«Я маю дар — очищати свій розум так, як я це роблю з номерами готелю»: уривок з книги Ніти Проуз «Покоївка»
Моллі Грей не така, як всі — вона не розуміє людей навколо і не вписується у соціальні стандарти. Кілька місяців тому померла її улюблена бабуся, тож розраду вона знайшла у роботі покоївки. Їй подобається досконало прибирати кімнати готелю і зникати до приходу гостей. Життя Моллі перевертається у той день, коли в одному з номерів вона знаходить труп постійного клієнта — багатія Чарльза Блека. Героїня стає першою і головною підозрюваною. Розгадати цю головоломку і підібрати ключі до таємниці доводиться самій Моллі. «Покоївка» — це роман, який крім захопливого детективного сюжету, пропонує поглянути глибше на життя людей, які не вписуються у соціальні стандарти. Публікуємо уривок з роману.
— Привіт! — сказала я, мабуть, трохи голосно, та я хотіла перекричати гул посудомийної машини.
Хуан Мануель підстрибнув на місці й озирнувся:
— Híjole, ти мене злякала!
— Я вчасно? — спитала я.
— Так, — відповів він, витираючи руки об фартух. Він метнувся до металевої мийки, вхопив чисту склянку і набрав крижаної води, а тоді вручив мені.
— О, дякую, — сказала я.
У нашому підвалі гаряче, але тут — справжнє пекло. Я не знаю, як Хуан Мануель дає собі раду — ось так годинами стовбичити в нестерпній спеці та вологості й зішкрябувати з тарілок недоїдки. Усі ці відходи, всі ці мікроби. Я щодня до нього навідуюся і щодня жену ці думки геть.
— Я взяла тобі карткоключ. Номер 308, ранній чек-аут. Я приберу в номері, і він буде готовий, коли тобі знадобиться. О’кей?
Я щонайменше два місяці, відколи Родні розповів мені про прикре становище Хуана Мануеля, беру йому карткоключі.
— Amiga mía, дякую тобі щиро, — сказав Хуан Мануель.
— Там можна перебути спокійно до ранку, до приходу Шеріл. Вона цей поверх взагалі не має прибирати, але з нею ніколи невідомо.
Лиш тоді я зауважила разючі сліди на його зап’ястках — червоні та круглі.
— А це що таке? — спитала я. — Ти попікся?
— Це? А, так. Попікся. Торкнувся до посудомийки. Ага.
— Скидається на порушення правил безпеки, — сказала я. — Пан Снов дуже серйозно ставиться до безпеки на робочому місці. Розкажи йому, і він доручить комусь перевірити справність мийки.
— Та ні, — відповів Хуан Мануель. — Це я був необережний. Я пхав руки, куди не слід.
— Гаразд, — сказала я. — Будь обачний.
— Я буду, — відповів він.
В очі він мені не дивився, кажучи останні слова, а це на нього дуже не схоже. Я виснувала, що він соромиться своєї недоладності в роботі, тож змінила тему.
— Як там твоя родина? — спитала я.
— Мама мені вчора надіслала ось це.
Він вийняв телефон із кишені нейлонового фартуха і показав мені світлину. Його родина мешкає у північному Мехіко. Його батько помер два роки тому, і вони залишились без годувальника. Хуан Мануель надсилає їм гроші, щоб якось підтримати.
У нього четверо сестер, двоє братів, шестеро тіток, семеро дядьків і один племінник. Мануель серед своїх братів та сестер найстарший, він десь мого віку. На фото вся родина у зборі, сидить довкола пластикового столу, і всі усміхаються на камеру. Його мама гордо стоїть на чільному місці і тримає в руках тацю із запеченим м’ясом.
— Ось чому я тут — у цій кухні, у цій країні. Щоб моя сім’я їла м’ясо щонеділі. Моллі, ти б моїй мамі одразу сподобалася. Бо моя мама і я — ми подібні. Ми одразу впізнаємо добру людину, — він вказав на мамине обличчя на світлині. — Дивися! Вона завжди усміхається, хай там що. Ох, Моллі.
Сльози набігли йому на очі. Я не знала, що робити. Я більше не хотіла розглядати світлини. Щоразу, як я дивилася на ті фото, десь у животі зароджувалося дивне відчуття — таке ж, як тоді, коли я випадково впустила сережку гості в чорну дірку стоку у ванній.
— Мені час іти, — сказала я. — Сьогодні треба прибрати двадцять один номер.
— О’кей, о’кей. Мене тішить, що ти приходиш. До зустрічі, панно Моллі.
Я вибігла з кухні у тихий, яскраво освітлений коридор — до мого ідеально впорядкованого возика. І мені одразу покращало. Час було йти до «Сошіал», гриль-бару в готелі, де Родні мав би ставати до зміни. Родні Стайлз — головний бармен. Родні з тим його густим, кучерявим волоссям, білою сорочкою, зграбно розстібнутими верхніми ґудзиками, що трішки відкривають ідеально гладенькі груди, ну, гаразд, не зовсім ідеально гладенькі — за винятком маленького округлого шраму на грудині. Менше з тим, він не волохатий, а це головне. Мені аж ніяк невтямки, як жінкам можуть подобатися волохаті чоловіки. Не те щоб я була упереджена. Просто кажу, що якби чоловік, який мені подобається, був волохатий, то я би взяла віск і висмикала усе до останнього пучка, щоб він був гладенький і чистенький.
Такої нагоди в мене ще не було в житті. Я мала тільки одного хлопця. Вілбура. І хоч він і не мав волосся на грудях, а виявився ловеласом. І брехуном. І зрадником. Тож, мабуть, волосся на грудях — не найгірша капость у світі.
Я набираю повітря на повні груди і видихаю, щоб очистити думки від Вілбура. Я маю дар — очищати свій розум так, як я це роблю з номерами готелю. Я уявляю неприємну мені особу чи пригадую незручний момент — і стираю його геть. Все, нема. Стерла — і все. Мій розум знову в ідеальному стані!
Та я сиджу тут, у кабінеті пана Снова, чекаю, поки він повернеться, і мені не вдається вичистити розум. Він все повертається до пана Блека. До відчуття неживої шкіри під моїми пальцями. І так далі.
Я роблю ковток чаю, який уже охолов. Я знову відтворюю в пам’яті той ранок, кожну деталь... На чому я спинилася?
Ага, так. Хуан Мануель.
