Автори Лабораторії: Катерина Єгорушкіна про пам'ять, проговорення травм і важливість бути почутими

Рубрика знайомства з авторами й авторками Лабораторії продовжується! Сьогодні це Катерина Єгорушкіна — українська письменниця, літературознавиця, лекторка. Спікерка TEDх, членкиня Українського ПЕН і Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації. Лекторка Litosvita. Здобула ступінь магістра з літературознавства й закінчила навчання в аспірантурі на кафедрі психології, педагогіки та конфліктології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Деталями написання книжки «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни», які нам розповіла авторка, ділимося у матеріалі.

_______________________________________________________________________________________________________

Катерина Єгорушкіна також є авторкою низки наукових статей і понад двадцяти художніх книжок, права на які продано в десять країн (США, Велика Британія, Данія, Швеція, Польща, Болгарія та інші). Здобула кілька національних та міжнародних премій, з-поміж яких – Срібна зірка Премії Пітера Пена (Швеція, 2024). Книжки неодноразово входили до національних топів: «Книжка року – 2020», «Дитяча Книга року ВВС– 2022», «Дитяча Книга року ВВС – 2023», а також до списку найкращих українських книжок за версією ПЕН у 2022 і 2023 роках.

Після початку повномасштабного вторгнення Катерина стала збирати свідчення, писати й публікувати свої художні репортажі та есеї в українських та міжнародних ЗМІ: Asymptote Journal, JADU, Nowa Europa Wschodnia, Ukraїner, Суспільне та інших. Свідчення дітей війни, зібрані письменницею, втілилися у візуальний проєкт і стали частиною експозиції в Українському домі (Київ). Також письменниця здійснює волонтерські поїздки з метою підтримати дітей на прифронтових територіях, проводить заняття з елементами арттерапії для сиріт війни і дітей-переселенців.

_______________________________________________________________________________________________________

До повномасштабного вторгнення я... 

Мешкала на Київщині, писала здебільшого книжки для дітей і поезію для дорослих. Кілька моїх книжок були присвячені темам Голодомору, Другої світової, проживанню втрат і розвитку емоційного інтелекту. Я прагнула передавати прийдешнім поколінням пам’ять про історичні трагедії без ретравмування, з акцентами на нашій силі й життєвості. Судячи з численних відгуків читачів, істориків, психологів і літературознавців, мені це вдавалося. Тоді я мала надію, що про основні трагедії, які зачепили мою родину в минулому, я сказала в літературі для дітей те, що мала сказати, тож планувала почати писати роман про кохання й проблеми ідентичності.

_______________________________________________________________________________________________________

Про книгу 

У перший день вторгнення я сиділа на підлозі нашої квартири у Вишгороді і під гул російських гелікоптерів перечитувала прощальні листи коханого моєї бабусі, які він писав їй у перші дні Другої світової. Він ділився думками про молодість і кохання, які пожирає війна. Про потяги, які везуть у невідомість. Мені боліло від того, що історія повторюється, й авторитарні режими знову намагаються змінити усталені кордони, нехтуючи людськими долями. Я поклала ті листи у свою тривожну валізу, щоб згодом шукати в них відповіді та підтримку, й вирушила пішки до Києва. Того ж вечора в переповненому потязі я почала вести нотатки, щоб відрефлексувати пережите. Я бачила, як Друга світова вплинула на мою родину, зокрема бабусю, як заточила її на виживання, і тоді я замислилася: чи зможу обирати, як ця війна вплине на мене? Чи зможу я зі своїх досвідів зробити той спадок, який стане опорою моїм дітям, а не тягарем? Згодом із цих нотаток постав мій особистий щоденник, фрагменти якого я включила розділом наприкінці книжки.

