Вибір Лабораторії: Вірджинія Вулф «Орландо»
Продовжуємо рубрику «Вибір Лабораторії» і рекомендуємо книгу, яка вважається одним з найголовніших феміністичних творів у літературі, адже в ній ретельно досліджуються питання гендеру та жінки в суспільств — «Орландо» Вірджинії Вулф. Книжковий інтернет-магазин Лабораторії налічує понад 2000 книжок від кращих українських видавництв, ретельно відібраних нашою редакційною й маркетинговою командами за принципом кураторського методу. Саме тому ми вирішили розповідати про ті книжки, які знаємо, любимо й особисто рекомендуємо нашим читачам. Про один із найпопулярніших творів провідної британської романістки — читайте у матеріалі.
«Орландо» важливо відчути. Ви ніби потрапляєте в лабіринт історій де головний герой, народжений в часи королеви Єлизавети, ніколи не помирає. Змінюються час і простір, епохи й правила, колір шкіри і стать, але він щоразу залишається собою.
Орландо, ніби то підбирається до читача ближче, готовий прошепотіти всі таємниці, але так само раптово віддаляється. На сторінках книги він, неначе перевертень, змінює свою подобу від молодого, самозакоханого й такого вітряного чоловіка до поета; від жінки до простолюдина, який випасає вівці... і не затримуючись, відноситиме до інших життів й інших доль однієї й тієї ж людини.
Вірджинія Вулф відкриває завісу внутрішніх трансформацій людини, яка невпинно шукає справжнього життя, балансуючи на межі щастя і відчаю. Роман «Орландо» вважають одним із її найбільш відомих творів і справжньою класикою феміністичної літератури, яка досліджує питання гендеру та жінки в суспільстві. Авторка залишила для нас безліч ключів для роздумів, які не відпускають…
А після прочитання щиро раджу доповнити враження від прочитаного переглядом однойменної екранізації роману, поставленої режисеркою Саллі Поттер, де головну роль зіграла Тільда Свінсон.Оля Нагорна — дизайнерка
видавництва Лабораторія
Річка рано прокидалася й до пізньої ночі кипіла від барж, вітрильників і всіляких суден. Щодня у море виходив прегарний корабель, споряджений до Індії; і тут-таки інше, почорніле та обшарпане судно із зарослими матросами на борту, з тріском і стогоном швартувалося біля причалу. Ніхто не здійматиме галасу, якщо хлопець або дівчина походжатиме біля води після заходу сонця; ніхто не підніме брову, якщо десь помітить, що вони заснули в обіймах одне одного серед тюків зі скарбами. Саме така пригода спіткала Орландо, Сьюкі та графа Камберленда. День був спекотний, любощі не менш гарячі, й вони заснули біля діжки з рубінами. Пізно ввечері граф, чиї статки значною мірою були повʼязані з іспанськими експедиціями, пішов з ліхтарем перевіряти трофеї. Він освітив діжку та з лайкою відскочив. Навколо тієї діжки сплелися й заснули духи. Змалку забобонний, та ще й із нечистим сумлінням, обтяженим численними гріхами, граф прийняв цю пару — вони загорнулися у червоний плащ, а груди Сьюкі були майже такі само білі, як вічні сніги з поем Орландо, — за духів утоплених моряків, які вийшли до нього з могили з німим докором. Він хрестився. Він каявся. Ряд притулків для бідних, які досі стоять уздовж Шин-роуд, е видимим наслідком того хвилинного сумʼяття. Дванадцять найбідніших жінок парафії досі щодня пʼють чай і щоночі благословляють його світлість за дах над головою; ось що робить заборонена любов на піратському судні, — але годі моралізувати.
Та невдовзі Орландо втомився від такого життя, й річ тут не в убогих вуличках передмість, а в примітивних звичаях тих людей. Бо слід памʼятати, що в добу Єлизавети злочин і злидні не володіли такою привабливістю, як у наш час. Тодішніх людей не обтяжував сором наших сучасників через те, що ми можемо ходити до школи; ніхто з них не вважав, що народитися сином різника — це благословення, а неписьменність — чеснота; ніхто не зачаровувався й не милувався тим, що ми називаємо «життям» і «реальністю» й що насправді повʼязане із забобонами та брутальністю; власне, у тих людей не було навіть жодного еквівалента цих двох понять. Орландо опинився серед них не для пізнання життя» і полишив їх не в пошуках «реальності». Та коли десятки разів прослухав історію про те, як у Джейкса відвалився ніс, а в Сьюкі честь — а вони, слід визнати, чудово розповідали ці історії, — Орландо почав трохи втомлюватися від повторень, адже ніс, як і незайманість, можна втратити лише в один спосіб — принаймні, так йому здавалося, — тимчасом як мистецтва й науки пропонували розмаїття, що глибоко збуджувало його цікавість. Тож він назавжди зберіг теплі спогади про колишніх приятелів, але залишив пивниці та кегельбани позаду, повісив свій сірий плащ у шафу, начистив зірку на шиї та розправив підвʼязку над коліном і знову зʼявився при дворі короля Якова. Він був молодий, він був багатий, він був вродливий. Кого ще могли прийняти з більшою приязню?
