Жінки на війні або як формувалася думка, що війна — це чоловіча справа: 3 факти із книжки історикині Маргарет Макміллан

Війна формує історію людства. На мові, публічному просторі, приватних спогадах й найбільших культурних надбаннях відображено, як війни змінювали світ і продовжують робити це зараз. Коли почалася перша війна? Чому її називають найорганізованішим видом людської діяльності? Чи приречені ми завжди воювати одні з одними й чи завжди вдається контролювати війну? У книзі «Війна. Як конфлікти формували нас» історикиня і професорка Оксфордського університету Маргарет Макміллан досліджує трансформацію суспільства під впливом воєн, змін в політичних устроях та ідеологіях і розкриває багатогранність війни. Від античної історії до сьогодення Макміллан робить висновки з уроків минулих воєн і демонструє, що війна має багато облич і одне з них – жіноче.

Майже в усі часи й у всіх культурах вважалося, що воїнами мають бути чоловіки. Ми знаємо приклади воїнів-жінок, але в переважній більшості випадків до війська набирали саме чоловіків. Прийняття різними суспільствами звичаїв війни посприяло тому, що жінок, літніх людей, дітей та інколи священників не вважали учасниками бойових дій. Причини, чому у війнах головно билися чоловіки, а не жінки, науковці обговорюють так само палко, як і витоки війни, а їхні пояснення коливаються від біологічних до культурних. Якщо взяти до уваги статеві відмінності, чоловіки загалом сильніші, більші й агресивніші, проте знайдеться багато великих і сильних жінок, які можуть зрівнятися з ними й навіть перевершити їх. Чоловіки мають більше тестостерону, що робить їх схильнішими до агресії, однак є чимало чоловіків, які за своєю природою м’які й не хочуть битися. Мілітаристичні держави, як-от Спарта, та армії не витрачали б стільки часу на підготовку воїнів і виховання в них «правильних» цінностей, якби переважна більшість чоловіків були природженими вбивцями. Коли жінки добровільно чи вимушено воюють, то можуть бути так само жорстокими. 

Воїтельки-наложниці й жорстокість Сунь-Дзи

У китайців є історія про те, як Сунь-дзи одного разу давав військові поради правителю царства У. Імператор прочитав трактат Сунь-дзи й запитав його, чи може він зробити воїнів із придворних наложниць. Мудрець відповів ствердно й почав їх муштрувати. Він поділив жінок на загони, дав їм списи й наказав марширувати. Коли Сунь-дзи скомандував кругом, вони засміялися. Він виявив терплячість і сказав: якщо команди полководця незрозумілі, провина за це лежить на ньому. Він кілька разів повторив вправу, і жінки помарширували. Сунь-дзи наказав жінкам повернутися на удар барабанів, але вони знову не послухалися та засміялися. Спробувавши ще кілька разів, Сунь-дзи сказав: якщо накази полководця зрозумілі, а солдати виявляють непокору, винні в цьому командири. Він наказав обезголовити жінок, які стояли на чолі загонів. Ними виявилися улюблені наложниці імператора. Той запротестував, але Сунь-дзи був невблаганний: він узявся тренувати воїнів і не міг пощадити винуватців. Двох жінок убили, а на їхнє місце призначили нових командирів. Після цього жінки бездоганно й мовчки виконували всі накази. 

Богині воїтельки: міфи, легенди й вигадки

У різних культурах існували богині війни (Астарта, Афіна, Калі, валькірії) та легенди про войовничих правительок, як-от про царицю Пальміри Зенобію, — це може свідчити про визнання у жінок військового потенціалу. У такий спосіб войовничість приписували тільки божественним і надприродним жінкам. У багатьох культур є історії — деякі вигадані, інші засновані на фактах — про жінок-воїнів: наприклад, про Боудіку, правительку кельтського племені, яка жила в I столітті н. е. й часто зображується в бойовій колісниці; і Лакшмі Баї, яка була однією з ватажків повстання сипаїв, що спалахнуло 1857 року. Деякі жінки воювали, не приховуючи своєї статі, але більшість маскувалися під чоловіків, зокрема Дебора Семпсон, учасниця Війни за незалежність США, Ліззі Комптон і Френсіс Гук — вони брали участь у Громадянській війні й воювали навіть після того, як їх викрили. Утім, як і жінки з фільмів «Тигр підкрадається, дракон ховається», «Диво-жінка» та «Убити Білла», вони є винятками й не вписуються у звичну картину світу, де війна — це чоловіча справа. 

Ми звикли думати, що амазонки — це вигадка, хоча, за свідченнями стародавніх греків, вони жили десь у Малій Азії. Греків захоплювали й жахали історії про цих незвичайних жінок, які нібито відрізали собі груди, щоби краще натягувати тятиву, і калічили власних малих синів. Амазонки успішно воювали проти чоловіків, але зрештою їх перемогли, і природний устрій було відновлено. Нещодавні археологічні знахідки свідчать про те, що амазонки — не вигадки стародавніх греків. Нині науковці мають змогу визначати стать скелетів, і завдяки цьому багато останків, які раніше вважали чоловічими, перекваліфікували в жіночі. У кочових племенах, яких греки називали скіфами, жінки посідали рівне з чоловіками становище, навіть коли справа стосувалася війни, і ховали їх разом зі зброєю. Уважається, що в 37 % скіфських поховань лежать жінки. Археологи знайшли також могили жінок-вікінгів із пізнішого періоду. 

