася 6 грудня 343 року. Окрім цього, треба сказати, що це не єдиний кандидат (є ще, наприклад, абат Миколай з Сіона), але наразі найбільш канонічний.

Досить швидко він став єпископом Мири (південь сучасної Туреччини). Батьки скоро померли, лишивши йому великий спадок, який Миколай вирішив витратити на благодійність. Із цього й почалося становлення Миколая, яке, як жартував Марк Форсайт, «веде просто димарем історії та каміна слави».

Легенди про Миколая

Легенд, пов’язаних із цим святим, надзвичайно багато: як він урятував невинно засуджених від страти (до речі, чи не найстарша грецька легенда про Миколая, яку в Україні знали уже в Х столітті), як здійснив «чудо зерна» і зупинив голод у Лікії, як вберіг моряків, які потрапили у шторм на морі, як зцілював смертельно хворих і повертав зір незрячим, як ставав патроном людей у злиднях (а пізніше й розбійників, які їх обкрадають, але потім розкаюються)… Словом, уже в Середньовіччі Миколай був найпопулярнішим святим, не згаданим у Біблії.

Легенда про Миколая і торбинку з грошима

У часи пізньої античності люди дуже сильно залежали від зовнішніх обставин і часто вдавалися до вчинків, які зараз вважалися б дивними, недоцільними чи навіть аморальними. Власне, найвідоміша легенда — як Миколай уберіг трьох дівчат від проституції, підкинувши їм мішечки з золотом, — оповідає саме про таку безвихідь. Продаж своїх дітей у рабство, щоб сплатити податки або купити собі поїсти, не був тоді поодиноким явищем.

В українській легенді Миколай приходить один раз, невидимо вкидає крізь вікно торбину з грішми, а потім передає й інші подарунки. У латинському перекладі він з’являється три ночі поспіль і щоразу вкидає через вікно гроші. Ця легенда стала справжнім хітом у Греції. У Х столітті в Італії за нею писали гімни, а згодом ставили вистави. З часом історія доповнювалася новими подробицями, зокрема вже обросла потрібними вихідними даними для майбутнього Санта Клауса. До таємного нічного візиту й подарунків дітям додалися версії про торбинки з грішми, що впали у взуття дівчат, а також про зачинені вікна, через що Миколай мусив кинути мішечки з золотом у димар. Так вони впали в одну з дівочих панчіх, які сохли біля каміна. У такий спосіб зароджувалися пояснення для таких популярних сьогодні різдвяних традицій.

Легенда про Миколая, який врятував трьох дітей

Друге диво менш відоме сьогодні, але у Середньовіччі було дуже знане. У цій легенді йдеться про те, як Миколай воскресив розрубані тіла трьох хлопчиків. Їх був убив шинкар і засолив у бочках, наче огірки. Легенда про трьох убитих дітей зробила Миколая патроном не лише дітей, але й м’ясників, семінаристів і пивоварів (тут усе логічно — через бочки). Пізньосередньовічна традиція варити пиво Samichlaus раз на рік 6 грудня продовжується в Австрії донині.

Врешті в Європі саме ці дві легенди стають підґрунтям для уявлення про святого як про дитячого заступника.

Миколай, Санта Клаус, Пер Ноель, Саміклаус, Баббо Натале, Тіо де Надал : інтерпретації дарувальника та традицій свята у різних культурах

Сьогодні чимало українців вірить, що Миколай — споконвічний, органічний, питомий, автентичний, словом, наш справжній дарувальник. Натомість Дід Мороз штучно створений у радянські часи дідуган-покруч. Проте насправді все було набагато заплутаніше, а тому цікавіше.

