Виживе лише той, хто сам зможе захиститися
«Моє життя» – це автобіографія першої жінки-міністерки Ізраїлю, яка боролась за незалежність та збереження своєї країни. 25 січня 2024 року в український прокат виходить фільм про події Війни Судного дня 1973-го року, де Ґолда мужньо несе тягар відповідальності за долю країни. Вона була однією з тих, хто сприяв формуванню Ізраїлю як держави й перебував у стані постійної турботи про збереження молодої єврейської країни. Це історія про життя, цілі та кар’єру без зайвих прикрас і з надзвичайно щемкою чесністю сильної та рішучої жінки, розказана нею самою. Публікуємо уривок з книжки «Моє життя» у матеріалі.
Фото: Bleecker Street
Я ніколи не вела щоденника, не надто любила писати листи і тим паче не збиралася описувати історію свого життя. Але нині розповіла про чоловіків і жінок, з якими звела мене доля, про деякі з побачених мною місць і передовсім про декотрі з надзвичайних подій, у яких я брала участь, – з надією, що мої читачі довідаються трохи більше про Ізраїль, сіонізм і єврейський народ…
***
Можна сказати, що мої скупі спогади з раннього дитинства в Російській імперії, з перших восьми років мого життя, – те, що нині називають роками становлення, – окреслюють мої витоки. Якщо це справді так, то мені шкода, що про ті часи залишилося так мало щасливих чи бодай приємних спогадів. Ті розпорошені епізоди, які лишилися зі мною протягом наступних семи десятиріч, стосуються здебільшого страшних бідувань, яких зазнала моя родина, – злиднів, холоду, голоду і страху, і саме спогади про жах найчіткіші. Ми тоді жили на першому поверсі невеликого будинку в Києві. Мені, напевно, було років зо три з половиною чи чотири, геть маленька. Я досі виразно памʼятаю, як зʼявилися чутки, що буде погром. Тоді я, звичайно, ще не знала, що таке погром, але розуміла: це якось повʼязано з тим, що я єврейка, а ще з бандитами, які гасали містом із ножами й дубцями в пошуках євреїв і волали «христовбивці». Тепер вони заподіють страшного лиха мені і моїй родині.
І досі памʼятаю, як стояла на сходах на другий поверх, де жила ще одна єврейська родина, тримала за руку їхню маленьку донечку і спостерігала, як наші батьки намагаються забарикадувати двері дошками. Тоді обійшлося без погрому, але я до сьогодні памʼятаю, як перелякалася і розсердилася, що батько не спроможний мене захистити, а може лише прибити на двері кілька дощок і чекати зарізяк.
Та передовсім запамʼяталося: це відбувається лише тому, що я єврейка, і походження вирізняє мене серед інших дітей у нашому дворі. Це відчуття повернеться ще не раз: і той страх, і злість, й усвідомлення своєї іншості, і глибоке інстинктивне розуміння, що виживе лише той, хто сам зможе захиститися.
А ще дуже виразно запамʼяталося, як ми бідували. Постійно чогось не вистачало: їжі, теплого одягу, дров. Я завжди мерзла й живіт судомило від голоду. І досі зринає майже не потьмянілий від часу спогад із дуже давнього минулого: я плачу на кухні, бо мати годує мою молодшу сестру, Ціпку, кашею, яка по праву належала мені. У ті часи каша вважалася в нашому домі великим делікатесом, і мене обурювало, що тепер доведеться ділитися з малою. За багато років по тому я й сама пізнала страх за те, що дітям не буде чого їсти, і на власному досвіді зрозуміла, як це – вирішувати, котре з твоїх дітей наїсться. Тоді ж, на київській кухні, я, звісно, розуміла тільки те, що життя важке, а справедливості не допросишся. На щастя, тоді я не знала, що моя старша сестра, Шейна, у школі часто непритомніє від голоду.
***
Коли той доленосний вечір настав, я сіла з батьками вечеряти, як завжди, хоча на душі було дуже тяжко. Доки вони пили чай і розмовляли, я написала записку, яку вони прочитають наступного дня. Там було лише кілька слів – і то не надто обдуманих. «Я переїжджаю до Шейни, щоб продовжити навчання», – написала я і додала, що їм ні про що не треба хвилюватися, я напишу їм із Денвера. Мабуть, їм було страшенно боляче читати ту записку наступного ранку. Якби я писала таку записку сьогодні, то ретельно все обміркувала б і добирала б слова значно старанніше. Але тоді я почувалася під великим тиском, а ще мені було лише пʼятнадцять років.
