Багато з того минулого, яке ми бачимо через індустрію спадщини, є «відбіленим»: розмова із авторкою книжки «Війна. Як конфлікти формували нас»

Історикиня Маргарет Макміллан у книжці «Війна. Як конфлікти формували нас» розглядає способи, якими війна вплинула на людське суспільство, і як зміни в політичній організації, технології чи ідеології вплинули на те, як і чому ми воюємо. Від античної історії до сьогодення Макміллан робить висновки з уроків минулих воєн і демонструє, що війна має багато облич. У матеріалі ділимося розмовою із авторкою про роль та застосування історії й альтернативи посилення мілітаризму.

_____________________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

• Жінки на війні або як формувалася думка, що війна — це чоловіча справа
• Як і чому ми воюємо? 12 думок від історикині Маргарет Макміллан

_____________________________________________________________________________________________________________

Як історія використовується в суспільному дискурсі?

Її використовують багатьма способами: щоб мобілізувати людей навколо спільної теми — чи то образи, чи тріумфу, чи надії на майбутнє; щоб конструювати як індивідуальні, так і національні ідентичності; щоб робити аналогії, навчати й передавати інформацію. Але історію також можна неправильно використовувати. Вона стає небезпечною, коли лідери заявляють, що ми повинні чинити так чи інакше, бо історія нібито вчить, що це правильно. Я наполягаю: на такі твердження слід дивитися значно скептичніше.

А які є приклади зловживання історією?

Національні ідентичності на Балканах значною мірою спираються на історію. Але це дуже вибіркова історія, сконструйована лише для того, щоб показати: певний народ — чи то хорвати, чи болгари — завжди був окремою нацією. Це дуже проблематична концепція. Адже в більшості місць люди навіть не визначали себе як націю до XIX століття. Історія стає небезпечною, коли її використовують для зображення сучасного ворога як такого, що завжди був ворожим. У певних націоналістичних історіях сербів показували як православних християн, що стояли на передовій проти ісламу, а мусульман завжди змальовували ворогами. Але насправді все було зовсім не так. Упродовж значної частини балканської історії мусульмани й християни жили досить мирно й комфортно поруч.

Осама бен Ладен та інші фундаменталісти часто малюють картини ідилічного минулого, Едему, де все працювало бездоганно. Суспільство було гармонійним; люди знали своє місце; панувала злагода. А потім хтось відпав від віри чи з’явилися чужинці (у випадку бен Ладена — хрестоносці, а згодом західні імперіалісти). Такий тип історії може бути дуже потужною мобілізаційною силою. Маркс використовував історію подібним чином: первісний комунізм поставав як чудесний Едем. Вигадане минуле часто застосовують, щоб змалювати майбутнє як рай для всіх.

Яким було б краще використання історії?

Історія допомагає нам зрозуміти інших людей. Я краще пізнаю людину, коли знаю щось про її минуле. Неможливо зрозуміти афроамериканську спільноту, якщо не знати історії рабства та дуже складних расових відносин. Як можна збагнути нещодавній інцидент із професором Генрі Луїсом Ґейтсом і поліцією Кембриджа, якщо не розуміти, наскільки непростою завжди була расова проблема в Америці? В Ірландії зараз відбувається цікавий процес: республіканські історики визнають, що ірландські протестанти й католики не завжди були ворогами. Отже, історію можна використовувати не лише для того, щоб краще розуміти інших, а й як засіб примирення між ворогами.

Чому сьогодні існує такий суспільний апетит до історії? Чи не побоюєтеся Ви, що цей інтерес не живиться належним чином?

Це захопливо, чи не так? Деякі історики швидко розрізняють справжню історію та цю ностальгійну «історичну манію». Індустрія спадщини — це форма розваги. У заможних суспільствах є люди з грошима й вільним часом, і не всі вони хочуть сидіти у Флориді. Вони подорожують до історичних місць, відвідують реконструкції й дивляться інсценізації.

Є також відчуття, що ми живемо у світі, який стрімко змінюється, і, на мою думку, ми відчуваємо це ще гостріше, ніж у минулі десятиліття. Було чимало злетів і падінь: зміна клімату, завершення Холодної війни, зміна міжнародного балансу сил, величезна електронна революція тощо. Суспільство змінюється швидко — і не завжди на краще. Люди дивляться у майбутнє з певним занепокоєнням.

Дивно, але, гадаю, американці зараз роблять це навіть більше, ніж під час Холодної війни. Нещодавно я розмовляла з людиною, яка дуже хвилювалася за те, яким буде світ для наших онуків. Окрім загрози ядерної війни, у 1950-х і 1960-х про це мало хто замислювався. Коли людей лякає майбутнє, минуле починає здаватися привабливішим. Це ностальгія; це відчуття, ніби тоді все було простіше, — хоча насправді ні. Багато з того минулого, яке ми бачимо через індустрію спадщини, є «відбіленим». Ми бачимо гарні реконструкції, затишні будинки, але не бачимо свиней, що бігають подвір’ям, людей із гнилими зубами чи безлічі запахів, які б сьогодні шокували наші чуття. «Історична манія» підживлює уявлення, що минуле було менш складним. Це такий собі ідилічний, «норман-роквеллівський» образ минулого.

Від закінчення Другої світової війни три покоління німецького суспільства присвятили себе миру й майже стерли прусські традиції країни. Чи могли б Ви колись уявити такий розвиток подій?

Дехто стверджує, що певні національні риси незмінні, але я вважаю це нісенітницею. Подивіться хоча б на Швецію. У XVII столітті шведи були втіленням жаху, війни та руйнувань у Європі. А сьогодні це зовсім інша країна. Те саме стосується і Німеччини. Крім того, завжди існували й інші традиції. Після 1870 року Берлін був далеко не суто мілітарною столицею, а сама Пруссія мала потужну соціал-демократичну традицію. Або згадайте Японію: європейське суспільство колись вважало японську культуру винятково одноманітною, але ще до Першої світової війни в Японії існував потужний анархістський рух. Чим уважніше ми придивляємося, тим складнішою стає картина.

Ви спілкуєтеся з урядами по всьому світу. Що Ви чули щодо нового становлення Німеччини як серйозної військової сили?

Це іронія історії, що Європа понад усе прагне Німеччини, озброєної до зубів. Але сумнівів у стабільності німецької демократії немає. З огляду на цілком реальну та безпосередню загрозу з боку президента росії Путіна, альтернативи посиленню німецької оборони не існує.

Відомі соціал-демократи в Німеччині опублікували маніфест із різкою критикою щодо переозброєння країни та закликами до діалогу з Путіним...

Переговори завжди є кращим варіантом, але для цього потрібна сторона, готова до переговорів, а Путін очевидно не готовий. Якби він був, ми вже бодай побачили б припинення вогню. Цей маніфест нагадує мені 1938 рік, коли західні союзники дозволили гітлерівській Німеччині анексувати частину Чехословаччини у спробі уникнути війни. Вони намагалися запобігти конфлікту за будь-яку ціну, але Гітлер був розчарований. Він не отримав війни, якої прагнув, тож за рік розпочав її в Польщі. Тому я б сказала цим соціал-демократам: історія вчить нас, що стримування є одним із найефективніших способів запобігти війні.

І все ж, чи розумієте ви занепокоєння багатьох німців від самої думки про переозброєння? Адже злочини скоювали не лише СС, а й Вермахт, армія нацистської Німеччини. Тільки у Східній Європі було вбито 27 мільйонів людей, багато з них — жорстоко закатовані: радянські солдати, євреї та інші цивільні в Білорусі, Україні, Росії та країнах Балтії. І хіба не показово, що менш ніж чверть німецьких чоловіків і лише 8 відсотків жінок готові взяти до рук зброю, щоб захищати свою країну?

Ці цифри мене не дивують. Думаю, вони відображають той факт, що ми надто довго жили у мирі. Те саме й у Канаді, і так було перед початком Першої світової війни. Окрім воєн за об’єднання Італії та Німеччини між 1860 і 1871 роками, Європа мала тривалий період миру після наполеонівських воєн 1815 року. Мир став нормою. Багато хто вірив, що європейці залишили позаду свої великі війни та стали цивілізованішими за інші народи. Але потім, у 1914-му, все змінилося: щойно люди відчули, що їхнє існування під загрозою, вони знаходили сили, щоб себе захищати. Те саме сталося у Сполучених Штатах під час Другої світової війни. 6 грудня 1941 року більшість американців ще виступали проти участі у війні. А вже наступного дня японці напали на Перл-Гарбор — і американські чоловіки вишикувалися в черги, щоб записатися добровольцями.

У своїй книжці «Війна. Як конфлікти формували нас» Ви пишете: «У воїнському існуванні багато людей, особливо чоловіки, бачать можливість відкинути цінності, звичаї та табу цивільного життя, вийти зі своїх соціальних ролей і поводитися вільно, дико, без стримувань, без меж». Це дуже тверезий опис поведінки, яка включає мародерство, убивства й зґвалтування. Як можливо це виправдати чи хоча б прийняти?

На жаль, це частина природи війни. Ми можемо зробити дуже багато, щоб звести такі надмірності до мінімуму, добре навчаючи офіцерів і солдатів. Але навіть тоді, навіть у найкращих арміях, час від часу під час боїв трапляються страшні зловживання. Повністю викорінити це неможливо. Тут є тонка межа: з одного боку, ми хочемо, щоб солдати діяли всупереч власним інстинктам і, за потреби, убивали. З іншого — щоб вони завжди зберігали самоконтроль. Саме тому, на жаль, цивільні часто стають жертвами, і я не думаю, що цього можна колись повністю уникнути.

Урешті-решт, як суспільство ми мусимо прийняти й витримати цю реальність.

_____________________________________________________________________________________________________________

Джерела: muse.jhu.edu; zeit.de: від 28.07.2025

_____________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Війна. Як конфлікти формували нас», Маргарет Макміллан

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними