Медіа та ідентичність, взаємозв‘язок поколінь та освіта, Європа та українська риторика євроінтеграції. Розмова з Дмитром Крапивенком у першому епізоді подкасту «Лабораторія сенсів»
Медіа та ідентичність, взаємозв‘язок поколінь та освіту, Європа та українська риторика євроінтеграції — про усе це та багато іншого у першому випуску подкасту «Лабораторія сенсів», гостем якого став головний редактор журналу «Український тиждень» - Дмитро Крапивенко.
Як ви вважаєте, чи можна журнал «Український тиждень» справді назвати «журналом української інтелігенції»?
Мені не дуже подобається це визначення, як і саме поняття інтелігенції – воно трохи пострадянське. Я б більше послуговувася словом «інтелектуали», але не тільки. Я б скоріше сказав, що це видання небайдужих, розумних, здатних приймати рішення людей. Я б розширив його аудиторію, тому що інтелігенція це таке поняття, хтось в нього вкладав негативну конотацію, хтось погану. І за якоюсь там формальною ознакою це люди розумової паці. Зараз все настільки змінилося, що я напевно не казав би що ми – української інтелігенції, я б трошки розширив це визначення.
А як би ви визначили журнал?
Є такий модний термін «slow media». Тобто повільні медіа. Це як з харчуванням. Був період, коли здавалося, що фастфуд замінить все – це швидко, це смачно, хоч і в дечому шкідливо, додає зайвих калорій, зайвої ваги. А потім люди почали прагнути здорового харчування і повільного харчування. Тобто той, хто може дозволити собі нормальний неспішний обід, буде краще почуватися на рівні соціальної ієрархії.
Те ж з інформацією. Кому достатньо прочитати тільки заголовки новин і зробити висновки – це інформаційний фастфуд. Ним харчуватися небезпечно. Особливо якщо робити це постійно, з дня на день. Я знаю, що люди можуть відкривати навіть не окремі медіа, а агрегатори новин, звідти по верхах пройтися, прочитати заголовки і думають, що цього досить. А хто хоче докопатися до суті, розібратися на рівні сенсів (кажу, уже послуговуючись вашою термінологією), той потребує повільних медіа і великих текстів для того, щоб розуміти світ, який нас оточує, для того, щоб мати повнішу картину. У нас насправді не так багато медіа, яким дійсно є що сказати, окрім новин, доповнений ще якимись чутками.
Що ви можете сказати про свою аудиторію? Як впливаєте на неї? Чи впливає вона на вас?
Звичайно, впливає. Я думаю, що ми з нашою аудиторією однодумці – інакше не може бути. А щодо ідентичності. Здавалося б, навіщо у 21 ст. журнали, у нас є інтернет. Але інтернет дуже сильно розмиває медіа-бренди. Люди дуже часто кажуть «Я читав десь в інтернеті», а де – навіть не замислюються. А коли купують паперовий варіант, то я проводжу паралель із футбольними клубами. Ти вболіваєш за Динамо, бо маєш певний набір аргументів, чому. Скоріше всього, бо ти живеш у цьому місті. Ніхто не купує журнали десятками, у нас уже стільки їх і немає.
Ти купуєш журнал «Український тиждень» чому? Або інший журнал. Це часточка вашої ідентичності, бо ти живеш у цій країні, ти себе асоціюєш з певними колами. Люди, які асоціюють себе з «Українським тижнем» це небайдужі, розумні, хто прагне приймати якісні рішення, або ті, що вчаться. Ви не дарма згадали свої студентські роки. Я гордий, що є уже кілька поколінь людей, які навчаючись студентами почали читати «Український тиждень» і продовжують його читати.
Я вважаю, що «Український тиждень» і хороший взагалі журнал – це засіб освіти. Це хибна думка, що освіта закінчується з отримуванням диплому, треба постійно вдосконалюватися і поглиблювати свої знання. Журнал є одним з форматів поглиблення знання, вдосконалення власної освіченості, рівня освіти. Це така цеглинка ідентичності. Не можу сказати, що журнал допоможе вам сформувати вашу ідентичність, це її частинка. Звичайно, є люди, які без цього обходяться.