На узбережжі Західної Африки існувала модерна версія держави амазонок Дагомея — її багатство й могутність спиралися на работоргівлю та мілітаризоване суспільство. 1863 року туди навідався вікторіанський мандрівник Річард Бертон. Він назвав Дагомею «маленькою чорною Спартою» і був вражений її елітними загонами жінок-воїнів. Розповідають, що на початку XVIII століття її правителю не вистачало чоловіків для війська, тому, щоб обманути ворога, він перевдягнув у військову форму жінок. Його витівка втілилася в життя — жінки чудово показали себе в ролі воїнів і палацових вартових. Імовірно, вони становили третину королівського війська. Ці жінки були фізично сильними, дисциплінованими, озброєними мушкетами, а згодом рушницями. Вони славилися несамовитістю та невблаганністю та були значно кращими воїнами, ніж чоловіки. У другій половині xix століття, на схилі існування Дагомеї, жінки-воїни билися до самісінького кінця. За словами одного французького морпіха, вони «вирізнялися відвагою та люттю» і кидалися на французькі багнети «із пророчою сміливістю». 

Повії й борделі на полях битв

Ми пам’ятаємо жінок-воїнів через їхню історичну рідкість. Проте часто на війні жінки були просто дружинами, які супроводжували своїх чоловіків, коханками, медсестрами, кухарками або інструментами для втамування сексуального потягу. У XVI столітті іспанська армія, воюючи в Нідерландах, мала у своїх лавах 400 повій-вершниць і ще стільки ж повій піхотинок. Під час Громадянської війни в США жінки, які супроводжували Потомакську армію генерала Джозефа Гукера, дали початок новому слову на позначення проституток. Англосаксонські армії виступали проти офіційних борделів — почасти до цього їх змушувало суспільне невдоволення, — а от індійська армія неофіційно вдавалася до їхніх послуг. Французькі збройні сили вже давно вважали їх даністю. 1954 року під час битви при Дьєнб’єнфу французи потрапили в оточення в’єтміньців. У пастці разом з оборонцями опинилися два мобільні польові борделі з алжирками й марокканками, які доглядали поранених солдатів. Часто жінок змушували займатися проституцією, наприклад, під час японської окупації Кореї та Китаю, — тоді їх евфемістично називали «жінками втіхи». 

У Європі доби раннього модерну за відносно невеликим військом міг тягнутися довжелезний почет. 1622 року іспанці взяли в облогу голландське місто Берген-оп-Зом. За словами тамтешнього жителя, «у їхній армії воїнів було менше, ніж возів, нав’ючених коней, огирів, маркітантів, лакеїв, жінок, дітей і всілякого наброду, який їх супроводжував». Влада намагалася обмежити кількість сторонніх осіб, але позаяк армія не могла сама себе забезпечувати, то мусила користуватися послугами приватних постачальників. До того ж відчайдушним жінкам було майже неможливо заборонити йти за військом: якщо чоловіки покинуть їх разом із дітьми, вони, найімовірніше, помруть. Якщо ж чоловік гинув у битві чи від хвороби, жінка мала якомога швидше знайти йому заміну. 

Та, можливо, справжня причина в тому, що чоловіки бояться, ніби жінки зруйнують їхній клуб. За словами однієї офіцерки, американським морпіхам здавалося, що в присутності жінки вони більше не зможуть «пердіти, відригувати, розказувати брудні жарти, ходити голяка, ділитися амурними історіями, боротися та просто бути хлопцями». Якось офіцер із Командування спеціальних операцій США запитав свою колегу, чому жінки «намагаються зруйнувати ті останні радості, які тільки й лишилися у чоловіків?».

Під час Піренейської війни безпомічна іспанка Хуана Сміт зустріла свого майбутнього чоловіка Гаррі, хоча за своїм суспільним становищем дуже відрізнялася від решти маркітантів. Їй було 14, вона не мала грошей — її родина належала до іспанської аристократії, але вторгнення французів і подальша війна її зруйнували — та близьких, окрім старшої сестри. Сміт був британським офіцером і, з притаманною йому імпульсивністю, без тями в неї закохався. Одружившись із Гаррі, Хуана знайшла собі захисника, принаймні поки він був живий — у разі молодих офіцерів це тривало недовго, — але шлюб із протестантом порвав її зв’язки зі співвітчизниками. Утім, їхній союз виявився довгим і дуже щасливим. Артур Веллслі гнав армії Наполеона на північ, і Хуана поїхала за чоловіком через усю Іспанію, переживаючи разом із ним скруту війни, і шукала його на полях Віторії та Ватерлоо після того, як стрілянина стихла. Вона була з ним на війні в Індії та Південній Африці — там на її честь назвали місто Ледісміт. 

У ХХ столітті жінки почали проникати і в інші чоловічі сфери, однак армії не поспішали визнавати їх рівними чоловікам і кидати в бій. Їхнє небажання, чи, точніше сказати, спротив, спиралося на різні міркування: жінки за своєю природою годувальниці, а не воїни; їхня присутність на полі бою може погано позначитися на дисципліні, бо чоловіки в їхньому загоні намагатимуться їх захистити; жінкам бракує фізичної та психологічної стійкості, щоби витримати жорстокість війни. Та, можливо, справжня причина в тому, що чоловіки бояться, ніби жінки зруйнують їхній клуб. За словами однієї офіцерки, американським морпіхам здавалося, що в присутності жінки вони більше не зможуть «пердіти, відригувати, розказувати брудні жарти, ходити голяка, ділитися амурними історіями, боротися та просто бути хлопцями». Якось офіцер із Командування спеціальних операцій США запитав свою колегу, чому жінки «намагаються зруйнувати ті останні радості, які тільки й лишилися у чоловіків?».

Купити книгу Маргарет Макміллан «Війна. Як конфлікти формували нас»

Більше історичних книг за посиланням на сайті інтернет-магазину laboratoria.pro

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними