Автори Лабораторії: Христина Шалак про шлях до власної книжки, чутливі теми, етику і українську психіатрію
Знайомство з авторками Лабораторії продовжується. Сьогодні це Христина Шалак — лікарка-психіатриня, клінічна психологиня, громадська діячка і авторка дебютної книжки «Нікого немає в лісі». Це збірка есеїв та художніх репортажів, що торкається табуйованих тем, відтворює справжнє життя медиків і пацієнтів психіатричної лікарні. Про шлях від першого репортажу до об'ємної книжки, історію української психіатрії, етику і табуйовані теми — читайте у матеріалі.
До повномасштабного вторгнення я...
До повномасштабного вторгнення я робила все те ж, що і зараз: працювала психіатром, волонтерила, трохи викладала, трохи писала, багато навчалася. Любила свою сім’ю, щось планувала, тривожилася про майбутнє, постійно перебувала на межі між «чогось бракує» і «все саме так, як і має бути». Була зайнята своїми клопотами, накопичуванням досвідів і вражень.
Відмінним було те, що на той час я однаково погано зналася як на історії, так і географії (тож потім мені довелося їх вчити екстерном). Мала ілюзію, що можна бути самотнім островом, у позачассі і невагомості. Що нічого критично поганого ніколи не станеться, бо такого просто не може бути. Була певна, що жити так гарно, що ніхто добровільно не захоче йти до нас гинути і убивати.
Останній рік перед початком великої війни я провела у декретній відпустці, розніжена материнством і спогляданням все тої ж краси життя, на початку її початків. Роздумувала над зміною фаху, бо хотілося назавжди зберегти розмірений спокій буднів і більше не повертатись до психіатричних лікарень. Відсвяткувала перший день народження доньки, з повітряними кульками, паперовими коронами і горою подарунків. А за тиждень настало 24 лютого. Ідея відмовитись від психіатрії відпала сама собою: якщо життя не вийде легким, то нехай буде хоча б цікавим.
Про книгу
Написання «Нікого немає в лісі» розкидане у часі і обставинах. Це відбилось у вигляді неоднорідності тексту, різновекторності обраних тем, щораз інших способах подачі. В процесі писання я почувалась немовлям, яке з місяця в місяць видозмінює світ лепет, перекручує звуки і слова в нові комбінації, намагаючись наслідувати когось важливого і авторитетного, але в тому повторенні насправді має за ціль знайти (чи то пак створити, пізнати) свій власний голос.
Книжка розпочалась у 2017 році в УКУ на курсі креативного письма у Марії Титаренко. Під час навчання ми пробували писати у різних жанрах і на різні теми, де з-поміж усього вдалося знайти дві форми, в яких я почувалась, ніби вдома: есей і художній репортаж. Обидві — про реальність і щось, що було чи є насправді, але все ж не зовсім, не до кінця. В обидвох є багато простору для суб’єктивного «я» автора, для розміщення свого еґо посеред художніх форм. Що ж до наповнення, то очікувано виявилось, що найкраще мені вдається писати про те, що я добре знаю, а оскільки тоді більшість часу навчалась психіатрії і в психіатрії працювала, то це і стало моєю темою.
По закінченню курсу я надіслала репортаж «Бог і вільні» на конкурс «Самовидець». Він посів друге місце: це був один з тих гарних моментів в житті, коли отримуєш визнання якогось свого таланту, як-то здатності до творення текстів, а отримавши його, заспокоївшись, більше нічого з тим не робиш і живеш собі далі, як жив.
Тож наступні роки писалось лише епізодично, мабуть, не більше кількох сторінок на півріччя, і щоразу це були спроби не творення, а пояснення: щоб самій собі роз’яснити певні явища (зокрема психічні розлади), щоб самій краще щось вивчити чи поскладати собі в голові через записування, споглядання слів на папері, пошуки універсальних метафор. Щоб перекласти на мову слів якийсь надзвичайно складний і незрозумілий людський досвід, як-то втрату пам’яті чи маячення переслідування, і зробити це так, щоб до цього можна було на якомусь рівні приєднатись і зрозуміти.
А потім була Карпатська літературна резиденція і договір з «Лабораторією», рівноцінний запрошенню до Гоґвартсу, тільки що замість сови його принесла Дзвінка Завалій (координаторка проєктів видавництва).
На той час я мешкала в Польщі і мене вразила кількість книжок на тему психічного здоров'я у місцевих книгарнях: як наукової, так і для широкого загалу, як перекладної, так і власне польської. І тоді для мене найбільшою трудністю було змиритись з тим, що в своїй книжці я не вміщу всю психіатрію, що все те, про що б мені хотілося написати, розкладене тут на прилавках у вигляді десятків книжок і багатотомників, тож мені треба обрати якийсь свій невеликий фокус. Я зупинилась на діленнях окремих людей та нарисах про історію.
Про етику
Книжка написана на дуже чутливу тему. Писати про психічні розлади складніше, ніж про хвороби тіла, адже тут підіймається більше етичних питань. Я ставила їх собі під час написання і продовжую шукати на них відповіді і зараз.
