Винайдення влади і логіка історії: Брюс Буено де Мескіта, автор книжки «Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу», про свій шлях у політологію та погляд на сучасні політичні виклики

Наукова діяльність Брюса Буено де Мескіти охоплює складні питання міжнародних відносин, внутрішньої політики, авторитаризму та стратегічної поведінки лідерів. Завдяки унікальному поєднанню історичного аналізу, математичного моделювання та глибокого розуміння політичної логіки, автор став провідним дослідником у своїй галузі. У матеріалі ділимось ключовими ідеями й принципами Брюса Буено де Мескіти, його метою, яку він втілив у книжці «Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу», та розповіддю про наукові здобутки та погляди на сучасні політичні виклики, які змінюють наше розуміння влади, демократії та глобальних змін.

Брюс Буено де Мескіта — професор політичних наук із титулом Silver Professor у Нью-Йоркському університеті, директор Центру політичної економіки імені Александра Гамільтона при NYU та старший науковий співробітник Інституту Гувера. Він є обраним членом Ради з міжнародних відносин і Американської академії мистецтв і наук. Також він був стипендіатом Ґуґґенгайма та президентом Міжнародної асоціації досліджень. Співавтор книг The Logic of Political Survival (2003), The Predictioneer’s Game: Using the Logic of Brazen Self-Interest to See and Shape the Future (2009), The Dictator’s Handbook (2011) та автор теорії селекторату разом із Аластером Смітом, Рендольфом Сіверсоном і Джеймсом Морроу. Експерт у галузях міжнародних конфліктів, формування зовнішньої політики, мирного процесу й побудови нації. У 1999 році отримав почесний докторський ступінь Університету Гронінгена, а ступені магістра та доктора політичних наук — у Мічиганському університеті.

_________________________________________________________________________________________________________

Читайте матеріал із книжки Брюса Буено де Мескіти «Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу» про те, як світські правителі чинили опір церкві, а також 5 цитат про винятковість Європи.

_________________________________________________________________________________________________________

Чому Ви обрали політологію?

Я зацікавився вивченням політики без якоїсь особливої причини. У 17 чи 18 років я вирушив у літню подорож і кілька разів зустрічався з чоловіком із Пакистану, який був професором політичних наук. Він захоплено розповідав мені про чудеса Пакистану і про «зло Індії», як він це бачив.

Пізніше ці дві країни воювали, і це мене зацікавило. Я швидко зрозумів, що Індія не була однозначно злою стороною — обидві країни мали свої аргументи. Тож я вирішив вивчати цю тему. До того я експериментував із хімією, економікою, літературою тощо.

Але політика стала для мене надзвичайно захопливою, коли я зрозумів, що про неї можна говорити ґрунтовно, теоретично, не з точки зору партійності чи особистої думки, і не так, як ми хочемо, щоб було. Це мене справді зачепило.

Одного разу я прочитав книжку про теорію політичних коаліцій — це, можливо, була перша математична модель політики, заснована на теорії ігор. І я був вражений, коли зрозумів, що одна з трьох основних теорем у книзі була помилковою. І я міг довести це не як думку, а як логічну помилку. Це був справжній прорив для мене — побачити, що можна вивчати політику, спираючись на логіку, а не на упередження.

Ви вивчали економіку, хімію, але саме політологія вас найбільше захопила, бо навіть у 19 років ви вже могли відчутно впливати на те, як люди сприймають ці теми?

Мені не йшлося про вплив. Я тоді навіть не знав, що це означає. Але я відчув, що ця тема може бути вивчена по-іншому — краще. І мені хотілося бути частиною цього.

Як змінилося Ваше розуміння світу з часом, і хто чи що спричинило найзначніші зрушення у Вашому мисленні?

Я починав як фахівець із порівняльної політики Південної Азії з невеликим формальним досвідом у міжнародних відносинах. Тому спершу вважав, що системні структурні теорії — найкращий спосіб її [порівняльної політики] вивчення. Я припинив так думати після серії статей, які написав у пізніх 1970-х. У них я висвітлював дебати про полярність і стабільність, і дійшов висновку, що ці суперечки насправді стосуються того, як лідери приймають рішення в умовах невизначеності.

Це привело мене до кількох важливих висновків. По-перше, оскільки існували переконливі аргументи як про обережність у багатополярному світі, так і про його схильність до помилок і прорахунків, я зрозумів, що немає логічного зв’язку між полярністю й нестабільністю. По-друге, я дійшов висновку, що реакції держав на невизначеність залежать від конкретних лідерів, тому потрібно досліджувати лідерів, а не держави як єдиних акторів.

