«Я хочу залишитися тут... назавжди», уривок із роману Ханни Лінн «Солодка крамничка другого шансу»

Все, про що так мріяла Голлі — успішна кар’єра, кохання і власний будинок, — зруйновано зрадою. І лише випадкова ідея відновити стареньку крамницю солодощів, про яку залишилось так багато теплих спогадів, стає можливістю розпочати нове життя. Але навіть серед цукерок, льодяників і шоколаду не все так просто: крамничка руйнується, а місцеві бюрократи й забудовники жадібно потирають долоні. Чи зможе Голлі уникнути закриття крамнички? І чи знайдеться в її серці місце не лише для солодощів, а й для кохання? Обережно! «Солодка крамничка другого шансу», наповнена докладними описами солодощів, змушує повірити, що за найкращі речі в житті дійсно варто боротися. І мова зараз не про шоколад.

Тоді в селищі працювало дві цукерні, однак Голлі нечасто відвідувала їх. Солодощі були розкішшю, і в тих небагатьох випадках, коли вона вирішувала витратити кишенькові гроші на пачку м’ятних цукерок «Поло» або батончик «Марс», і кооператив, і поштове відділення стояли ближче до дому.

Однак, зайшовши всередину, дівчина виявила, що «Ще однісінька» — це не магазин батончиків «Марс» і м’ятних цукерок «Поло» чи будь-яких інших солодощів, які вона звикла бачити біля кас супермаркетів. То було дещо геть інше. Передусім її вразив чудовий запах, такий солодкий, що з рота відразу потекла слинка. Після цього їй знадобилася ціла хвилина, щоб розгледіти райдужні барви запропонованих кондитерських виробів. Скляні банки на кожному кроці, полиці заставлені товарами від підлоги до стелі. Анісові ласощі і лакричне асорті. Драже у формі сердець, винні желейки, полуничні шнурки. Цукрові миші, шоколадні миші, усілякі марципанові звірятка, не кажучи вже про різноманітні помадки, кокосове морозиво та добірку надзвичайно дорогих на вигляд коробок шоколаду. (Звісно, тоді Голлі не мала

жодного уявлення про всі назви, але незабаром вони стали для неї так само знайомими, як і літери алфавіту.) Зачарована, дівчина поволі рухалася по колу, убираючи в себе стільки, скільки могли вловити її органи чуття.

— Вам щось підказати?

Зрозумівши, що хтось до неї звернувся, Голлі подивилася в бік прилавка, де пліч‑о‑пліч стояли дві жінки. Вони здавалися однолітками і були вбрані в однакові світло-блакитні фартухи, кожен з яких мав мідний іменний бейджик. Однак на цьому схожість закінчувалася.

Та, що звернулася до неї — Аґнес, судячи з бейджа, — була вдягнена в лляну сукню кольору вохри з білими квітами, вишитими на комірі, а на її зап’ясті дзвеніли різнокольорові браслети. На іншій жінці — Мод — були джинси і випрасувана темно-синя сорочка. Аґнес розпустила світле волосся, а Мод зачесала кучеряве темне у хвостик, щоб воно не заважало. Звісно ж, перше враження може бути оманливим. З роками Голлі зрозуміла, що ці жінки — дві сторони однієї медалі, дві душі, яким судилося поєднатися сильніше, ніж будь-якій іншій парі, що дівчина коли-небудь зустрічала. Але на той момент вона знала лише те, що потрапила в країну чудес.

Мод відкашлялася.

— Усе гаразд? Може, ви шукаєте щось конкретне?

Запало мовчання. Стандартний монолог Голлі про те, що вона шукає роботу, що працьовита, швидко вчиться і так далі, зник десь на задвірках її свідомості.

— Я хочу залишитися тут... назавжди, — прошепотіла вона натомість.