А як ви рухаєтеся в напрямку онлайн-медіа?
Економічно звісно всім зараз складно. New York Times – це все ж таки глобальне медіа, і кількість носіїв англійської не порівняна з кількістю носіїв української. Я можу сказати, що у нас теж існує електронна підписка, яка рятувала нас, наприклад, у минулому локдауні, але вона ще не досягла показників паперової. Треба сказати, що минулий локдаун – це такий собі тест, чи доцільно взагалі видавати паперову версію. Ми робили так, що «нехай буде, там є попит», а коли ми припинили видавати паперову версію, вимушено і тимчасово, то зрозуміли, що запит є: нас завалили листами, дзвінками, що, мовляв, «ми розуміємо, електронна є. Ми підпишемося, але ж ви не будете йти з друку?»
Яка модель дистрибуції журналів?
Паперова версія це в першу чергу підписка, це зараз формує до половини аудиторії. Потім точки розповсюдження – це книгарня є, там найшвидше і найлегше придбати нові випуски в усіх містах, де є ця мережа. Також роздрібна торгівля, найкраще вона представлена в найбільших містах, в менші іти дуже складно і там дійсно працює передплата. Сказати, що у нас є супер ефективна економічна модель – на жаль, я не можу. Ми живемо, ми тримаємося на плаву і живемо завдяки нашим читачам, тому що ми запускаємо і нещодавно запустили нову краудфандингову платформу.
Буду солідарним із Романом Скрипіним, що нормальне медіа утримує його читач: купуючи, передплачуючи. Передплата – простіший спосіб, складніший – це стати його донором, спонсором завдяки краудфандинговим платформам, тому що є люди, які як кажуть, свідомі і інвестують у незалежні медіа. Це мені здається, дуже здоровою життєвою позицією.
Часто патріотизм вимірюється довжиною гривні, вкладеної в хорошу справу. Я, можливо, не ототожнював би «Тиждень» із виявом патріотизмом, але все одно якась громадянська свідомість у цьому присутня. Тому так, я вважаю, що аудиторія здатна підтримувати на плаву медіа, якщо вона є. Якщо немає, то звичайно, можна штучно це робити, вливаючи якісь безкінечні гроші. Це точно не наш шлях, нам це не потрібно.
Тобто десь третина накладу – це підписники, абоненти? Тобто це фундамент бізнесу?
Так, це стала аудиторія. І будемо відверті, часто це продиктовано логістикою – люди, які живуть у менших містах, не мають, де купити нові випуски. По-перше, у нас навіть не у всіх містах залишилися кіоски преси. Ось, наприклад, чимале місто обласне Суми, і років 4-5 тому там не було жодного кіоска преси. Цієї мережі у місті вже не залишилося. На щастя, тепер там є «Книгарня Є» і тепер там «тиждень» придбати уже без проблем. Це велике обласне місто, я не говорю вже про менші. Є звісно проблема Укр пошти, про яку не можна не згадати: це терміни доставки. Є можливість передплати через Нову пошту, але це дорожче звісно, але є й такі передплатники.
А сегмент присутності у супермаркетах дає вам якусь відчутну долю в дистрибуції?
Це залежить від мереж. Зараз би я не хотів називати конкретні мережі. Загалом, так, це доречно, але знову ж таки все залежить від публіки, яка там обертається. Скажімо так, чим доступніший і масовіший сегмент, тим важче там продавати журнал.
Про це я хотів би поговорити предметніше – який поступ ми зробили з 1991 року по 2021 рік, розуміючи, що сьогодні уже 30 років незалежності? До чого ми прийшли за ці 30 років? І чи можемо ми говорити, що цей зв’язок трьох поколінь працює і має енергію до взаємодії, і ця взаємодія має позитивний ефект для цілого суспільства?
