Чотири вершники особистого апокаліпсису: Страх, Провина, Відчай і Смуток
Ця книжка розповідає про психіатрію через призму окремих історій: як жити з тим чи іншим розладом, як лікуватися і працювати у психіатричних лікарнях, як дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози. Ці історії в першу чергу про людей, а не про хвороби. Ще одна тема книги — складна і суперечлива історія психіатрії, і зокрема — її відображення в архітектурі, яка стає дзеркалом суспільних і медичних настроїв. «Нікого немає в лісі» запрошує уявно переступити поріг психіатричної лікарні, вислухати чужі переживання, побачити, як вони перестають бути незрозумілими і відлякуючими, стаючи натомість частинами загальнолюдського досвіду. Уривок для ознайомлення з книжкою публікуємо у матеріалі.
Один африканський народ має звичай шрамувати немовлятам щоки. Це роблять у сім’ях, де часто помирають малята: вірять, що шрами віднаджують духів смерті. Якщо маля хворобливе, то знаки на обличчі перетворюють його із жертви на воїна, на вцілілого. У рани часом вкладають лікувальні трави, щоб загоїти їх. За кількістю дорослих із такими шрамами можна уявити, у скількох сім’ях помирають маленькі діти.
Коли Марія (бо з усіх можливих імен вона, звісно ж, отримала саме це) була вагітною, то якось натрапила на цікаву фантазію про світи померлих і ненароджених.
Фантазія розповідала: так, як від нашого світу дитину в утробі відокремлює лише кілька сантиметрів маминого живота, так і нас від померлих відокремлюють умовні кілька сантиметрів невидимої матерії. І так, як мати гладить через живіт свою дитину й говорить до неї, так і мертві промовляють до нас і простягають руки. От тільки ми не можемо відчути й почути цього, бо, як і ненароджене ще немовля, знаємо тільки свій тісний світ і не підозрюємо, скільки всього є поза ним. І, як те немовля, маємо пройти через час і біль, щоб потрапити назовні.
Ця історія має варіації: лелеки з давніх повір’їв не лише приносять дітей у світ живих, а й відносять душі померлих у потойбіччя. Так ніби з дерева життя, якщо його зрубати, вийдуть не лише добрі колиски, а й труни.
Коли Марія народжувала доньку, на якомусь етапі її серце перестали чути. Проміжок часу від цього моменту й до хвилини, коли все-таки пролунав її крик, був часом найчистішого страху — такого, що навіть не відчуваєш його, таким застиглим стаєш. Тоді вона вже знала про африканський звичай і чула багато сумних історій про перинатальну втрату. Вона знала, що таке стається значно частіше, ніж про це говорять. Тому дитина для неї була й не була водночас: жінка не мала певності, що малюк зможе перейти цю межу між світами завдовжки дев’ять місяців і подолати бар’єр її тіла.
Одним із найпідступніших видів жалю є жаль за радістю, яка не сталася. Таке буває після довгих очікувань, коли в результаті отримуєш зовсім не те, що хотів. Це схоже на розчарування, але ближче до відчуття втрати. Такий жаль співмірний програшу, помилці, невдачі. І саме його відчула Марія, коли дала життя.
Те, що жінка переживала наступні місяці, її лікар згодом назвав «післяпологовою депресією»; вона ж для себе називала це «кінцем світу». Її особистий апокаліпсис мав чотирьох вершників: Страх, Провину, Відчай і Смуток.
Страх описаний у Біблії — його відчували ті, які бачили Господніх янголів чи самого Бога («людина не може побачити Мене й залишитися в живих»).
Марія почувалася так, ніби їй на груди поклали не просто немовля, а виворіт смерті: у кількох вогких, крикливих, поморщених кілограмах вмістились цінність і чудо творіння, щось із нічого, цілий новий людський досвід, безмір невідомості, яка є заледве терпимою, лише якщо її сприймати по шматочках, годування за годуванням, день за днем, не зазираючи далі.
Разом із новим життям з’явилось усвідомлення минущості себе самої, бо багато з того, що для немовляти тільки почалось, для його мами було вже позаду.
На секунду привідкрилося далеке майбутнє, і єдине, що встигла у ньому підглянути Марія, — це те, що її там вже немає.
