«Часом я більше довіряю бактеріям, ніж деяким людям»: Патриція Вілтшир про тонкощі поєднання роботи судмедексперткою та палінологинею і глибинну шану до природи

Поділитись

14 березня 2025, Пт

Професорка Патриція Вілтшир — судмедекспертка, яка працює на місцях злочинів, збирає зразки, стоїть над трупами в морзі або ж дивиться в мікроскоп у пошуках доказів. Вона брала участь у розслідуванні найгучніших справ про вбивства, серед яких вбивство Сари Пейн, Холлі Веллс і Джессіки Чепмен у Согемі. Патриція не лише допомагає поліції розкривати справи, а й виправдовувати невинних і вибивати зізнання зі справжніх вбивць. І тепер вона готова показати всьому світові, як їй вдається знаходити розгадки найжахливіших злочинів, які тільки можна собі уявити. У книзі «Натура злочину» зібрано загадки і шокуючі докази зі справ професорки Вілтшир, які доводять, що життя і смерть завжди були, є і будуть нерозривно пов'язані. Природа дала нам безладний, недосконалий світ, але її головне завдання допомогти розібратися в ньому, коли ми цього найбільше потребуємо. У матеріалі ділимося відповідями авторки про процес роботи на місцях злочину, шлях до професії судмедекспертки, а також про глибоке прийняття циклу життя та шану до природи.

__________________________________________________________________________________________________________

Кар'єрний шлях Патриції Вілтшир унікальний, як і її підхід до роботи на місці злочину. Якщо ви побачили б її там із заплющеними очима, заглиблену в думки, то могли б подумати, що перед вами розгортається або науковий прорив, або акт уяви. І справді, вона відома своєю дивовижною здатністю поєднувати обидва підходи.

Патриція Вілтшир – судмедекспертка, ботаністка і палінологиня, яка консультувала поліцію і промисловість у майже 300 розслідуваннях у кількох країнах і відіграла важливу роль у розкритті кількох гучних злочинів.

Спочатку вона навчалася на ботаніка, потім працювала екологічною археологинею, допомагаючи відтворювати давні ландшафти. А в 1994 році їй зателефонували з проханням допомогти у розслідуванні вбивства, яке зайшло в глухий кут. Так розпочався новий етап у її житті, який привів її до співпраці з усіма поліцейськими відділками Британії та допоміг розкрити деякі з найгучніших убивств у країні.
__________________________________________________________________________________________________________

Якщо ти хочеш робити цю роботу належним чином, мусиш бути на передовій – на місці злочину, в морзі, у залі суду. Ти маєш мати силу духу, витримку та здатність сказати собі: я страшенно втомлена, але мушу продовжувати.

Патриція Вілтшир

__________________________________________________________________________________________________________

Ви – ботаністка, але зокрема палінологиня, тобто дослідниця пилку. Як саме це працює? І наскільки багато пилку навколо нас, наприклад, взимку?

О, його дуже багато навіть узимку! Адже є рослини, які цвітуть і в цей період. Ви помічали, як рано розпускаються сережки ліщини? Дуже рано! Але крім того, ще є пилок з минулого року, адже коли вітер піднімає опале листя, він підіймає у повітря і пилкові часточки. Це називається вторинною циркуляцією та повторним осіданням, і люди часто забувають про це. Але судовий науковець має це враховувати. Адже часто кажуть: о, за пилком можна визначити пору року – весну чи літо. Але це не так просто, бо відбувається рециркуляція, і потрібно вміти аналізувати всі ці фактори.

Ви часто стоїте на місці злочину, заплющуєте очі та намагаєтеся відтворити, що там сталося, читаючи довколишні докази. Розкажіть трохи більше про це.

Так, звісно. Часто люди потім кажуть: «О, так от у чому справа? Це ж легко!» А я відповідаю: «Так, але ви б цього не зробили».

Коли я приїжджаю на місце злочину, перше, що мені потрібно – це тиша, що буває викликом через метушню навколо. Я не хочу, щоб щось порушували, бо злочинець залишив свої сліди, навіть дуже тонкі. Я шукаю ледь помітні відбитки – зім’яте листя, зламані гілочки. Це трохи схоже на роботу індіанського слідопита. Іноді я працюю у зворотному напрямку, відтворюючи ландшафт за мікроскопічними доказами. Я створюю профіль рослинності і завдяки цьому можу уявити ландшафт.