Я вважаю, що природно коли між поколіннями наявний конфлікт, а не повна синергія, бо це вже скидається на тоталітаризм, коли люди всіх поколінь вважають, що ми живемо в класній країні, любимо нашого вождя і так далі. Я б почав із дітей, які щойно почали свій шлях у велике життя. У мене самого 2 дітей – старша дочка цього року закінчує школу, тому я маю багато інсайдерської інформації, якою є сучасна українська школа. Зрозуміло, що це Київ, а не вся Україна. Але за духом вона принципово інша, ніж та, яку закінчував я.
Я починав вчитися у Радянському союзі, закінчував у 1996 році. І ці п’ять років становлення було ще дуже інерційне, інерції від радянської школи було ще багато, хоча там змінювалися певні символічні і змістовні речі. Але в цьому сегменті ці зміни відчутні. Школа, попри всі її недоліки, стала набагато кращою. Я не скажу, що ми побудували якусь ідеальну модель освіти. Але модель школи, коли дитину вважають особистістю, коли дітей вчать, що вони особистості, коли щоденник на першому розвороті розповідає дитині про її права.
Це зовсім інший дискурс, ніж у радянській і пострадянській школі, де вчили не виділятися. Моя класна керівничка з певним презирством вживала слово «інтелігенція» до мене і кількох хлопців, які намагалися якось вибитися з маси і не хотіли брудною тряпкою мити підлогу і всіляко ухилялися. Я щасливий, що мої діти цієї тряпки не торкаються в своєму класі і взагалі це не зобов’язані робити.
Що моя дочка з класною керівничкою може у чаті спілкуватися про позанавчальні речі, що між ними просто дружба. Я не міг уявити цього у своїй школі. Як це – дружити з вчителями, крім якихось анекдотичних історій, де старшокласники випивають з вчителем праці. Це насправді зріз суспільства, який показує, що справді змінилося. Звісно, мої діти народжені значно пізніше, ніж здобувалася незалежність.
Покоління, яке встигло пожити і там, і там, як моє – ми маємо непогану вибірку, щоб порівняти, як було і як є тепер. Ми сформувалися в незалежній Україні, ми власне її і будували з різним ступенем успішності. Ми за неї відповідаємо. Тут виросли наші діти. Ми тут уже вкорінилися, пустили корені, набрали кредитів. Нам і їм тут жити. Старшому поколінню складніше.
Покоління, народжене у 50-ті роки, вони не були аж такими старими, коли розпався Радянський Союз, але вони, по-перше, не змогли здолати цей паттерналізм. Вони досі сприймають владу, як інституцію, яка повинна була усім забезпечити: як радянська влада житлом, гарантованою роботою. І вони досі не зрозуміли, що таке ринкова економіка, відповідальний вибір, коли ти ідеш і голосуєш, а не радянські вибори, де просто було пиво і канапки з ковбасою. І вибори було умовою того, щоб отримати доступ до цього.
З ними складніше, але все ж таки я пригадую 2004 рік, коли у нас в сім’ї були суперечності, за кого ж таки голосувати, мама проголосувала за Віктора Ющенка і сказала: «Якщо діти вважають, що так краще, то, мабуть, так дійсно краще». Але на жаль, таких прикладів не є так уже й багато. Покоління, яке народжене за незалежності, і покоління, яке дорослішало за незалежності – між ними більше співпраці, синергії, тому що для них незалежність це даність, але даність, яка має цінність.
Серед старшого покоління не все так однозначно, у них багато ностальгії. Вони постійно порівнюють. У Естонії, наприклад, не беруться статистично порівнювати незалежну Естонію і часами Радянського союзу. Це вважається ненауковим підходом. Бо це не була самостійна країна, це була окупована територія, і нічого порівнювати ні демографію, ні економіку. І це, мені здається, здоровий підхід. Це наша ера, яка почалася у 1991 році., точка відліку, від якої треба йти далі.
Як ви сприймаєте українську еліту?
Еліта – це безумовно проблемне місце. Це той прошарок суспільства, який генерується досить довгий час. По-друге, постколоніальна еліта (а вона у нас така), це значною мірою, вона пуповиною прив’язана до колишньої митрополії. Перша наша еліта, червоних років і олігархічного бізнесу – це було певною мірою копіювання моделей російських. З одного боку можна нарікати, що те покоління еліти народило наступне і їхні діти залишилися в політиці. Але насправді, коли ми подивимося на західну політику, там теж дуже часто діти політиків стають самі політикою. В цьому немає нічого надто протиприродного і не треба казати, щоб їхні діти ніколи не йшли в політику.