Наприклад, з яким діагнозом та у якому стані людина може дати згоду розповісти її історію? У книжці є кілька героїв, які хворіють на шизофренію, і які мали ремісію, коли погодилися на інтерв'ю. Втім, шизофренія — це важкий психічний розлад, здатний впливати на судження людини і поза загостреннями. Тож наскільки етично розповідати ці історії? А з іншого боку, якщо вирішити не розповідати, то чи не буде це надмірною пересторогою, позбавленням права вибору?..
Або ж у книжці є розділ про пацієнток геріатричного відділення, більшість з яких вже померли, і взяти у них дозвіл неможливо. Тож в тих коротких історіях створені вигадані образи, розказано не про людей, а про події, які стосуються тем ізоляції та покинутості, впізнавані кожному психіатру. Наприклад, є розповіді про те, як ми з колегами шукали родичів одиноких пацієнтів, як їздили із пацієнткою в її рідне село подивитись на розвалену хату і провідати могили рідних, як неписьменна бабуся виводила до рідних стоси листів у вигляді хвиль і зиґзаґів на папері... Ці деталі розповідають правду про життя у «хронічних» відділеннях психіатричних лікарень та в будинках-інтернатах.
Складність є і з підбиранням слів: постійно потрібно зважувати термінологію, щоб вона нікого не зранила. Наприклад, останні роки стало популярним заміняти слово «психічний» на «ментальний», бо в суспільній свідомості це наче виглядає більш прийнятним. І справді, «центр ментального здоров'я» звучить не так страхаюче, як «психіатрична лікарня». З іншого боку, багато хто це нововведення критикує за підміну понять і відмову називати речі своїми іменами. Або іще одне: установа, в якій я колись працювала, має підназву «центр підтримки людей з особливими потребами». Розповідаючи про неї, я підбирала якийсь інший термін на заміну «особливим потребам», адже це означення вже застаріле і для багатьох образливе.
Також до питання етики, але вже дещо іншого штибу: пишучи про історію української психіатрії, кого можна зараховувати до українських психіатрів? Наприклад, чи був українським психіатром одесит Олександр Розенблюм, який розробляв методи лікування психозів з допомогою лихоманки? Російськомовна сторінка у Вікіпедії називає його російським лікарем, а сторінка українською відсутня. Або ж Петро Бутковський, який народився в росії, але десять останніх років життя працював у Харкові і написав перший в Україні підручник з психіатрії. Або київський психіатр Іван Сікорський, який був українофобом, антисемітом та русофілом. В медичних підручниках зазвичай розділи про історію мають компромісні назви на кшталт «історія психіатрії слов’янських країн» і оминають незручні факти. Та насправді це дуже велике і цікаве поле для досліджень і дискусій.
Про назву книги
Є таке філософське запитання: «Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?». На нього, звичайно ж, немає єдиної правильної відповіді.
Якщо спростити, то воно могло б звучати так: «Коли щось відбувається, але ми про це не знаємо, то чи має воно якийсь сенс?..».
І мені спало на думку, що це гарна метафора для теми психіатрії — стигматизованої, замовчуваної, закритої від посторонніх, як двері психіатричної лікарні. Себе в цьому образі я бачила лісником-відлюдьком, який може провести в глибину лісу, щось пояснити і показати.
А ще ліс мені асоціюється з першим місцем роботи, адже та лікарня була оточена великим ландшафтним парком, поцяткованим ставками, зарослим і схожим до лісу. Там я одного разу натрапила у траві на зроблену з каменю голову дівчини, прикрашену квітами. Виявилось, колись то була статуя Богородиці, яку замінили новою, але до решток попередньої досі приносили квіти і лампадки. У цьому було щось язичницьке. Той образ залишився в уяві як підтвердження: ніколи не знаєш, що знайдеш у лісі. Тож туди точно варто зайти.
Коли закінчиться війна, я…
Відповідь на це запитання хочеться розпочати зі страшної, але правдивої для нашої дійсності фрази: «якщо доживу» (і це не обов'язково про загибель під час обстрілів, а ще й про вірогідність надзвичайно довгої війни, довшої за одне людське життя).
Отож, якщо я доживу, то по закінченню війни планую виплакатись. Мені абсолютно не вдається робити це зараз, коли потрібно бути зібраною, активною і чутися напоготові. Натомість в момент, коли стане зрозуміло, що вже все закінчилось, я дам собі можливість відгорювати. Дізнатися кількість загиблих. Почути історії вцілілих. Слухати їх ще багато-багато років опісля. І нехай біль неможливо зменшити, забрати чи забути, але здатність жити з цим болем може зрости. Моє завдання як психіатра — допомагати у цьому людям (і собі).
Друга річ, що спадає на думку — це святкування. Перед очима постають двоє дітей із фільму «Кролик Джоджо», які танцюють по отриманні звістки про кінець Другої світової. Обидвоє втратили так багато, та все ж вони тут, на фоні грає переспів пісні Девіда Боуї, і здається, що весь світ зараз порине у карнавал, де святкування життя і танці на кістках — це про одне і те ж. Бо радість така ж природня, як і сльози.