Перед сном я підійшла до Клариного ліжечка і довго дивилася на неї. Почувалася винною, що покидаю її, навіть не попрощавшись. Цікаво, що з нею буде після того, як ми з Шейною покинемо дім, – тоді мені здавалося, що назавжди. Клара виросла найбільшою «американкою» з нас усіх – тихе, соромʼязливе, покірне дівчатко, яке всім подобалося. Я ніколи не приділяла їй особливої уваги, та, власне, навіть не дуже її знала. І тоді, коли я мусила ось-ось полишити сестру, на мене раптом нахлинуло почуття відповідальності.
Проте врешті виявилося, що, коли вона залишилася єдиною дитиною в домі, її життя стало легшим. Із Кларою мої батьки були значно поблажливішими, ніж зі мною чи Шейною, і мати навіть де в чому їй потурала. У нашій родині не надто проявляли ніжність, але того вечора я погладила її щічку й поцілувала – а вона навіть не прокинулася.
Наступного ранку я, як і було заплановано, вийшла з дому рано й рушила на вокзал, щоб сісти на потяг до Денвера. Я ніколи раніше не подорожувала сама, тож ані мені, ані моїй напарниці у змові навіть не спало на думку, що поїзди ходять за розкладом, тож коли батьки відкрили і прочитали мого листа, я ще сиділа на лавочці на вокзалі й хвилювалася так, що серце ледь не вискакувало з грудей. Але, як то кажуть у їдишній примовці, дурням щастить: батьки так розгубилися, що, коли кинулися мене шукати, потяг уже відʼїхав. Я вже була в дорозі до Шейни й усвідомлювала, що мій вчинок глибоко образить матір і батька, але для мене він необхідний.
Протягом двох років, які я провела в Денвері, батько так мене і не простив і написав мені тільки раз. Із матірʼю ми час від часу листувалися, тож коли я повернулася, мені вже не треба було виборювати право чинити так, як вважаю за потрібне.
Реґіна і Клара в листах детально описували, що відбувалося після мого відʼїзду. Клара сипала обвинуваченнями. Мати спершу гірко ридала, а тоді витерла сльози й кинулася до Реґіниної матері. Коли Реґіна повернулася зі школи, дуже задоволена собою, її мати вже наслухалася про її «ганебну поведінку», й Peґіна отримала добрячої прочуханки. Однак добра подруга не докоряла мені в листі. Навпаки, вона мовби вибачалася: «Сподіваюся, ти не образишся, але тут усі думають, що ти втекла з якимось італійцем. Звідки вони це взяли? Поняття не маю... Люба моя Ґолді, ти лише не сердься, що я таке пишу, але ти ж сама спитала... Так, я на тебе злилася й сердилася, але що поробиш?».
У Денвері життя заграло новими барвами, хоча Шейна з Шамаєм виявилися не менш суворими, ніж батьки, і ми всі мусили тяжко працювати. Шамай підробляв прибиральником у місцевій телефонній компанії і тримав власну хімчистку. Ми домовилися, що після школи я перейматиму його обовʼязки в хімчистці, щоб він міг піти на другу роботу. У хімчистці я робила домашнє завдання, а коли клієнт просив швидко щось попрасувати, то я справлялася замість Шамая.
Після вечері Шейна намагалася засадити мене за домашню роботу, але мене значно більше цікавили гості, які приходили до нас поговорити й засиджувалися допізна. Їхні нескінченні дискусії про політику були захопливіші за мої уроки. Наша тісна квартирка стала денверським осередком для євреїв-іммігрантів з Російської імперії, які виїжджали на захід континенту лікуватися від туберкульозу в сухотному санаторії, де довго лежала Шейна. Більшість із них ще не мала родини. Були серед них і анархісти, й соціалісти, й соціалісти-сіоністи. Усі вони – і ті, хто ще хворів, і ті, хто вже одужував, – відірвалися від свого коріння, але пристрасно цікавилися головними проблемами нашого часу, наче то було питання життя і смерті.
Вони годинами говорили, сперечалися й навіть сварилися щодо того, що відбувається у світі – і має відбутися. Вони обговорювали анархістську філософію Емми Голдман чи Петра Кропоткіна, президента Вільсона і становище в Європі, пацифізм, роль жінок у суспільстві й майбутнє єврейського народу, п’ючи чай із лимоном чашку за чашкою.