Але якість еліти полягає у здатності брати на себе відповідальність. На жаль, у нас ще дуже малий, а головне, дисперсійно розкиданий відсоток таких людей. Чому? Бо еліта колишньої республіки була орієнтована на Москву. Вони робили певні речі, приймали певні рішення, але завжди було право дзвінка до Москви. На жаль, і сьогодні ця інерція зберігається, тільки стосується не Москви, а «закордонних партнерів». Схвалять чи не схвалять? Треба обов’язково голову повернути туди і чекати якогось одобрення, а його дуже часто може і не бути. Провадьте реформи, бо це потрібно нам, а не щоб представник Міжнародного валютного фонду приїхав і сказав: «Ви молодці».
Постколоніальний синдром треба здолати перш за все еліті. У нас неправильно побудована риторика того, що ми йдемо в Європу. Ми повинні щось впроваджувати не тому, що так треба для Європи, а тому що це нам вигідно і відповідає європейським стандартам, отака має бути логіка. Місія еліти – взяти на себе відповідальність за країну, без обертання голови праворуч чи ліворуч. Оцієї відповідальності бояться багато українських політиків. Вони обертаються на Москву, умовний Вашингтон чи спонсора олігарха, хто має підказати чи схвалити. Коли вони цього позбудуться, тоді етап формування еліти відбувся.
Як ви ставитеся до євроінтеграції?
Як би пафосно не звучало, але це цивілізаційний вибір. Європа – це передусім сукупність громад, а не Священна Римська імперія чи Радянський союз, як у нас часто спекулюють, що це вони, але з вищими пенсіями і зарплатами. Нічого подібного, це союз громад: від селищ і містечок до країн і всього об’єднання. І насправді одна з найуспішніших в Україні реформ – децентралізація – вона дає зрозуміти людям, що можна брати відповідальність за своє життя, за територію і облаштовувати її за власним бажанням.
Це демократія і європейськість. Шляхом нормальної комунікації, координації будувати світ навколо себе таким, як ми хочемо його бачити за наявністю прозорих правил гри, з чим у нас досі проблеми. Часто люди з Європи кажуть, що ЄС – це не благодійна організація, це набір правил, який змінив життя більшості їхніх країн на краще.Тобто це в наших інтересах. Верховенство права – це ж не просто красиві слова чи необхідність у Брюсселі. Це умова нормального функціонування суспільства. Якщо його немає, то є право дзвінка і хабаря, корупції, або суд Лінча. У нас шальки терезів туди схиляються – смітникова люстрація.
Дуже простий для мене маркер за оці 30 років, це почути від старших людей, де вони хочуть, щоб вчилися їхні діти. Лише у Криму я чув про бажання, аби вони навчалися у Москві. Такого не було ні на Донбасі, ні на інших територіях це не було престижно. Це ось питання геополітичного вибору за обіднім столом у конкретній родині. Всі хотіли, щоб діти вчилися або в Україні, або в Європі, бо там краща освіта і це дає певні можливості, зокрема й всередині України. І цей побутовий цивілізаційний вибір він насправді давно зроблений. Люди бачать майбутнє своє або своїх дітей у якийсь спосіб пов’язаний з Європою, а не з іншими територіями. За моїми спостереженнями, з Кримом історія була іншою, і це одна з причин, чому ми його так швидко втратили.
Так історично склалося, що зараз ми опинилися у вирі мейнстрімних процесів, хоча раніше вважали себе околицею, провінцією. Що я маю на увазі? Ну наприклад, зараз увесь світ захопила боротьба за інформаційну безпеку, боротьба з постправдою та фейками, і Україна, яка веду війну з російським агресором, вона опинилася раніше і більш конкретно стикнулася з цієї загрозою, ніж західні країни, які практично всі пішли по колу, починаючи із Каталонського референдуму, і закінчуючи виборами американського президента, що об’єктивно існує російська кіберзагроза.
