«...це був той вузол, розплутування якого дорівнює самогубству»: уривок із книжки «Лімб» Кирила Половінка

Середина 2000-х, місто-мільйонник на сході України. Минуло тринадцять років, відколи Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього — райони і далі поділені між бандами, а нічні вулиці наповнені тишею й страхом, які вгамувати здатний дешевий алкоголь, наркотики або «махач». Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг. «Лімб» - це справжній нуарний роман, в якому переплітаються емоції, спогади і виклик, що спонукає до змін у власному житті. Ділимося уривком із книжки у матеріалі!

_________________________________________________________________________________________________________

Читайте також про улюблені книжки автора у рубриці «Книжкова полиця», а також розмову про автобіографізм, письменство й переосмислення себе крізь літературу.

_________________________________________________________________________________________________________

***

Нотаріуса знайти було не так складно, особливо коли він на районі єдиний. У «квадраті» житлового масиву, поруч з аптекою. Мабуть, щоб хильнути заспокійливого перед візитом чи корвалолу після.

На престижність офіс не претендував. Найімовірніше, всі пошарпані меблі дістались орендарю у спадок (така собі іронія). Диван із журнальним столиком для відвідувачів нагадував забуті речі, що притягнули з дачі. І на тому спасибі.

— Попри те, що вашого брата було зазначено спадкоємцем, — говорив сонним голосом нотаріус, — від спадку він відмовився.

Я й так про це знав, але все ж пробігся очима по заяві, яку нотаріус роздрукував із реєстру. В елементах літер відчувалась вся злість та презирство, що були спрямовані на мене. Подушечки пальців, які ковзали літерами братового почерку, химерно обпалювало холодом. Не треба вірити в містичну хрінь, коли в нашому світі є емоції.

— Саме тому я й тут.

— Але... — пожвавішав нотаріус і жестом вказівного пальця привернув мою увагу. — Я сам дізнався не одразу... Навіть не знаю, як пояснити... Можливо, ви знаєте більше. Ось...

Я взяв до рук ще один аркуш, що був списаний уже почерком матері. Але нахил, розтягнутість... Так зазвичай намагаються писати на уроках у школі, коли зовсім ліньки, але вчитель дивиться. Чомусь згадались стусани батька за «висячий» лікоть під час письма.

Нотаріус пильно споглядає за моєю реакцією. Смакує. От нудно тобі на цій роботі, паскудо...

Почав читати. Літери зливались у беззмістовні ієрогліфи.

Перечитав тричі.

— Я не розумію...

— Я теж, — посміхнувся нотаріус. — Але цей заповіт надійшов уже після заяви вашого брата.

Тобто коли той вже поїхав. А поїхав він після похорону.

Дата «Заповіту № 2»... За три дні до смерті матері...

Хто цей мудак, що склав документ заднім числом?

Що відбувається?

— Вона була тут? — Моя підсвідомість шукала хоч якісь гачки, за які можна вчепитись, щоб виправдати це.

— Так. З дільничним.

— У якому вона була стані? І до чого тут дільничний?

Нотаріус відкинувся на спинку свого пошарпаного крісла й витримав паузу, щоб остудити спалах моїх емоцій.

— Вона була при здоровому глузді, якщо ви це маєте на увазі. Але я не лікар, щоб точно ставити діагноз. А дільничний... Артур Гололобов, якого зазначено в заповіті, що ви тримаєте у руках, — це він.

Кімната вмить стиснула мене із силою всесвітньої несправедливості. Я перетворювався на желеподібну масу, яка могла лиш подавати сигнали мислення.

— Але... Як... Я не розумію...

Нотаріус розвів руками.

— І що мені з цим робити? — ненавиджу себе за тремтячий голос.

Нотаріус явно тішився з моєї паніки.

— Якщо ви не знаєте, що сталося, то я тим паче, — вкотре розвів він руками.

Я повернув аркуш, злий та розгублений вийшов з офісу.

Якби Стас не поїхав, то і я проблем не мав би. А так тепер довбатись із цим усім за нього. Чи знав він про другий заповіт? Якщо так, то змія підкинула свиню. Дуже дивна хєрня, але сміятись не хочеться.

