«Фах письменника – це спосіб життя, який дозволяє втекти від реальності»: презентація роману Кирила Половінка «Лімб»
22 травня у книгарні Сенс за участі письменника і художника Анатолія Дністрового та письменника Кирила Половінка відбулася презентація нуарного роману «Лімб». Це реалістична і похмура оповідь, що занурює у світ, де людьми керують їхні найтемніші сторони, а світло надії втрачено назавжди. Завдяки глибокому психологізму «Лімб» тригерить почуття, знайомі кожному, хто колись залишив рідне містечко і власне минуле позаду, щоб більше ніколи через них не страждати. Про найцікавіше з розмови — потребу в маскулінній прозі, автобіографічність книжки і потужність української літератури – публікуємо у матеріалі.
Чому ти стартуєш саме з соціально орієнтованої літератури?
Правильне слово «стартуєш», бо «Лімб» – це роман про гопників в антуражі середини нульових, де на кожній сторінці хтось на когось «стартує». Власне, книжка і має так «стартувати», ми взяли хороший розгін.
Чому саме я «стартую» з такої жорсткої, незручної для індустрії, маскулінної прози? Тому що вважаю, що в цьому є потреба. Мені як митцю, письменнику і читачу здається, що такої літератури замало і, як заведено говорити (чи дійсно так, чи це кліше): «Пиши те, про що хотів би прочитати сам».
Я б хотів прочитати книжку про травми, які співають з моїми в унісон. Якщо хтось у відчаї чи у поганому настрої прочитає цю книжку і вона йому допоможе переосмислити своє буття – це успіх.
Розкажи про свій досвід життя в різних містах і про символічне повернення у рідний край через літературний твір
Я виїхав з Донецька у 2014 році через російську агресію на Донбасі. Спочатку це було Дніпро, у 2017 році переїхав до Харкова, а в 2023 році перебрався до Києва. І чим далі я знаходився від свого рідного регіону, тим сильніше втрачав з ним зв'язок. І в той момент, коли я усвідомив, що в окупації вже виросло ціле покоління, яке не знає для чого йому українська мова, то зрозумів — зв'язок повністю втрачений. Я уявив: а що буде, коли я туди повернусь? А чи повернусь взагалі? І найстрашніше: зараз 2024 рік, ми живемо своє найкраще життя, яке можемо в цих умовах, але що буде, якщо я сучасний повернусь туди — в місто, яке застигло в часі? І це страшно.
Мені стало страшно і я почав писати. Цей роман — рефлексія на мої власні спогади.
Ти був інтегрований в Донецьку літературну тусівку?
Ні. Для мене все було поховане під пластом російськомовної літератури, яка тягнулася з-за кордону і була у всіх книгарнях. Я читав переважно російськомовні тексти, а про існування української літератури почав дізнаватись вже коли виїхав із Донецька.
Вперше я зайшов в книгарню в Дніпрі, побачив книжки Жадана, Андруховича і спитав хто це такі та що відбувається. Вау! Українська сучасна культура дійсно є!
Мені зараз дуже соромно про це говорити, але я скажу як є: вирвавшись із Донецька, я відкрив для себе новий світ. Я побачив ту різницю, яку несе наш «кончений сусід» з тим, що дійсно є Україною. І Україна зараз перебуває в прекрасній, потужній культурній формі. Ми здатні їх перемогти навіть у літературі.
Розкажи про творчі маніпуляції з автобіографізмом
Хотілося б сказати, що я там використав 85% true story, але щоб точно покладатись на цей показник, треба порівняти все суб'єктивно.
Ця історія дійсно базується на власному життєвому досвіді. Ситуації, які сталися з головним героєм і його друзями — це те, що пережив я сам або хтось із кола мого близького знайомства. Я вирішив загорнути все в художню оболонку, адже книжка не вийшла б, якби це була просто серія оповідок про пригоди у спальному районі. А коли вже все це діло загортається, то його варто якось склеїти. Тут на допомогу прийшов сюжет: мотив повернутись; проблеми, чому персонаж не може виїхати; конфлікти, які далі просувають роман. І по ходу сюжету відбуваються ті самі історії, які я чи моє оточення пережили.