І у нас є непогані напрацювання у цьому напрямку: починаючи від кіберзагрози і закінчуючи такими ініціативами як «СтопФейк» та «ІнформНапалм». Це я говорю про сфери, які ближчі мені, до моєї професійної діяльності. Тобто Україна в сфері інформаційної, кібернетичної безпеки є важливою, значущою, вона є не реципієнтом в технології рішень, а вона є генератором цих ідей і цих рішень і про це важливо говорити. Що стосується м’якої сили, нам треба це розвивати, так.
У такому разі я завжди наводжу як приклад Ірландію – це маленька країна з невеликою кількістю населення, але з колосальним культурним впливом. День Святого Патріка нині святкують від Японії до всієї Європи і США. Завдяки чому? Завдяки вдалій синергії ірландської діаспори, яка у США дуже потужна і створила цей масовий культ дня Святого Патріка, і власне самої ірландської культури, інтерес до якої у світі величезний. Дай Боже, щоб до української культури був такий інтерес, причому що ірландці вже й мову свою втратили. У нас є переваги проти них, але ми ще не навчилися це вдало просувати. У нас є хороші культурні менеджери, вони з’явилися в останні роки. Але не всі рішення вдалі: наприклад, Ющенко у свій час постановив встановити певну кількість пам’ятників Тарасу Шевченку.
Не думаю, що це була хороша політика в сенсі насадження культури. Треба просувати культуру актуально. Я дуже радію успіху таких гуртів, як «ДахаБраха». Це специфічна культура, вона не є масовою, але завойовує дуже велику аудиторію за кордоном. Я думаю, якби наші культурні інституції звернулися в першу чергу до молодих прогресивних митців і просували їх, а не чергові гастролі умовного хору Вірьовки. Я звичайно перепрошую. Нехай вони на мене не ображаються, але цим ми світ уже не завоюємо. Там є свій слухач, вони гастролювали ще з радянських часів, але це не та культура, яка зробить нашу м’яку силу.
Я думаю, що нашу нинішню критичну ситуацію війни навпаки треба вміти подавати. Згадаймо хоча б перемогу у Венеції «Атлантиди», це теж показник, що перш за все зараз треба дбати про форму, щоб нас помітили, по-друге, і ми про це говорили на сторінках «Українського тижня», українці дуже занурені у свій культ поразок. Ми любимо зробити яку-небудь фотовиставку про наші страждання. Це теж треба робити, але люди в західному світі, та й взагалі люди, вони більш схильні сприймати якісь позитивні образи і позитивні меседжі. Тому ми повинні розказати, що Україна класна і отут я згадав ще Богдана Логвиненка і його проєкт «Ukrainer», який дійсно по-сучасному і без нальоту «Чарівне Рівне» чи якось як у радянські часи довідники. Вони і англійською роблять своє видання. Вони вміють зацікавити Україною без оцього контексту страждань і поневірянь.
Тобто такі люди є. Вони створюють культурний продукт і хороший інститут мав би просувати їх в першу чергу. Знаєте, ми звикли до якогось епіхосту, хоча я знаю, що Богдан їздив у Британію і ділився своїм досвідом, як він зробив «Ukrainer». Чи, наприклад, у світі популярна зараз біґдата, і серозні досягнення у цій сфері мають (до речі, це перша команда «Українського тижня») Тексторґи.
Вони мають серйозні досягнення у цій сфері, і міжнародне визнання. Наскільки я знаю, до них звертався Economist по інфографіку, тому що у них були зроблені класні проекти по біґдаті. Треба шукати наші сильні сторони і просувати їх. У нас ще дуже сильно засіло оце порівняння: Вилкове – українська Венеція, Чернівці – український Париж. З таким настроєм ми слона не продамо ніколи. Нам треба казати, що Чернівці класні, бо вони Чернівці. А Вилкове класне тим, що воно Вилкове. Людина, яка має гроші, щоб поїхати в Париж, в український Париж не поїде.