Без сумніву, багато жінок готувалися виявити Орландо свою прихильність. Принаймні, імена трьох вільно поєднувалися з його власним іменем: Клоринда, Фавілла, Єфросинія — так він їх називав у своїх сонетах.
Розповімо про них по порядку: Клоринда була доволі мила та лагідна; Орландо втратив голову через неї аж на шість з половиною міся-ців; але вона мала білі вії, а також не зносила вигляду крові. Знепритомніла, коли побачила свого кролика у вигляді печені на батьковому столі. А ще Клоринда перебувала під значним впливом священиків і навіть віддала на користь бідних свої нижні спідниці. Вона взялася навертати Орландо до праведного життя, втомила його цими спробами, тож він зрештою відмовився від ідеї шлюбу з нею й недовго журився, коли вона померла від віспи.
Наступна пані, Фавілла, була виліплена зовсім з іншого тіста. Донька бідного дворянина з Сомерсетширу, вона проклала собі шлях до двору власними наполегливими зусиллями не без допомоги гарненьких оченят, і вже тут стала загальною улюбленицею як вправна вершниця та граційна і вишукана танцівниця. Проте одного разу необачно відшмагала спаніеля, який порвав одну з її шовкових панчіх (а заради справедливості треба сказати, що у Фавілли їх було не так багато, та й ті переважно дешеві), і песик ледь не здох під вікном Орландо. Пристрасний захисник тварин, Орландо по тому зауважив, що в неї криві зуби, а два передні різці загнуті всередину, а це, за його словами, незаперечний знак збоченої, жорстокої вдачі в жінок, і того ж вечора розірвав заручини.
Третя, Єфросинія, була, безумовно, найсерйознішим його захопленням. Вона походила з ірландського дому Десмондів, отже, її родинне древо було не менш давнім і розгалуженим, ніж родовід самого Орландо. Вона була врод-лива, пишна й трішки флегматична. Добре говорила італійською, мала ідеальний рядок верхніх зубів, хоча нижні вже трішки потьмяніли. Єфросинія ніде не зʼявлялася без свого гончака або спанієля; годувала їх булками зі своєї тарілки; співала ніжним голосочком під клавесин і завершувала туалет тільки близько полудня — так ретельно доглядала свою вроду. Іншими словами, з неї вийшла б ідеальна дружина для такого благородного вельможі, як Орландо, й справа зайшла так далеко, що повірені з обох сторін уже перейшли до узгодження ковенантів, вдовиних часток, дарчих, посагу, резиденцій та решти, необхідної для обʼєднання одного великого статку з іншим, — аж раптом з усією різкістю та суворістю, притаманною тогочасному англійському кліматові, вдарили Великі Морози.
Історики пишуть, що той Великий Мороз був найлютіший з усіх, які будь-коли траплялися на островах. Птахи замерзали в польоті й каменем падали на землю. У Норвічі молода селянка почала переходити дорогу в своєму звичайному здоровому тілі, та на очах перехожих замерзла, обсипалася снігом і порив вітру розвіяв цю кучугуру над дахами. Моровиця серед овець і корів була страшенна. Трупи тварин замерзали так, що їх не могли відірвати від ясел. Нерідко можна було натрапити на ціле стадо свиней, заморожених просто посеред шляху. В полях стирчало повно пастухів, орачів, упряжок коней і маленьких хлопчиків, які лякали птахів та так і застигли на місці, один з долонею біля носа, інший з пляшкою біля вуст, третій з піднятою каменюкою, яку збирався кинути у ворон, що, своєю чергою, застигли опудалами на огорожі за ярд від нього. Мороз так лютував, що часами щось нагадувало скамʼяніння; і загалом вважалося, що значний приріст скель у деяких частинах Дер-біширу стався не через виверження, бо нічого подібного не було, а через те, що бідолашні перехожі буквально на місці перетворювалися на камінь. Церква мало чим могла зарадити, й хоча деякі землевласники віддавали належну шану цим утворенням, у більшості випадків їх використовували як межові знаки, стовпи, об які чухалися вівці, або, якщо дозволяла форма каменю, як жолоби для напування худоби, й слугують ці камені за них, на превеликий подив, донині...
Але поки села потерпали від страшної нужди, а торгівля в країні завмерла, Лондон насолоджувався фантастичним карнавалом. Двір перебував у Грінвічі, й новий король скористався нагодою, аби під приводом коронації здобути прихильність городян. Він повелів, щоби річку, яка замерзла на глибину двадцяти футів і на шість-сім миль від кожного берега, почистили, прикрасили й надали їй подоби парку або майданчика для розваг з альтанками, лабіринтами, алеями та ятками з пивом. Усе це робилося його коштом. Для себе й придворних король залишив майданчик напроти палацових воріт, який відгородили від публіки лише шовковою мотузкою. Це місце відразу почало приваблювати найбільш блискуче товариство з усієї Англії. Поважні мужі з бородами та мереживними жабо вирішували державні справи під малиновим накриттям Королівської пагоди. Генерали планували підкорення маврів і падіння турків у смугастих альтанках, увінчаних султанами зі страусового пірʼя.
