Карколомна географія життя: мандрівка з Аракатаки 1927 року до Мехіко-Сіті 2014 року. Уривок з книжки «Прощавайте, Ґабо і Мерседес»
Ґабріель Ґарсія Маркес — лауреат Нобелівської премії з літератури, геній і вразлива людина. Він оточений турботою близьких, але водночас бореться з тим, що от-от неминуче втратить — себе і власне життя. Останній шлях з ним проходить Мерседес — дружина і муза, яка найбільше вплинула на його творчість. Перед вами щира історія сім’ї, яка переживає важку втрату. А її головний герой, видатний письменник, чудовий чоловік і батько, до останньої миті випромінює світло. У цих мемуарах Ґабо і Мерседес — закохані одне в одного і в життя — залишаються жити вічно. Публікуємо уривок з книжки «Прощавайте, Ґабо і Мерседес» у матеріалі.
Стоячи у ногах ліжка, я дивлюся на нього, змалілого, і почуваюся водночас його сином (маленьким синком) і батьком. Я до болю чітко розумію, що бачу унікальну картину вісімдесяти семи років його життя. Його початок, середина і кінець тут, переді мною. Розгортаються, мов книжка-гармошка.
Від усвідомлення того, що знаєш долю людини, паморочиться у голові. Авжеж, роки до мого народження — це коктейль із розповідей батька, його братів і сестер, моєї матері або історій родичів, друзів, журналістів і біографів, оздоблених моєю уявою. Ось мій батько — шестирічний хлопчак, воротар у футбольному матчі, який відчуває, що грає дуже добре, ліпше, ніж зазвичай. Через рік або два він дивиться на сонячне затемнення без скельця, як належало б, і назавжди втрачає зір у центрі лівого ока. Дивиться з одвірків будинку дідуся і бабусі, як чоловіки несуть мерця, а за ними йде його дружина, яка однією рукою тримає дитину, а другою — чоловікову відтяту голову. Як він плює у фруктове желе або їсть смажені банани з черевика, щоб численні брати і сестри не цупили в нього їжу. Як підлітком пливе вгору річкою Маґдалена у школу-інтернат і почувається страшенно самотнім. Як у Парижі якось по обіді прийшов до жінки й намагався розтягнути гостину до вечора, щоб його запросили на вечерю, адже він не мав за душею ані копійки й не їв кілька днів. Коли з цим не склалося, батько вийшов від неї, порився в її смітті й поїв звідти. (Коли мені було п’ятнадцять, він розповів про це іншим у моїй присутності, і мені зробилося так соромно, як тільки підліткові може бути соромно за батька.) У Парижі жила меланхолійна чилійка Віолета Парра, яку він іноді перестрівав на збіговиськах емігрантів з Латинської Америки. Вона писала і співала прекрасних щемких пісень, а потім вкоротила собі віку. Якось 1966 року у Мехіко-Сіті батько підійшов до кімнати, у якій мати читала у ліжку, і сповістив, що написав смерть полковника Ауреліано Буендіа.
— Я вбив полковника, — безутішно сказав він.
Мати розуміла, щó це для нього означало, і вони помовчали удвох, дізнавшись цю сумну звістку.
Певна річ, навіть за довгий час колосального, незрівнянного літературного успіху, багатства і можливостей траплялися мерзенні дні. Смерть Альваро Сепеди від раку у сорок шість років, вбивство журналіста Ґільєрмо Кано наркокартелями у шістдесят один. Смерть двох батькових братів (наймолодших із шістнадцяти дітей), відчужений бік слави, втрата пам’яті й неможливість писати, яку вона потягнула за собою. У старості він перечитав свої книжки, ніби вперше. «І звідки лише це все взялося?» — якось запитав він. Батько читав їх до самого кінця. Врешті-решт впізнавав за обкладинкою, але вміст розумів зовсім погано. Іноді, згортаючи книжку, він з подивом бачив своє фото на звороті обкладинки. Тоді знову розгортав і намагався читати.
Поки я стояв у ногах ліжка, мені хотілося думати, що попри деменцію (і, певно, за допомогою морфіну) його мозок залишився тим джерелом творчості, яким був завжди. Нехай розколотим, нездатним повертатися до думок або витримувати сюжетну лінію, але активним. У нього завжди була навдивовижу плідна уява. «Сто років самотності» складаються з шести поколінь роду Буендіа, але йому стало б матеріалу ще на два. Він вирішив не використовувати його через страх, що роман вийде занадто довгим і обтяжливим. Батько вважав строгу дисципліну одним з підмурків роману, особливо коли йдеться про визначення форми і меж оповіді. Він не погоджувався з думкою, мовляв, ця форма вільніша, а отже, і простіша за сценарій або оповідання. Батько стверджував, що автор або авторка роману неодмінно має скласти мапу, за його визначенням, «карколомної географії роману».
Ця мандрівка з Аракатаки 1927 року до Мехіко-Сіті цього дня 2014 року — чи не найдовша і найдивовижніша, яка лише може випасти на долю людини, і це неможливо осягнути за датами на надгробку. Особисто мені здається, що це чи не найщасливіше і найуспішніше життя, яке вдалося прожити латиноамериканцеві. І він погодився б зі мною першим.