Ви декілька років тому зробили колосальний проєкт «Світ у наступному році». Як взагалі народилася ця ідея?
Ми робили його протягом 10 років і уже закінчили, далі не робимо цей проєкт. Конкретно, як з’явилася ідея, я не компетентно розповім, бо рішення приймали ще до того, як я прийшов в «Український тиждень». Вочевидь це було пов’язано зі співпрацею з Economist, і саме вони запропонували. Я не буду вигадувати, бо прийшов на той момент, коли уже 1 чи 2 випуски було зроблено. Далі ми просто продовжували випускати за ліцензією цей проєкт.
Це був цікавий досвід, я гордий, що ми це робили, але треба рухатися далі. Я вважаю, що це знову ж таки оте обертання. Там був на 80% англомовний контент, на 20% за ліцензійними умовами укарїномовний. Ми зараз думаємо, як це зробити навпаки. Якоюсь мірою подібний проєкт але з іншим балансом, щоб більше було українського і трохи контексту світового. Продовжуючи те, про що говорив Антон, ключ до формування еліти лежить в освіті. І переклади, як робить «Лабораторія» і інші українські видавництва, вони якраз потрібні для подолання неосвіченості.
Що зробити, якщо людина не змогла здобути за світовими мірками якісну освіту? Займатися самоосвітою. Ці книжки, ці переклади з іншомовних медіа, іноземних впливових авторів (ми тут говоримо скоріше про нонфікшн), вони дозволяють подолати освітні прогалини у нашій країні є і цей розрив тільки збільшується. У нас, наприклад, тільки починають говорити про сортування сміття, а в світі вже обговорюють наступні кроки.
Куди рухається наша країна, що Україна має робити наступні 5 років?
Я скажу два сценарії. За 5-7 років Україна може припинити своє існування. Це за негативного сценарію. Гірший сценарій – це російська агресія, але яка не відбудеться сама собою. Вона може відбутися в максимально сприятливій ситуації, яку створять наші внутрішні чвари. Якщо ми не припинимо мірятися, хто з нас більший патріот, хто більше любить Україну, хто з ким на одному полі, вибачте, не присяде, олігархічні клани почнуть роздирати Україну, почне збільшуватися рівень трудової міграції.
Я не відкидаю негативного сценарію, ця загроза існує. Але це не тавро, що все, нам лишилося тільки молитися. В першу чергу, я вважаю, що наше майбутнє в нашій обороноздатності. Без сильної армії ми приречені. Це не те, що зараз загострення, а через рік чи два ми опинимося в ситуації, як, наприклад, Молдова чи Грузія. Сильна боєздатна армія тягне за собою оборонну промисловість, тобто розвиток технологій. Нашу геополітичну ситуацію потрібно намагатися переграти на свою користь. Ми повинні бути сильними, наша еліта повинна навчитися брати відповідальність на себе. Треба підтримати підприємницьку жилку наших людей, пристосовуватися до нової економіки. У нас є для цього можливості, потрібна лише певна консолідація зусиль і те, що називається терміном «економічна інженерія». Ми повинні спрогнозувати, що ми можемо дати світові, і яке місце хочемо посісти у цій новій економіці. На одній сталі і пшениці можна прожити ще якийсь час, але не буде ривка, більшого 3%, не буде суттєвої зміни якості життя. Треба розуміти, що в новітній економіці потрібні кваліфіковані робочі кадри. Їх треба підготувати, навчити.
Якщо є можливість, то своїми силами, як ні, то закордоном. Треба бути готовими до майбутнього, яке уже настає. Уже почали говорити про азійську стратегію, бо 21 ст уже названо століттям Азії, це напевно невипадково. Якщо говорити про ширший горизонт планування, то в України повинні бути амбіції регіонального лідера. Якщо ми не можемо стати лідером для Польщі і Угорщини, то можемо бути ним для країн східного партнерства. Лукашенко теж не вічний.