Адмірали походжали вузькими доріжками зі склянками в руках, оглядали обрії, розповідали історії про північно-західний похід та іспанську армаду. Закохані тулилися на кушетках, застелених соболями. Заморожені троянди сипалися дощем на Королеву та її фрейлін, які виходили на прогулянку. Яскраві кулі непорушно висіли в повітрі. Тут і там спалахували величезні багаття з кедрових і дубових дров, щедро пересипаних сіллю, щоб полумʼя набувало зеленавої, помаранчевої, пурпурної барви.
Та хоч би якими високими були вогнища, вони не могли розтопити надзвичайно прозорий лід, твердий мов криця і такий чистий, що на глибині кількох футів можна було розгледіти застиглого на дні дельфіна або камбалу. Табунці вугрів лежали нерухомо, й аматори філософії носилися із запитанням: чи це смертельне закостеніння, чи життєві соки просто сповільнилися й життя повернеться в тіло з настанням тепла? Біля Лондонського мосту, де річка промерзла на глибину близько двадцяти морських сажнів, було добре видно розбитий човен, що лежав на дні, там, де затонув минулої осені, перевантажений яблуками. Стара маркітантка, яка везла свої фрукти на продаж у Суррей, так і лишилася там, загорнута в плед і з повним фартухом яблук; могло здаватися, що вона чекає на покупців, якби тільки не трохи синявої барви довкола вуст — як натяк на протилежне. Це видовище особливо подобалося королю Якову, і він приводив цілу юрбу придворних, щоб разом із ними помилуватися маркітанткою. Іншими словами, вдень ніщо не могло перевершити яскравого блиску тих розваг. Але вночі карнавал сягав апогею. Бо мороз не відступав, довкола стояла цілковита тиша, місяць і зорі змагалися сяйвом із діамантами, а придворні танцювали під вишукану музику флейт і фанфар.
Орландо, слід визнати, не належав до майстрів куранто й лавольти; він був незграбний і трохи неуважний. Віддавав перевагу перед цими чужоземними вихилясами простим танцям своєї країни, які знав ще змалечку. І от він щойно близько шостої вечора сьомого січня завершив якусь кадриль чи менует і ледь зупинився, коли побачив, як із намету московського посольства вислизнула постать — чи то хлопець, чи жінка, бо вільна туніка й шаровари, скроєні за московською модою, приховували стать. Ця поява збудила в ньому нестримну цікавість. Та особа, незалежно від імені й статі, була середнього зросту, дуже струнка, з ніг до голови вбрана в рожевий оксамит, оздоблений якимось незнайомим зеленавим хутром. Але ці деталі губилися за спокусливою привабливістю, що оповивала постать. У мозку Орландо ткалися й перепліталися найдивовижніші, небачені образи та метафори. Він відчув у тій особі чи то диню, чи ананас, а може, оливкове деревце, смарагд, лисицю на снігу — і все це впродовж трьох секунд; не знав, чув він її чи відчував на смак, бачив чи все разом. І хоча ми не маємо допускати пауз в оповіді, тут слід зазначити, що всі ці образи були надзвичайно прості, відповідні його смакам, і здебільшого постали як відлуння того, що він любив або куштував, коли був малим хлопчиком. Та попри всю простоту відчуття були надзвичайно сильні. Тож навіть не зупинятимемося на цьому й не шукатимемо причин такого стану.)
...Диня, смарагд, лисиця в снігу — так він марив у яві, такі картини промайнули перед його очима. Коли хлопець — бо хто ж це ще міг бути, жодна жінка не зуміє ковзати на такій швидкості й із такою силою — промчав повз нього, Орландо ладен був рвати на собі волосся від розчарування тим, що ця істота належить до його статі, отже, ні про які обійми не йшлося.
Але ковзаняр підʼїхав ближче. Ноги, руки, постать — усе вказувало на хлопця, але в жодного юнака не могло бути таких вуст, таких грудей, таких очей, наче піднятих із морського дна. Нарешті невідома ковзанярка зупинилася й присіла в чарівному реверансі перед королем, який проминав її разом із придворними. Вона опинилася зовсім поряд, на відстані руки. То була жінка. Орландо дивився, тремтів, його кидало то в жар, то в холод, йому кортіло вибігти в літню спеку, чавити ногами жолуді, обіймати буки й дуби. А в реальності він підняв губу й вищирився на пів дюйма, показав дрібні білі зуби, ніби вкусити хотів, клацнув щелепами. Леді Єфросинія повисла в нього на руці.
