Чорнильні плями від цькування: уривок із книги Річарда Докінза «Бажання дива»

У своїй першій книжці «Егоїстичний ген» Річард Докінз запропонував абсолютно новий генноцентричний погляд на еволюцію, який став миттєвою сенсацією і кардинально змінив уявлення про біологію, гени, еволюцію і був проданий накладом понад мільйон примірників. У 2006 році Докінз знову змінив культурний та інтелектуальний ландшафти світу — його миттєвий бестселер за версією New York Times «Ілюзія Бога»  став науковим «демонтажем» релігії, був проданий накладом понад два мільйони примірників по всьому світу і перетворився на синонім до безжального скептицизму та пристрасних наукових дебатів. І ось тепер, через майже пів століття Річард Докінз готовий поділитися шляхом своєї еволюції як людини і мислителя — від життя в колоніальній Кенії до інтелектуального пробудження в Оксфорді. Автобіографія Докінза «Бажання дива» — це щира і дуже зворушлива оповідь, яка відхиляє завісу реального життя автора, в якому любов до науки, відкриттів, ідей і всього живого стали найвищим сенсом, що допоміг пробитися крізь нісенітниці до по-справжньому важливих істин.

У перші роки в Чефін Ґроув я був неохайним. У моїх шкільних характеристиках того часу постійно згадуються чорнила. 

Характеристика директора: Часом він навчається дуже добре й заслуговує на винагороду. Але поки що він усе замащує чорнилом, і це впливає на результати. Математика: Він навчається дуже добре, але я не завжди можу прочитати його записи. Він має запам’ятати, що чорнилом пишуть, а не миють руки. 

Латина: Він показує стабільно хороші результати, але, на жаль, дуже неохайно пише чорнилом. 

Міс Бенсон, літня вчителька французької, не стала вводити лейтмотив чорнила, але й у її характеристиці була ложка дьогтю. 

Французька: Дуже здібний — добра вимова та блискуча здатність не виконувати завдання. 

Чорнило? А чого ви чекали, коли поставили на кожній парті по відкритій чорнильниці й дали дітям чорнильні пера, які, здається, створені саме для того, щоб розбризкувати чорнило по кімнаті? Чи хоча б ставити великі блискучі ляпки на сторінках. Я домальовував до цих ляпок павучі ніжки або складав сторінку, перетворюючи їх на плями Роршаха. Не дивно, що біля умивальників завжди висіла пемза (яку ми звали «пезза»), щоб зчищати чорнильні плями з пальців. Боюсь, я лишав усюдисуще чорнило не тільки в зошитах, а й у підручниках. Я зараз навіть не про те, як змінив назву підручника Кеннеді з «Короткий курс із латини для початківців» на «Короткий кусь зефірини для початківців», — це ж бо всі робили. Мої чорнильні звички на цьому не спинилися. Я малював у підручниках, замальовував порожні місця в літерах і малював чоловічків у верхньому правому кутку сторінки, щоб вони рухалися, коли прогортуєш книжку. Підручники нам не належали: наприкінці семестру ми мали здати їх для наступників. Тож я знав, що опинюся в халепі, коли настане час здавати помальовані чорнилом книжки. Від хвилювання про це я не спав ночами, сумував і втратив апетит до (насправді доволі жахливої) їжі. Але все одно малював. Усвідомлюю, що дитина, яка псує книжки, і нинішній я-бібліофіл — одна людина, але мені складно пояснити цю збочену дитячу звичку. Так само я не можу пояснити — як, думаю, і майже всі мої однолітки, — своє тодішнє ставлення до цькування. 

Найчастіше йшлося не про цькування, а про чванькуватість, порожні погрози, відкладені на нездійсненне потім. «Так! Усе, я тебе вніс до свого лупцювального списку» — це майже те саме, що «Після смерті потрапиш до пекла» (утім, на жаль, не всі розуміють, що друга погроза нездійсненна). Але справжнє цькування траплялося теж — особливо злий його вияв, коли навколо цькувальника збиралася банда підлабузників, що прагнули його схвалення. 

Учня, який був місцевим «Тітонькою Пеґґі», у Чефін Ґроув цькували значно сильніше, ніж в Орлі. Він чудово навчався, але був великий і незграбний, у нього рано зламався голос і майже не було друзів. Не писатиму його ім’я на випадок, якщо він читатиме цю книжку, досі страждаючи від спогадів. Йому не пощастило бути гидким каченям, на якого ще тільки чекало перетворення на лебедя. Йому годилося б співчувати, і в більш гідних умовах так і сталося б — але не на майданчику, де жили за правилами Ґолдінга. Одна компанія навіть називалася його іменем — «Анти-Його ім’я банда», і існувала, виключно щоб робити його нещасним. Однак єдиний його злочин полягав у тому, що він був незграбним, не міг спіймати м’яча та пробігти, не перечепившись, — а ще дуже, дуже розумним. 