Уся ця мутна історія із заповітом — це був той вузол, розплутування якого дорівнює самогубству. Але емоційне тло блокувало адекватні обчислювальні процеси в мозку. Людина таки не завжди здатна допомогти сама собі через брак досвіду. Тому потрібна стороння допомога...

Ноги самі понесли мене до того, хто в нашій «банді» міг дати мудру пораду. Принаймні так мені підказувала інтуїція.

Непристойно довго тримав долоню на кнопці дверного дзвінка. Нерви в кабзду.

— Та чую-чую! Годі вже! — Ден відчиняє двері. — Привіт. Що з обличчям?

— Треба поговорити, — проходжу я до коридору.

Чи то здалося, чи мій товариш напружився. Гаряча хвиля неспокою пробіглася моєю спиною. І вона не мала нічого спільного з переживаннями через заповіт. Фізична небезпека.

— Усе гаразд? — питаю я, повертаючись.

— Не виспався, — так, очі червоні. Але стоїть напружений, як оголений дріт. — Проходь на кухню. Чаю?

Споглядаючи, як Ден дістає чашки, чай, ставить чайник, я зловив себе на думці, що час попри все вміє завмирати. Здавалося, що не було тієї прірви в роках між юнацтвом та сьогоденням, бо всі речі залишились на своїх місцях і мали майже такий самий вигляд, як я пам’ятаю. Тільки постаріли наші тіла, що несли в собі мертвих хлопчиків із минулого.

— Цукор?

— Одну.

Сіли, мовчки зробили кілька ковтків. Щось було негаразд. Знаєте таке відчуття: наелектризоване повітря? Ніби кімната намагається мені щось сказати. Але моя шизофренія ще не на тому рівні, щоб телекінезом спілкуватись із чайником. На жаль.

— У тебе холодно, — пересмикує мене.

Ден киває.

— Мені подобається запах свіжого повітря. А низька температура завжди тримає тебе в тонусі. Мозок краще працює. Та й взагалі, зміцнюється імунітет. Що в тебе сталося? Розповідай.

— Я щойно дізнався, що моя квартира переписана на дільничного.

Друг лише здійняв брови, що на тлі блідої шкіри були майже непомітні. У купі з гострими рисами обличчя та крижаними блакитними очима Ден дійсно був схожий на дитя холоду. Раніше я цим не заморочувався, а тепер розумію, чому він підписувався у «КаЕс» ніком Kholod.

— Як то так? — без зайвих емоцій спитав він, готуючись всмоктувати мою розповідь, щоб мати повноцінне рівняння у голові.

Я розповів. У всіх деталях. Навіть візуально передав свої почуття від прочитаного. Не знаю навіщо, але, можливо, магія Холоду зможе ідентифікувати темне закляття, яким мою маму змусили це зробити. У тому, що вона зробила це не з власної волі, у мене не було сумніву.

— Мда...

І все? Я, спантеличений, прийшов по пораду до тебе за цим? Камон, Ден, життя не скалічило тебе настільки, щоб вимкнути емпатію. Чи то я знову хапаюсь за минуле?

— Це все, що ти мені можеш сказати?

Він розводить руками.

— А що тут сказати? Я не слідчий та не психотерапевт.

— Чувак, я прийшов до тебе по пораду. Не до Сєги, не до Кіли й не до, не дай боже, Сашка. До тебе. Розумієш мене?

Він покрутив чашку в руках, роздивляючись у ній кольорові кола.

Таки я зачепив щось усередині...

— Ну, якщо тобі цікава моя думка...

— Цікава. І саме твоя думка. Я на емоціях і не можу адекватно реагувати на це. Я тупо не знаю, що робити...

— Чш-ш-ш-ш. Без істерик мені тут. Хочеш на травках чай? Заспокоює. Ну, як хочеш... Він поглянув на чашку, на мене, знову на чашку. Важко видихнув.

— У яких би стосунках ти не був із батьками, своє треба захищати. Що сталося, ми з тобою не знаємо. Але, можливо, знає щось брат. Ви зв’язувались?

— Ні.

— Треба в нього спитати, що за маячна. Якщо мусор просто хоче віджати твою квартиру, то він тут «тсар і бох». Саша про цього мудака тобі розкаже більше.