Напередодні вторгнення я прочитала видання “Психологічна травма та шлях до видужання” Джудіт Герман, в якому акцентувалося на важливості проговорення болісних досвідів. У березні, коли я стояла в чергах для внутрішньо переміщених чи вигулювала дітей на майданчиках, люди ділилися зі мною своїми історіями. Емпатійне уважне слухання – те, що мені добре вдається. Я вважала це найменшим, що можу зробити для інших – слухати, бути свідком їхніх досвідів (і фізичних, і емоційних), давати простір для вибудовування історій. Деякі почуті мною свідчення були такими важливими, що мені стало шкода втрачати їх для історії, для колективної пам'яті. Тоді я почала записувати, а наприкінці травня поїхала деокупованими містами й селищами Київщини з диктофоном. З деякими свідками хотілося довших і глибших розмов, тож ми зустрічалися додатково, часом це було декілька зустрічей по кілька годин. Хтось готовий був поділитися лише одним-двома епізодами, які найбільше закарбувалися в пам'яті, як-от номер черги по хліб, записаний маркером на дитячій долоньці – 611.

Загалом за три роки я опитала кілька сотень свідків, розшифрувала й опрацювала кілька тисяч сторінок розмов із ними, щоб розділ за розділом постали тексти цієї книжки. Найсхідніша точка, де я записувала свідчення – це Харків. Найпівденніша – Одеса. Найпівнічніша – Семенівка на Чернігівщині, куди через постійні обстріли відмовляється їхати навіть Червоний хрест. Також були гуртожитки для біженців за кордоном, де я записала свідчення фактично з усіх регіонів України. Слухала цивільних і військових, вимушено переміщених і тих, хто лишився на лінії фронту, людей культури і звичайних (але надзвичайних!) фермерів, дорослих і дітей. Особливо дітей, і зокрема – підлітків. Осмислювала, перетворювала почуте на тексти. Щось зі свідчень потрапило до книжки, щось – ні, бо матеріалу було дуже багато. Для мене важило, щоб різні досвіди війни, які проживають українці, були почутими, адже у кожного і кожної за фасадами може бути те, що стане основою для солідарності й взаєморозуміння. 

_______________________________________________________________________________________________________

Про назву книги 

У книжки є дві назви: основна і підзаголовок. Основна – «І тоді наш будинок став кораблем» – цитата з однієї з історій. Вона про будинок, який мав ім’я, про захитування від обстрілів і невідомості, про те, як ім'я будинка змінюється разом із тими, хто дбає про нього в часи найбільших випробувань. Для мене ця метафора будинка-корабля стала об’єднавчою для всіх історій. Хтось втратив дім фізично, але розширив відчуття дому до всієї країни; хтось побудував омріяний будинок на Прикарпатті і вирушив захищати його на передову; у когось будинок вцілів, але людина вже не вважає його своїм домом через небезпеку або ж сліди проживання окупантів; хтось відновив свій дім і тепер відчуває себе його частиною… 

Читаючи історію за історією, ми можемо побачити Україну як спільний дім-корабель, який захитує на хвилях війни, можемо докласти зусиль до його зміцнення й відновлення, і зрештою відчути себе його частиною. Мої герої робили це кожен і кожна у свій спосіб: перейшли на українську мову, рятували людей і культурну спадщину, розбудовували спільноти, активно волонтерили… Діставали зі своїх родинних історій правду про Голодомор, репресії й злочини радянського режиму, проводили паралелі з сьогоденням, а разом із тим – відкривали шлях до зцілення для прийдешніх поколінь. Зрештою, вони примножували людяність там, де були, щоб цей корабель тримався. Я не хотіла забирати в читачів насолоду дійти до певних думок самостійно, тож у тексті книги багато всього поміж рядків. Дозволю собі тут сказати ще два слова: якір і коріння. Про це докладніше у післямові, але деякі свої міркування я навмисно не поглиблювала в тексті (лише у собі). Хочу, щоб читачі додали своїх вимірів.

_______________________________________________________________________________________________________

Про підзаголовок

Оскільки основний заголовок книжки звучить метафорично й можна подумати, що це художня література, я вирішила додати підзаголовок: “Історії про емоційний спадок війни”. Він постав тоді, коли рукопис був уже готовий, тож не я підлаштовувалася під новий підзаголовок, а він розкрив суть уже зробленої мною роботи. Як на мене, він добре вирізняє книгу з-поміж інших документальних видань, в яких переплетені художні репортажі, есеї та щоденникові записи. 