Він навчався на денному відділенні, тож щовечора міг утікати додому, на відміну від нинішніх жертв цькування, яких переслідують поза школою у фейсбуці чи твіттері. Але з якоїсь причини — можливо, його батьки поїхали за кордон — один семестр він жив у пансіоні. Тоді й почалося веселе життя. Його муки посилювало те, що він не терпів холодних ванн. Може, не любив холодну воду, а чи наготу, але поки ми всі легко йшли на це, він скавчав від жаху, трусився, притискав до себе рушник і відмовлявся його відпускати. Для нього це було як орвеллівська кімната. Зрештою, Ґелловс змилостивився й дозволив йому не приймати холодні ванни. Що, звісно, зробило його ще популярнішим серед однолітків. 

Не можу пояснити цю людську жорстокість, але ми все ж були жорстокі, хай навіть просто не могли це зупинити. Чому нам бракувало емпатії? У романі Олдоса Гакслі «Незрячий у Газі» є сцена, де чоловіки із соромом пригадують, як цькували таке ж гидке каченя в спальні у своїй старій школі. Можливо, провина, що її, імовірно, відчувають усі мої друзі з Чефін Ґроув, які пам’ятають ті випадки, і я з ними, трохи допомагає зрозуміти вартових концтаборів, не здатних на ними ж скоєне. Може, в у членів гестапо збереглася психіка, нормальна для дітей, і саме тому вони стали дорослими психопатами? Хай це надто спрощено, але дорослий я і досі спантеличений. Не те щоб я не мав емпатії. Доктор Дуліттл навчив мене співчувати тваринам настільки, що багатьом це співчуття здалося б надмірним. Приблизно в дев’ять років ми з бабусею рибалили з човна в затоці Малліон, і я, на нещастя, впіймав макрель. Мені стало до сліз її шкода, і я хотів відпустити її назад. Коли мені не дозволили це зробити — розплакався. Добра бабуся втішала мене, але все ж не дала звільнити бідолашну істоту. 

Також я співчував — і знову, можливо, надміру — однокласникам, які потрапляли в халепу зі шкільною адміністрацією. Я готовий був багато на що — і це було доволі хоробро, але не дуже розумно, — щоб їх виправдати. Гадаю, що це теж прояв емпатії. Але я й пальцем не ворухнув, щоб припинити цькування, яке щойно описав. Мабуть, частково це було пов’язано з бажанням лишатися популярним серед популярних дітей. Успішному цькувателю годиться мати армію відданих офіцерів, як ми знову ж бачимо на інтернет-форумах, де триває справжня епідемія вербальної жорстокості та цькування, а кривдників додатково захищає анонімність. Проте не пригадую, щоб мені хоча б потай було шкода жертву цькування в Чефін Ґроув. Як таке можливо? Ці суперечності тривожать мене й нині, як і сильне почуття пізньої провини. 

Як і у випадку з чорнилом, мені складно примирити дитину з дорослою людиною, якою вона стала. Відчуваю, що складнощі з цим має більшість. Очевидні суперечності виникають тому, що ми віримо: дитина — та ж «людина», що й дорослий. Що «дитина — батько людини». Думати так природно через тяглість пам’яті з дня в день і, до певної міри, з десятиліття в десятиліття — навіть попри те, що, як кажуть, жодна з молекул дитячого тіла не може пережити десятки років. Я не вів щоденників, тож саме завдяки цій тяглості пишу цю книжку. Але одні з найглибших наших філософів, як-от Дерек Парфіт та інші, кого він цитує в «Причинах та особистостях», за допомогою цікавих мисленнєвих експериментів довели: насправді геть не очевидно, що ми маємо на увазі, кажучи, що завжди залишаємося тією ж людиною. Психологи, як-от Брюс Гуд, підійшли до цієї проблеми з іншого боку. Але зараз не йдеться про філософські дослідження, тож скажу лише, що тяглість пам’яті змушує мене почуватися так, ніби моя ідентичність була однаковою все життя, і водночас дивуватися, що юний паплюжник книжок із браком емпатії — теж я.

Передзамовити книжку «Бажання дива. Як я став науковцем» Річард Докінз

В нашому інтернет-магазині представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Більше біографій від Лабораторія шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratoria.pro