Якщо у вас є пилок, ви знаєте, які рослини там ростуть. І хоча не завжди можна визначити конкретний вид, загальна картина стає зрозумілою. А якщо є ще й зразки ґрунту, то можна приблизно визначити геологію місцевості.

Маючи карту геологічних порід, можна одразу відкинути непридатні місця. Я постійно перегруповую отримані дані, і в якийсь момент проявляється чітка картина. Інколи її можна побачити досить детально, а інколи – лише загальний тип місцевості.

Часто, коли шукають тіла, я кажу: «Я можу описати вам це місце – ось яке воно має бути, але воно знаходиться на півночі Англії». І тоді місцеві екологи можуть сказати: «О, я знаю таке місце!» або навіть кілька таких місць. Потім ми їх об'їжджаємо, я аналізую дані й кажу: «Це не зовсім те», або ж навпаки: «Це підходить».

Ви народилися найстаршою з двох дітей у Кевін-Форесті, шахтарському селищі на північ від Кардіффа. Ваш батько Том був шахтарем. Яким Ви його пам’ятаєте?

Він був дуже харизматичним. Хоча працював у шахті, він був самоучкою, міг говорити про будь-що, багато читав. У Кевін-Форесті був чудовий інститут і фантастична бібліотека. Але мій батько був не просто начитаним — він був ще й вродливим. Пам’ятаю, як розмовляла з кузиною про улюблених кінозірок. Я сказала: «Мої улюбленці — Еррол Флінн, Роберт Тейлор, Кларк Гейбл». А вона відповіла: «Ти ж розумієш, кого ти описуєш?» Я кажу: «Ні». Вона: «Твого батька».

Я народилася у двох харизматичних, привабливих, але дуже егоїстичних людей. Вони одружилися дуже молодими. Моїй матері було 18, батькові — 22. А мене вона народила майже у 22. Вона дуже хвилювалася, адже всі довкола вже мали дітей, а вона народила пізніше за інших. Але мені здається, як тільки я перестала бути схожою на ляльку, вона втратила до мене інтерес. Я ж дуже тягнулася до своєї бабусі.

Це була Віра Мей. Вона була дуже суворою.
Вона водила всіх збирати ягоди та інше. Вона консервувала їх на зиму. Вона добре зналася на живій природі, знала рослини та тварин. Показувала мені пташині гнізда, навчала, де шукати їстівні рослини, казала, що молоде листя глоду можна їсти — і воно досить смачне.

Як Ви вирішили вивчати ботаніку?

Я завжди любила рослини. Тож пішла на вечірні курси з ботаніки, і мій викладач сказав мені: «Вам слід вступити до університету». Я відповіла: «Ой, у мене повний робочий день, я заміжня. Це неможливо». Але викладач сказав: «Приходьте на зустріч із професором». Тож я прийшла.

Я пам’ятаю свій костюм — сірий у клітинку. І фіолетові аксесуари. Це були 60-ті. Десь 1966–1969 роки. Я носила накладні вії. І ось заходжу до кафедри, а там купа неохайних студентів… І я думаю: «Чи я тут взагалі вписуюся?» Але професор поспілкувався зі мною кілька хвилин, і потім сказав: «Добре, побачимося в жовтні».

Тоді я нарешті знайшла своє місце у світі. Там можна було вивчати що завгодно. Я займалася зоологією, паразитологією, геологією, біогеографією, мікологією, бактеріологією… усі «-ології». І я це обожнювала! Це не було важко, бо я отримувала від цього справжнє задоволення.

Після випуску Ви стали експертом у палеології, досліджуючи давній пилок, що залишився на археологічних ділянках. А в 1994 році вам зателефонував поліцейський із проханням допомогти в розслідуванні вбивства. Обгоріле тіло чоловіка знайшли в канаві. Поліція мала підозрюваних і автомобіль, але потрібно було довести, що він залишив сліди шин біля місця злочину. Наскільки Ви були впевнені, що зможете допомогти?

Я поняття не мала! Я сказала: «Я ніколи не займалася таким раніше». А він відповів: «У К’ю Гарденс не змогли допомогти, але вони сказали, що ви можете». Тож я погодилася спробувати. І тепер той офіцер — мій хороший друг. Він був старшим слідчим у справі. Йому прийшла в голову ідея, бо місце злочину було на кукурудзяному полі. Він припустив, що на машині може залишитися пилок кукурудзи. Я сказала, що це малоймовірно, оскільки рослини ще не цвіли. Крім того, поле було добре удобрене та переоране, тож бактерії могли знищити пилок. Але я все ж вирішила перевірити.