На моє мислення сильно вплинули праці A.F.K. Органскі Stages of Political Development (1965), теорія політичних коаліцій Вільяма Райкера та його книга. Їхні дослідження показали мені, що сувора логіка може замінити здогадки у вивченні політики. А заняття з Дональдом Стоксом у аспірантурі остаточно змінили мій підхід — особливо після знайомства з теорією фон Неймана. 

Чому, на Вашу думку, теорія ігор краще передбачає політичні наслідки, ніж ідеологія?

Ідеологія — це, по суті, інтенсивність переваги, тобто корисність різних результатів. А теорія ігор — це інструмент аналізу того, як люди роблять вибір в умовах обмежень і конкуренції за результат. Ідеологія — не альтернатива теорії ігор, а лише один із факторів, що впливають на функцію корисності гравця. Можна сказати, що ідеологія проявляється в крайніх позиціях із великою рішучістю й низькою гнучкістю.

Теорія селекторату добре описує сучасні уряди. А як щодо режимів минулого?

Аналогічно. У моїй книжці про витоки так званого «західного винятку», «Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу», я використовую теорію селекторату для аналізу Католицької церкви (починаючи з Нікейського собору 325 року) та європейських монархів, особливо після виникнення Священної Римської імперії.

У The Logic of Political Survival ми застосували цю теорію до Бельгії XIX століття, Римської імперії та інших історичних випадків. У The Dictator’s Handbook — навіть до корпоративної поведінки й фінансових шахрайств.

Про що книжка «Винайдення влади. Королі, папи і розквіт Заходу»?

В цій книжці я використовую теорію ігор, щоб пояснити, чому деякі частини Європи є більш заможними, ніж інші, чому деякі регіони були активнішими в науковій революції, ніж інші… Моя теза полягає в тому, що всупереч загальноприйнятим поглядам, найважливішими були три домовленості: Конкордат у Вормсі 1122 року та дві попередні угоди у Франції та Англії в 1107 році. Вони визначали, що церква обирає єпископів, а королі погоджуються або відмовляються від запропонованих кандидатур. Конкордати також визначали: якщо король не погоджується, то доходи з єпархії йдуть до світської влади, поки не буде узгоджено єпископа.

До цього гроші залишались у церкві, навіть якщо єпископа не було. Це повністю змінило стимули: королі почали прагнути до секуляризації, щоб мати єпископів, лояльних їм, а не церкві. І зробити це вони могли лише тоді, коли єпархія була досить багатою, щоб Папа не захотів втратити дохід і був готовий призначити кандидата, який більше подобався королю. Це означало, що королі вперше отримали стимул розвивати економіку.

Раніше вони збагачувалися через війни або вдалі шлюби. Тепер — через стимулювання економіки. А церква отримала зворотні стимули: якщо єпархія ставала надто заможною, вона втрачала контроль, бо єпископ ставав агентом короля, а не церкви.

Я можу показати на прикладах, що в єпархіях, де єпископами ставали люди, що раніше працювали на короля — канцлери, посли, вчителі — економічне зростання було вдвічі вищим, ніж у тих, де єпископами ставали монахи чи священники. До угод такої різниці не було. Потім, коли з’явилися стратегічні стимули стимулювати або стримувати зростання, сторони почали діяти відповідно.

Ця книжка просто пояснює минуле?

Не зовсім. Останній розділ фокусується не на релігії чи монархії, а на тому, як ці угоди створили конкуренцію між церковною і світською владою. І як регульована конкуренція може призводити до кращих соціальних результатів. Це актуально і сьогодні. 

Тобто це урок з історії, який каже: «Візьмімо урок з того, що працювало, і застосуємо сьогодні». Так?

Я кажу трохи інакше — використовуймо історію як джерело даних, щоб зрозуміти, які форми конкуренції приносять хороші результати, а які — ні. І спробуємо стратегічно спрямувати людей до ефективної конкуренції. Ми навчаємося з історії, але це не просто історичний урок, а історія як джерело даних. 

З важливим уточненням: ми не просто дивимось на минуле, а розглядаємо логіку цих угод як стратегічних документів, які змінювали стимули. Отже, головне — це як різні структури стимулів дають різні результати.

Яку найважливішу пораду ви дали б молодим дослідникам міжнародних відносин?

Аспірантура — це час дізнатися, які питання зараз справді важливі в галузі, й опанувати інструменти для їх вивчення. Більшість досліджень у міжнародних відносинах застарівають за 5 років. Але методи залишаються цінними надовго. Методи складно опанувати самостійно, на відміну від літератури. А інструменти залишаються релевантними навіть тоді, коли змінюються інтереси.

_________________________________________________________________________________________________________

Джерела: e-ir.info, academicinfluence.com
_________________________________________________________________________________________________________