Зате її дитина є. Світ не зникне після її, Маріїної, смерті. Його центр змістився. Замість радості це спричиняло відчуття меншовартості. Абсолютна безпорадність і залежність маленької людини означала абсолютну відповідальність її дорослих.
Марія відчувала перманентну, гнітючу, тиснучу тривогу, яка стала постійним непомітним фоном, тихим монотонним звуком, що зводить з розуму. Були тисячі варіантів того, як щось може піти не так. Варто було переглянути стрічку в соцмережах: поряд із рекламою дитячого одягу та фотографіями щасливих матусь вистрибували якісь страшні новини — дитина померла з вини лікарів; жінка народила й викинула дитя на смітник; дитина пішла до школи й не повернулася; кіт ліг на немовля, і воно задихнулося; і так без кінця.
Можливо, то був перший дзвіночок, лихий передвісник її стану, коли ще вагітною Марія настирливо досліджувала зв’язок між протилежним: новим життям і старим. Невідомість в обох випадках, природність і стихійність. Коли вона дізналась, що матиме доньку, то почала бачити її у всіх стареньких бабусях.
Наприклад, у тій, що кожного дня сідала на табуретку на сусідній вулиці й розкладала на продаж якісь речі. Вона сиділа там цілими днями. Тоді відстань між немовлям і старою жінкою відчувалась для Марії секундою — ніби це її донька продавала на вулиці в’язані светри, аби якось прожити, і доживала дні в холодній квартирі. Завагітнівши, Марія почала натикатися на невидимі стіни між собою і померлими, так, наче стіни наблизились чи стоншали. Її ненароджена дитина і її померлі були на однаковій відстані від неї, тільки по різні боки. Уві сні вона гуляла цвинтарями, організовувала чиїсь похорони, поминки та цілі музеї пам’яті, перебирала скриньки з пам’ятними речами померлих, які ті просили покласти їм у могилу, і все це — з цікавістю, відчуттям спокою і певності, без тіні страху: так є, так має бути, мертві довіряють їй свої спогади. Натомість увесь світ живих довкола неї наповнювався магічним мисленням.
Наріжним каменем цього мислення було уявлення про те, що думки — це те саме, що і події. Відповідно, щоб чогось не сталося, треба про це не думати, не говорити, не дивитися у той бік, а дивитись на гарне, думати про хороше, і тоді нічого поганого не станеться, ніхто не захворіє, не помре, а пологи будуть легкими.
Зв’язок між народженням і смертю викликав переляк і уникнення — світ живих його заперечував. Кількість забобонів навколо вагітності й народження немовляти свідчила про кількість страхів та неможливість на них вплинути. Ці забобони натякали Марії на те, що діти теж помирають, у лоні чи поза ним. Але говорити про це страшно настільки, що краще створити навколо цього повір’я міф, як зі шрамуванням в Африці. Вигадувати собі правила й компульсивно їх дотримуватися, щоб мати контроль над неконтрольованим.
Тричі за час вагітності, їдучи за кермом, Марія дорогою натрапляла на похорон, і щоразу її пасажири переконували розвернутись, об’їхати довшою дорогою, бо вагітній «не можна на таке дивитись». Лише краєм ока вона встигала побачити повільну колону з хрестом і хоругвами, яка тяглася у бік цвинтаря.
Ще їй казали, що не можна вставати навшпиньки і присідати навпочіпки, бо будуть передчасні пологи. Не можна, звісно ж, стригтися. Торкатися до обличчя, коли злякаєшся, бо інакше в дитини на тому місці буде червона пляма. Та й лякатися загалом не можна. Не можна їсти селери та петрушки, бо народиш передчасно. Дивитись на хворих і немічних. Багато гуляти не можна, і в’язати також, бо дитина обкрутиться пуповиною. Купувати дитячі речі заздалегідь.
Коли будеш народжувати — відсунути вдома всі шухляди, розпустити волосся, зняти з рук годинника й персні — інакше пологи будуть важкими.
Почувалась, ніби насправді її змушують відмовлятися від життя: просіювати його, як через сито, залишаючи лише хороше, здорове й нестрашне, а решту відкидати разом із відчуттям повноти. Змушували залишати собі скупе, зацензуроване буття, і бажати того самого своїй дитині. Нереальні вимоги неминуче спричиняли відчуття прогрішення.