Чому саме “історії про емоційний спадок війни”? У своїй передмові я зазначаю: “Кожна історія – це мандрівка не лише поміж фактів, які могли б бути доказами в суді проти агресора, а й мандрівка внутрішніми світами: почуттів, цінностей, особистих сенсів, завдяки яким моїм свідкам вдалося вижити і зберегти себе. Ці історії і болісні, і цілющі водночас. Вони окреслюють емоційний спадок війни, який об’єднує травмівні досвіди та способи впоратися з ними. Сучасні дослідження з психології та епігенетики простежують вплив таких потужних стресових факторів, як війна, на прийдешні покоління. Якщо замовчувати болісні досвіди, це лише ускладнює шлях до відновлення цілісності. Коли ми діємо під впливом особистих та міжпоколіннєвих травм, простір нашої свободи вужчає, привиди минулого знекровлюють мрії й часто ми змушені балансувати між тим, щоб не зрадити себе і не зранити іншого. Разом з моїми героями ми намагаємося зробити кроки до усвідомлення емоційного спадку цієї війни, щоб минуле раз у раз не вторгалося у майбутнє”.

Прочитавши рукопис, психологиня й письменниця Марія Фабрічева сказала: “Це значно глибше, ніж документальна проза. Це спроба зібрати докупи те, що розпалося під впливом війни. У роботі з травмою є важливе правило: досвід потребує імені, голосу та структури, бо те, що не названо і не інтегровано, повертається симптомом. Ця книга — акт інтеграції. Вона говорить про те, що відбувається з душею людини, коли у її дім уривається війна. Про травму, яка стирає межі звичного, і про людяність, здатну ці межі відновити. Це — не просто збірка історій, а жива мапа емоційного спадку, що передається далі — нам і нашим дітям. Тут звучать голоси тих, хто вижив, хто пам’ятає, і хто ще тільки шукає слова для свого досвіду. Це не просто розповіді, а робота з травмою, з історичними й особистими заборонами на відчуття, слова, безпеку. Те, що могло би залишитися тільки репортажем, набуває тут глибини наративної терапії”. 

_______________________________________________________________________________________________________

Про присвяту 

Одна із моїх мотивацій написати цю книжку – захистити майбутнє теперішніх дітей, дитинство яких сповнилося геть не дитячих досвідів. Тому на початку є слова: “Присвячую дітям війни. Нехай любов і пам’ять стануть вашими оберегами”. Любов без пам'яті ризикує стати наївною і не спроможною себе захистити. А пам’ять без любові обернеться на життя-помсту і зрештою – порожнечу. На мою думку, саме поєднання любові й пам’яті може стати оберегом для прийдешніх поколінь. Тож навіть найболісніші історії у цій книжці урівноважуються любов’ю (до близьких і далеких, до рідної землі, до справи життя), котра дає сили для пам’ятання.

_______________________________________________________________________________________________________

Коли закінчиться війна, я... 

Повезу дітей додому на Київщину (маю надію, що будинок вціліє). Можливо, старша доня зустрінеться зі своїми подругами, а син впізнає свій перший садочок. Тоді постане питання: який дім нам рідніший – омріяний і свідомо обраний чи тимчасовий? Доведеться приймати якесь рішення.

Також колись я сяду в потяг “Київ – Євпаторія” і поїду в місто мого дитинства, куди мене маленькою вперше привезли після вибуху на ЧАЕС. Там був будинок моєї бабусі, поряд – хатинка з туркотливими голубами, а біля паркану щоліта пінився у калюжах цвіт софори. Покажу дітям улюблені вулиці й стежки, мечеть, караїмські кенаси… й, можливо, нарешті візьмуся писати роман про кохання та ідентичність.

_______________________________________________________________________________________________________