У XVII столітті діти мали вже усталену традицію виставляти черевички для подарунків. Незадовго до свята діти писали Миколаю листи зі звітом про свою поведінку й проханням принести подарунки. Подарунки святий залишав на підвіконні, опускав у димар (напередодні 6 грудня його спеціально залишали відкритим) або ж клав у панчохи та черевички, які діти перед сном залишали біля каміна або за дверима. Також треба було лишати їжу для святого та його коней на підвіконні чи біля комина — залежно від того, де традиційно знаходили гостинці.
В тому, що ми знаємо про Санта Клауса, «винні» Джон Пінтард — ентузіаст, який створив Нью-йоркське історичне товариство і всіляко популяризував образ святого Миколая як патрона міста, — і Вашинґтон Ірвінґ, який написав «Історію Нью-Йорка від початку світу до кінця голландської династії», де сатирично описав діяльність товариства. Зрештою книжка стає бестселером, а Пінтард продовжує свою справу: пише брошуру, де подає вірш про подарунки від Миколая з ілюстрацією комина, над яким висить пара чобото-панчіх. Ірвінґ робить редакцію «Історії Нью-Йорка» з додаванням панчіх, димаря, транспорту у вигляді воза з подарунками… Книжка розходиться ще більшими тиражами, і все те, що починалося як сатира над Пінтардом, западає в душу американцям, перетворюючись на цілісний міф про Санту. Далі до міфотворчості додався вірш (найімовірніше) Клемента Кларка Мура «Візит святого Миколая» (1822), де з’являються вісім оленів з вигаданими (але тепер уже легендарними) іменами. У Мура події відбуваються у переддень Різдва. Приблизно так і виник усім нам відомий персонаж Санта Клаус, який перебрав на себе функцію дарування подарунків саме на Святвечір.
Великий внесок у популяризацію образу Санти наприкінці XIX століття зробив ілюстратор Томас Наст. Він змалював класичний портрет білобородого череватого Санти в червоному костюмі з мішком подарунків за спиною й купою іграшок під пахвою. На голові в нього червона шапка з гостролистом, а у вільній руці — довга люлька.
Миколай як чарівний дарувальник створив собі не єдине альтер-еґо. У північних країнах Європи у цій ролі міг з’являтися Різдвяний дід, у Франції — Пер Ноель, у Швейцарії — Саміклаус, в Італії — Баббо Натале, в Англії й частково у США — Батько Різдво. Останній уперше згадується в гімні кінця XIV століття, але передовсім це алегорична фігура. Власне, Батько Різдво був англійським втіленням духа свята: зазвичай з білою бородою, дещо огрядний і веселий персонаж пантомім. У Німеччині існували варіанти Миколая у хутрі (Pelznickel) та Різдвяний чоловік (Weihnachstmann).
Тіо де Надаль з Каталанії. Це колода, яку приносять з лісу, ставлять біля каміна, співають їй пісеньку про лайно, а тоді починають бити, щоб вона «викакала» подарунки. Хоча загалом в Іспанії прийнято отримувати гостинці від тих самих магів, які йдуть поклонитися новонародженому Ісусові, з 5 на 6 січня. Так само на Епіфанію розносить гостинці феміністична версія — дарувальниця Бефана з Італії. За легендою, ті три маги проїжджали повз її дім і запросили приєднатися, щоб разом іти у Віфлеєм. Бефана відмовила, пославшись на зайнятість, і за це її вихором винесло з дому. Звідтоді вона вештається по світу неприкаяна і щоразу в переддень дванадцятої ночі, коли ходять волхви, літає на мітлі й вкидає через димар дарунки в дитячі черевички.
У багатьох європейських аналогів Миколая розвинувся образ помічника. Зазвичай це міг бути якийсь давніший міфологічний персонаж — локальний варіант чорта, який отримував нові функції: лякати неслухняних дітей. Серед найпопулярніших супутників — Чорний Піт, Крампус, Кнехт Рупрехт, Шмуцлі та інші. Диявольська генеалогія та специфіка роботи (треба залазити в димарі) традиційно означала, що ці персонажі зображалися з чорним від сажі обличчям, у вивернутих кожухах, із довгим волоссям, у дранті й подекуди з ратицями й рогами, щоб уже точно не помилитися, звідки коріння росте.
Серед інших цікавих компаньйонів був французький Пер Фуеттар (Père Fouettard — Батько Батіг). За легендами, саме він є отим маніяком-шинкарем, який вбив трьох хлопців і закрив їхні тіла в бочці. Кажуть, він покаявся і тепер допомагає Миколаю розносити подарунки, але при цьому не забуває шмагати батогами чи ціпками неслухняних дітей і підкладати їм різочки. Так, різочки — теж не український винахід.
У Швейцарії Миколая звуть Саміхлаус, а його компаньйона — Шмуцлі. Останній теж може красти дітей, але частіше роздає подарунки чемним, а неслухів б’є березовим прутом.
У сусідніх німецьких регіонах є персонаж Бельцнікель (Belsnickel або Pelznickel). Він часто взагалі ходить сам, заміняючи Миколая. Вдягнений у все подерте, брудне й хутряне, розпатланий, іноді в масці з довгим язиком. Кажуть, він міг носити жіночий одяг, тому часом його звали Різдвяною жінкою. Іноді це й була жінка, але наділена надзвичайно силою. В руці — батіг чи прут, у кишенях повно солодощів. Хрестоматійний метод «батога і пряника» точно походить від котрогось із цих супутників Миколая. До речі, постать Бельцнікеля збереглася у фольклорі голландської Пенсильванії та в бразильсько-німецьких громадах.