Я взяла машину, розібрала її, проаналізувала зразки… І раптом побачила знайомий профіль! Це був типовий край поля з багатою флорою. Я сказала: «Це поле, так?» І вони відповіли: «Так. Хочете побачити місце?» Я погодилася. І коли приїхала туди, то самостійно знайшла точне місце злочину за пилковим профілем.

Це вразило і мене, і поліцію.

Як Ваші докази допомогли присудити вирок?

Вони використали це, щоб довести, що та машина була в тому полі. Вони вже мали сліди шин, але цього недостатньо. І з того часу, звісно, вони попросили мене взятися за ще одну справу, потім за іншу, і так усе почалося.

У 2002 році Вас запросили допомогти в розслідуванні вбивств у Согемі. Це було гучне розслідування поліції. Тіла двох десятирічних дівчат, Голлі Веллс і Джессіки Чепмен, знайшли у зрошувальному каналі в Саффолку. Як Ви допомагали поліції зібрати докази проти головного підозрюваного, шкільного доглядача Ієна Гантлі?

Було вирішено, що коли знайдуть дівчат, я першою зайду в рів, оскільки шукатиму маленькі підказки. Коли ми прибули на місце, було дуже тихо. Там стояв намет, і поліція сказала: «Ми хочемо з’ясувати, як вбивця потрапив у рів, бо ми не можемо знайти стежку». Кропива була висока до грудей. Я обережно пройшлася вперед-назад і досить швидко помітила дві стежки. Одна була ближче до верхньої частини, але я знала, що вона не має значення, бо вела до рову, повного гілля, і була ледь помітною. Інша, ближче до поліцейського кордону, була набагато очевиднішою.

Що Ви побачили, чого не помітила поліція?

Це була переважно кропива, і її затоптали, але вона вже почала відновлюватися.

То Ви дивилися на повторний ріст рослин?

Так, саме так. Коли на рослину наступають, порушується гормональний потік від її верхівки до решти стебла. Через це бічні пагони починають неконтрольовано рости.

Отже, Ви не лише побачили слід, а й змогли визначити часовий проміжок.

Так, точно. Я тримаю кропиву в саду для метеликів, тому знаю, як вона росте після того, як на неї наступають. Я підрахувала кількість вузлів, де відходять листки. Довжина не така важлива, як їхня кількість. І я сказала поліції: «Це приблизно два тижні».

Я показала їм, де саме, як ми тепер знаємо, Гантлі зайшов у рів. Там я знайшла волосся Джессіки, яке зачепилося за гілку. Очевидно, він ніс її на плечі, і волосся залишилося на гілці.

Я поїхала в польовий центр і провела експеримент. Ми ходили по кропиві, і лісник щодня її фотографував. Коли бічні пагони виросли до такого самого рівня, як на місці злочину, я сказала, що це воно. Минуло рівно 13,5 днів. І це відповідало часу, коли дівчат поклали в рів.

Коли Ваша експертиза допомагає забезпечити обвинувальний вирок, чи відчуваєте Ви задоволення?

Є певне задоволення від розв’язання головоломки. Приємно, коли твоя гіпотеза підтверджується. Це означає, що я можу використовувати ці знання в майбутньому. Кожна справа — це урок. Кожна справа унікальна, завжди є нова загадка та новий виклик.

Очевидно, що у Вас велика віра в природу, її мудрість. Це відчувається у Ваших текстах. Чи допомогло це Вам знайти сенс у ситуаціях, коли його важко знайти? Адже трапляються жахливі речі, і часом ми навіть не отримуємо пояснення, чому так сталося. Але, можливо, усвідомлення того, що ми є частиною великого циклу, може допомогти?

Усе, з чого ми складаємося, ми отримали з довкілля, і воно туди ж повернеться. Ви будете перероблені, і я буду перероблена. Всі ми будемо перероблені. І це правильно. Це здоровий і розумний процес. Я вважаю це надзвичайно заспокійливим. Мій прах змішають із прахом моїх котів та інших тварин, яких я кремувала, і розсіють у лісі. Я буду перероджена разом із ними. Моє тіло повернеться до природи — воно стане деревом, дзвіночком або жуком.