Так з’явився вершник, на ім’я Провина: він живився її відповідальністю, гординею і вірою у всесилля. Якоїсь миті Марія почала відчувати провину геть за все, що відбувалося з немовлям, адже якщо вона створила це життя, то створила також і плач, коліки, прорізування зубів, побиті коліна, хвороби, розчарування, образи, зради, насильство, старість і неміч. Досконалість немовляти робила нестерпною навіть хвилину його страждання. Виникав параліч безсилля, коли вже не вдавалось зробити навіть найпростішого, як-то змінити підгузок дитині (Чи правильно вона це робить? Чи нема в малої попрілостей? Чи підгузок достатньо мокрий, чи він не занадто мокрий?...). Врешті доручала це комусь іншому.
Окремим видом катування було читати книжки про батьківство. Усі ці рекомендації щодо того, як виростити здорову, щасливу, розумну й успішну дитину, викликали відчуття жаху. Так, ніби їй повсякчас вказували на якусь дуже велику помилку, якої вона допустилась. Автори книжок писали про те, наскільки важливими й унікальними є перші дні життя, перші місяці життя, перший рік, перші три роки...
Проґавиш можливість — і все, з дитиною буде щось не так.
А Марія постійно помилялася, була не до кінця присутньою, багато плакала. У дитини траплялися закрепи, дитина мала прищі, лущилася шкіра, докучали коліки, а одного разу — навіть нежить, і це викликало напад паніки. Марія готова була розридатися щоразу, як у неї запитували про грудне вигодовування: вона ніяк не могла його налагодити, а в кожній книжці писало, яке важливе те кляте молоко для дитини, про це говорив кожен педіатр і всі бабусі, тож Марії здавалося, наче вона допускає якусь фатальну помилку вже від початку, що її дитина приречена, що вона не має майбутнього.
Іноді вона ловила себе на тому, що чекає, коли прийде хтось старший, коли з’явиться справжня мама дівчинки й нарешті про неї подбає — бо їй це ніяк не вдавалось. Вершник Відчай повторював фразу: твоє життя закінчилося. Я більше не житиму, а житиме вона. Я більше ніколи не вийду з дому сама. Моє тіло назавжди спотворене. Я не належу собі більше. Я неважлива.
Бережливе, захоплене ставлення до жінки в період вагітності наштовхувало Марію на думку, що невдовзі її принесуть у жертву — так годують і заквітчують жертовних тварин. Дитина — це щось настільки постійне й незворотне, що від моменту її появи право вибору обривається. Тепер ти до кінця своїх днів будеш мамою. Тривога не стихне ніколи. Не лише тіло змінилося, а й мозок: її чудова колись пам’ять давала збій.
Марія забувала найпростіше, вона всюди носила з собою маленький записник, у який треба було нотувати списки завдань, бо здавалося, що запам’ятовувати нове вона вже просто не може. Не могла сконцентруватися більш як на одній речі, забувала, що їй говорять, губила думки, одну сторінку читала вічність, знову і знову повертаючись до початку, бо речення плутались між собою і не мали жодного сенсу.
Останнім гарцював Смуток, і він був найпомітнішим для інших, бо проявлявся слізьми. Марія плакала постійно, із найменшої причини, а особливо з тих, що були всередині неї. Найчастіше плакала якраз через відсутність радості, на яку вона так чекала. Всі вітали з появою щастя, а вона його не відчувала. Народження дитини наче було обіцянкою нової любові: що з’явиться ще хтось, кого ти любитимеш, і любитимеш усім серцем. Коли ж любов не з’явилась ось так от одразу, то стало дуже страшно. Якщо немає любові, то виходить, що ти просто приносиш на руках додому чужу людину й мусиш про неї дбати. Те, що задумувалось як щось гарне й тепле, обернулося нескінченним бажанням плакати, безпомічністю і відчуттям пастки.
Кілька років опісля, коли її кінець світу був уже позаду, Марія прочитала новелу «Жовті шпалери» Шарлотти Ґілман: коротку оповідь, схожу на твір Едгара Аллана По.
Вона залишила по собі якесь похмуре й незатишне відчуття, незвичне навіть для літератури жахів. Монолог оповідачки, яка тимчасово переїхала з сім’єю до старого маєтку, за кілька десятків сторінок розкриває її шлях до падіння у прірву. Читачі бачать жінку, яка має якусь загадкову хворобу (чоловік заперечує, називаючи це істерією), бачать її чоловіка — лікаря, який контролює її режим дня і забороняє працювати, бачать їхню служницю, яка увесь цей час доглядає за дитиною пари, бо через якусь таємничу причину матері це заборонено.