— Сука, я знав, що на мене чекатиме тут люта дупа, — хапаюсь за голову.

— Який ти депресивний. Ще нічого не сталося. Ти просто дізнався розкла́д, за яким можеш просрати єдине, що тебе тут тримало. Тільки різниця в тому, що ти не розпоряджаєшся обставинами, а тебе просто інформують про них. Можливо, лягавий і не підозрював, що ти з’явишся. А тут ти в блискучих обладунках: «Кинув пацана — по хлєбалу на!».

— Хай брат їбе собі мізки, — видихаю я. — Заповіт на нього ж було написано, нащо на мене перекидати?

— Він тобі сказав приїхати?

Кольнуло в потилиці. Сором.

— Він просто написав, що поховав матір і звалює, бо «заїбався».

— І все?

— І все.

— М-м-м... Можливо, мусор його від’їзд і пришвидшив. Але я раджу тобі спитати у брата, а не гадати на кавовій гущі.

Ден допив залишки свого чаю, підвівся, вилив осад у раковину.

— Сука, так нажертись хочеться, — знову схопився я за голову.

Ден розвів руками в жесті «шопоробиш».

— Життя — штука складна, несправедлива. І потрібна мужність, щоб переносити сморід купи лайна, яке тобі лопатою жбурляють в обличчя. Але, Кірюха, спирт не перебиває цього смороду. Повір мені. Краще навчитись ухилятися.

— Ти навчився?

— Поки яєць не відірвали. А там час покаже. Вище ніс, рішення знайдеться.

— Що знаєш про цього Галабобова?

— Гололобов, — пирхнув Ден. Налив собі води, випив. — Складний тип. Наче мій одноліток. Якщо в щось вгризається, то не відпустить, поки не отримає свого.

— Дякую, підбадьорив.

— Звертайся. Ну, от тобі приклад. Бухали якось Сєга з Кілою біля лікарні. Нарвались на «пепсів». Цей був серед них головний. Привели у відділок, почали пробивати телефони за IMEI — і вуаля: телефон Сєги — крадений.

— Яка несподіванка! — іронічно вигукнув я.

— Ні, того разу труба була чесно куплена десь на радіоринку. Але... Пам’ятаєш Олега Бєкліщенка з вашої паралелі?

— Так. Ботан такий. Ми завжди в нього списували.

— В одинадцятому класі він загубив трубу.

— Пам’ятаю.

Хтось спер у нього телефон у роздягальні на фізрі.

— Мусора пробили за базою IMEI, і то виявився бєкліщенський телефон.

— Як таке можливо? Строки давності ж...

— Хе-зе. Розказую, як розказали мені. Так-от: ви́ кликали дільничного, Федора Миколайовича...

— Так, пам’ятаю.

— Він тепер на пенсії, а замість нього... Коротше, Миколайович каже: «Заяві вже кілька років, віддайте телефона Сєрьогє, хай користується». А Гололобов вперся: «Я знайшов телефон». А тепер цей мудак наш дільничний.

— Прикольно.

Але зовсім ні.

— Якщо він такий порядний, то нащо віджимає квартиру? — питаю я.

— Коли ти можеш безкарно взяти, чому б цього не зробити? — криво посміхається Ден. — Така вже людська природа. Чесний мєнт — це як благородний злодій: робінгуди бувають тільки у книжках. У нас тут лайно в мішках з кістками. Від когось пре більше, від когось менше.

— Який ти депресивний, — підморгую я.

— Та то я так, просто попиздіти.

Мені світить заруба з людиною закону, у якої більше влади та впливу на ситуацію, ніж у мене. Я відкинув голову та завив.

— Так, не ний. Сьогодні п’ятничка, до речі. У нас тут невеличка традиція: ходити щоп’ятниці до «Казілєю».

— «Колізей» ще працює? — дивуюсь я.

— Ще б пак! Треба ж місцевій гопоті десь відриватись. Унцаунца-унца. Коротше, Іванович, сьогодні ти йдеш з нами.

— Як скажеш, — підвівся я. — Дякую за розмову.

— На здоров’я, рідний. Іди обійму тебе.

— Дякую за чай.

— Давай, братішка, — кинув мені п’ятірню друг.

_________________________________________________________________________________________________________