Наші менші сусідні країни, з меншою потужністю, для них ми можемо стати свого роду драйвером. Можемо взяти на себе відповідальність за геополітичний простір пострадянських територій щоб вирвати їх з російського впливу. Перед нами амбітні цілі, і жалюгідність у тому, що політики планують від виборів до виборів, як кому посміхнутися, як сподобатися і піонерам, і пенсіонерам. Це програшний абсолютно сценарій.
Якою є спільна картина майбутнього? Яка ваша думка? В одному зі своїх інтерв'ю ви говорите цікаву тезу, що «Тупим у майбутньому буде складно».
Тут я теж це сказав тільки у більш толерантній формі. Найкращий сценарій - це має бути регіональний лідер, країна, на яку зоруються бодай її найближчі сусіди. Не думаю, що за 20-30 років ми увійдемо у велику 7 чи 12. Але ось моя дочка, вивчаючи географію, сказала мені, що Україна цілком могла б увійти у велику 20. Хочу, щоб її судження школярське, колись втілилося у життя. Для цього у нас є всі підстави. Це якщо ми говоримо про зовнішні обставини, про місце у світі. Як це буде всередині країни?
Зрозуміло, що це буде більш сучасний і комфортний світ, але хочеться, щоб це конвертувалося в електоральну свідомість, щоб люди розуміли, за що вони голосують. Не за земляка чи симпатичну мордашку, не за створений телебаченням міф, а за людей, здатних виконувати певні функції. Бо посада – це функції. У нас міфологізується кожна посада. Я хочу, щоб за цей час в українців поменшало міфологічного світосприйняття, щоб у нашому житті більше стало раціо: це працює отак, а я працюю отак. Це і питання інформаційної гігієни. Я хочу, щоб оцей кордоцентризм більшою мірою залишився в книжках, наукових працях, а меншою мірою впливав на нашу економіку і політику.
А як ви ставитеся до ідеї, щоб голосувати могли лише ті, хто якусь певну вартість виробляє?
На рівні ідеї – ок. Але на практичному рівні я в це не вірю. Все-таки ми живемо у демократичному світі, ми прагнемо до Європи, і нам ніхто не дозволить обмежувати права громадян. Це можливо у якийсь спосіб застосувати до мешканців окупованих територій. Там проводити карантинний період і пояснити це необхідністю їхнього повернення до нас, на батьківщину. А в цілому сказати у країні: «Не платиш податків – не голосуєш» - це звучить красиво і логічно, але практичного втілення я не бачу.
Все порівнюється у контексті. Навіть взяти те, що зробили балтійські країни в 90-ті, вони не змогли б цього зробити зараз. З обмеженням громадянства. В той час і в тому місці це зробити можна було. Зараз Україна такого кроку зробити не може.
А тепер поговорімо про книжки: що ви читаєте, яка книжка найсуттєвіше вплинула на вас?
Зараз я читаю книжку, видану «Нашим Форматом» у 2016 році Наомі Кляйн «Змінюється все». Про кліматичні зміни і все, що з цим пов’язано. Багато з чим не погоджуюся, але пообіцяв собі дочитати. Перед тим прочитав книжку Максима Віхрова «Дикий схід». Це мій колега з Луганська, який описав коротку історію Донбасу в такому економічно-соціологічно-політичному контексті, далі візьмуся за книжку Дениса Казанського «Як Україна втрачала Донбас», щоб зрозуміти сучасний контекст.
За 5 років найбільше вплинула «Орієнталізм» Едварда Саїда. Я дуже зацікавився цією темою постколоніалізму і це був момент, коли я відкрив цілий кластер таких книжок. Далі було «Імперіалізм і культура» того ж таки автора. Потім Ева Томпсон «Трубадури і імперії». Потім Франц Фенон «Гнані й голодні». Я відкрив для себе певну галузь знань, яка ще в університетські роки була закрита, бо цих перекладів не існувало, і в цій сфері став краще обізнаним. І це важливо в моїй роботі, щоб позиціонувати Україну у світі, треба підкреслити її постколоніальний статус. Це добре для розуміння нашої мовної політики. Щоб цей контекст розумів світ. Бо є насправді багато постколоніальних країн, і вони по-різному пройшли цю свою трансформацію.