Останній персонаж — це кімната, яка стала подружньою спальнею, а точніше — жовті шпалери із бридким візерунком. Цей візерунок спершу просто відштовхує, а згодом починає жити своїм життям, комунікувати з бідною жінкою, цілими днями замкненою в кімнаті, як єдиний можливий співрозмовник у безвихідній ситуації.
І ось, прочитавши цю страхітливу історію, Марія зазирнула до біографії авторки: це розставило все на свої місця, вона зрозуміла, звідки цей холод у грудях і моторошне відчуття впізнавання — новела, така схожа на містику По, виявилась спогадами авторки про післяпологовий психоз.
Те, що пережила Ґілман, могло б повторитись у долі Марії: вона уявляла собі цю жінку, яка здирає шпалери та повзає по підлозі, і почувалась так, ніби вчасно відійшла від краю над прірвою. А відходила вона потрохи, по пів кроку на день.
Лікування спокоєм, яке колись не допомогло американській новелістці, виявилось марним і для Марії — тим паче, що сон вона вже майже втратила.
До психотерапевтки звернулась тоді, коли з’явився страх завдати шкоди дитині: в уяві почали з’являтися моторошні картинки, як із немовлям стається якась біда.
На першій консультації Марія заходилась плачем після кожного слова: усе сказане здавалося їй свідченням того, якою жахливою мамою вона є.
Згодом, згадуючи ті дні, вона аналізувала, що перше примарне відчуття одужання виникло в момент, коли їй сказали: ти не повинна любити свою дитину одразу, прив’язаність формується поступово, день за днем, із кожним поміняним підгузком, кожним пригортанням до грудей, з кожним наміром стишити плач — навіть якщо він безуспішний. Це процес, який дитина проходить також зі свого боку, і ніхто в цьому не винен, так теж може бути.
Так теж нормально.
І ці слова стали саме тими, що змогли зняти з Марії закляття, як викладене із кубиків «Вічність» у замку Снігової Королеви — бо до того чулася справді зачарованою, замерзлою, із крижаним серцем.
А потім ще додались ліки — їх Марія боялася, але на той момент було вже так погано, що стало байдуже. Зрештою, з дня на день виникало відчуття, що вона все робить не так вже й погано, або, як казала терапевтка, — достатньо добре. Це відчуття можна було порівняти із закінченням довгої зливи: стає тепліше, і сонце визирає з-за хмар. Для Марії цим сонцем одного вечора став такий момент: вона гралася із шестимісячною донькою, яка усміхалась їй у відповідь, і непомітно для себе відчула, що їй добре. Що бавиться не з обов’язку, а з радості. Це було переживання, яке не можна притягти за вуха, не можна вигадати, воно або є, або його немає. І Марія його нарешті відчула. Десь після сотого пригортання дитини в неї усередині з’явилося це тепло, так, ніби їй і справді подобався запах немовляти, його приємність і присутність. Це почуття з’явилося тоді й більше вже не зникало, тільки зростало.
Я бачила Бога лицем в лице, і збереглася душа моя.
Коли Марія народжувала свою доньку, якоїсь миті перестало прослуховуватись її серцебиття. А потім знову і знову. Та стіна, за якою померлі, наблизилась до неї впритул. І схоже, що залишалась загрозливо приблизно ще місяць опісля.
Коли ж настало її персональне прояснення і стіна відступила, вона вперше змогла почути плач своєї дитини по-іншому: з нього зникли відчуття тривоги й небезпеки, натомість з’явилась спокійна певність того, що все є так, як і має бути, що дитячий плач — це щось добре, він є знаком життя, а не смерті.
Нарешті дитині вдалося допомогти Марії забути про стіну, померлих і цвинтарі, умить зруйнувавши їхню тишу, заповнивши її собою: гучною, голодною, мокрою, неспокійною, теплою, вибагливою, нетерплячою — живою. Донька повернула її до життя так, як ніщо й ніколи, своїми голосними потребами немовляти, які є тут і зараз, і більше ніде. Можна не вірити у злих духів, та якби вони й були — маля б розігнало їх своїм криком.