«Лімб» – це не автобіографія, але це історія, описана з реального життєвого досвіду (за деякими винятками).
Ти хотів, щоб читач упізнав, де саме відбуваються події?
У мене в анотації сказано, що це місто-мільйонник на сході України. І це я зробив зумисно, тому що не хотів прив'язуватись до реальних, конкретних місць, бо тоді довелося б описувати свій район набагато глибше і натуралістичніше. Це було б не настільки цікаво.
Насправді в «Лімбі» спресовано два мікрорайони Донецька: Текстильник і Семашко. Я спеціально не хотів вводити туди географічну достовірність, бо люблю бавитись у своїх текстах з фантазією читача. Хочу, щоб моя історія була універсальна, і кожен, хто бере її в руки, міг впізнати вулицю Тернополя, якийсь муніципальник Запоріжжя чи будь-якого іншого міста. Спальні мікрорайони Донецька, Харкова, Дніпра і Києва не дуже сильно відрізняються, можливо, якимось елементами архітектури, мовою чи сленгом.
Скажімо так, я знайшов неуніверсальний прийом – усереднити все так, щоб кожному читалось комфортно і кожен міг приміряти цю історію на себе.
Як ти досліджував мову?
Коли я почав писати українською — це пішло мені на користь. Словниковий запас в українській мові у мене був обмежений і я вкладався в меншу кількість слів, щоб висловити свою думку. З погляду інтеграції лексики: я писав про Донецьк і спілкувались там так, як написано в книзі, за єдиним винятком — ми спілкувались російською. Але як показала практика — українською навіть мати звучать мелодійніше. За лексику, її трансформацію і додання унікального суржика деяким персонажам окрема подяка редакторці Лесі Марцинкевич.
А з точки зору лексикону – це життєвий досвід. Одна людина, яка давала рецензію ще на етапі рукопису, сказала, що іноді обсценна лексика настільки закручена, що складається враження, що автор роками зберігав та занотовував усе це в нотатнику. Ні, ми так спілкувалися. Мій дід міг і крутіше завернути, але це уже буде, мабуть, у наступній книжці. Мені нічого не довелося вигадувати — це просто фрази, вирвані з пам'яті. Я пам'ятаю, як люди говорили, що говорили, як жестикулювали і саме через це, в принципі, все таке живе і вийшло.
Чи розглядаєш ти літературу як форму втечі?
Так, дійсно, фах письменника – це спосіб життя, який дозволяє втекти, хоча б на деякий час, від нагальних потреб, проблем і взагалі реальності. Можна вигадати власний світ, змоделювати будь-яку ситуацію чи персонажів і створити власну реальність. Сам мистецький акт — це прощення самому собі тих речей, які ти не зміг в хорошому і в поганому сенсах.
Ти погоджуєшся з думкою, що митець – це людина травмована?
Я абсолютно згоден, бо вся моя творчість – це психотерапія. Я пишу тексти, які в мені кричать, болять. І це не зовсім те, що я можу вирішити з психологом. Я не можу цим поділитися зі своїми друзями, знайомими, і творчість допомагає мені самому собі проговорювати травми і визнавати точки болю. Я вважаю, що це прояв сили, а ще скромність (сміється). Краса, скромність і сила – це єдині мої методики. Потрібно мати силу, щоб зізнатися самому собі, що з тобою щось негаразд, і така творчість, як «Лімб» чи інші мої тексти, про цю внутрішню силу, яку я в собі знаходжу, і доношу зрозумілою мовою. Коли я написав текст і поставив в ньому крапку, то стає легше. Таке враження, що я цей біль відпустив.
А якщо станеться так, що травми закінчаться і мені просто захочеться дарувати радість читачам — це буде художня проза. Сподіваюся, що вона буде якісна, бо я нарешті нормально вивчу українську мову. Редактори не будуть сивіти, менеджери видавництв не будуть робити фейспалм на мої перші чернетки, а Анатолій Дністровий подзвонить і скаже: «Молодець, нарешті ти написав хоча б нормальну чернетку!» (жартує)
