Містичне перетворення ароматів у кольори: уривок із другого тому вибраної новелістики Томаса Манна

Поділитись

11 листопада 2024, Пн

Під музику валькірій Вагнера представляємо другий том вперше перекладеної українською мовою вибраної новелістики письменника, філантропа і нобелівського лавреата Томаса Манна. Заборонене кохання і відверта сексуальність, чуттєвість в сутінках Першої світової війни й страх в буремну епоху становлення нацизму, повернення до міфологізму й невідворотне усвідомлення власної смертності. «Чорний лебідь» та інші новели — це ряд короткої й водночас глибокої прози німецького романіста, якому вдалось зберегти честь там, де панує безчестя, і віднайти шлях до художньої правди в час, коли машина смерті чигала на кожного непокірного. До другого тому увійшли: коротке оповідання «Пан і пес. Ідилія» (A Man and His Dog, 1918), «Безлад і рання печаль» (Disorder and Early Sorrow, 1925), натхненна скандинавською мітологією й валькіріями Вагнера «Кров Вальзунґів» (The Blood of the Walsungs, 1921) та «Чорний лебідь»(Ошукана) (The Black Swan, 1954).

Від вигляду ж перших крокусів і білоцвіту в саду, гіацинтів і тюльпанів, що проростали та красувалися на квіткових грядках коло дому, цій любій душі наверталися на очі сльози. Вона намагалася приживити доньці своє захоплення тим, як зворушливо проростають фіалки, як розквітають жовтим кущі дроку й форзиції, розпускається бузок, червоний і білий глід, а на каштанах запалюються пломінці білосніжних і рожевих свічок. Розалія кликала її з північної кімнатки, облаштованої під ательє, відривала від абстрактної праці, й Анна скидала малярський халат, натягала на обличчя послужливу усмішку й годинами супроводжувала матір. Вона ж бо була напрочуд управною ходачкою і, хоч старалася якнайменше рухатися в товаристві, аби не приваблювати уваги до своєї фізичної вади, та коли могла вільно й у своє задоволення простувати, гуляла подовгу й без утоми.

О, якою ж чарівною була пора цвітіння, коли звичайні дороги ставали казковими шляхами, а знайомий ландшафт, що ним пролягали їхні прогулянки, вбирався в чуттєві біло-рожеві шати, натякаючи на майбутню плодовитість! Із заквітчаних сережками високих сріблястих тополь обабіч струмка, уздовж якого вони часто прогулювалися, сніжив пух, розлітаючись у вітрі, вкриваючи землю і самих жінок. Це видовище також захоплювало Розалію. Її пізнань з ботаніки вистачало, щоб пояснити дочці, що тополі є «дводомними» рослинами й серед них є особини як виражено чоловічої, так і жіночої статі. Любила вона розповідати і про запилення вітром — цю історію про те, як Зефір, співучасник у сердечних справах дітей Флори, передавав квітковий пилок до застиглих у цнотливому очікуванні дівочих суцвіть. Цей спосіб запліднення здавався їй дуже витонченим.

Вершиною ж її блаженства була пора троянд. У своєму садку жінка підпирала царицю квітів кілками, правдами й неправдами боронила її від ненажерливих личинок, і весь сезон свого розкішного цвітіння трояндові букети прикрашали етажерки та столики в її будуарі. То були завжди свіжі квіти — червоні, позаяк білих вона не любила: у пуп’янках, напіврозкриті, повністю розквітлі, зірвані у власному саду чи подаровані гостями, які добре знали про її пристрасть. Розалія могла довго ховати обличчя в цих букетах, заплющившись, а підвівшись — запевняти всіх, що саме це і є божественний аромат; що коли Психея, нахилившись з ліхтарем у руці над поснулим Амуром, вдихнула запах його кучерів і щік, її ніздрі, безперечно, наповнив саме він. Так-бо, на її думку, пахли небеса, і без усякого сумніву праведні душі проводитимуть вічність там нагорі, вдихаючи трояндові пахощі. Анна відповідала на це скептичною ремаркою: мабуть, жителі Царства Небесного вже так звиклися із цим запахом, що геть його не помічають. Та пані фон Тюммлер журила доньку за цинізм. Таке, мовляв, можна про всяке блаженство сказати, якщо хотіти його висміяти, а проте неусвідомлене щастя все одно лишається щастям. У такі моменти Анна ніжно та примиренно цілувала матір, і вони разом заходилися сміхом.

А от штучними пахощами, парфумами, Розалія ніколи не користувалася — за винятком кількох краплин освіжальної кельнської води фірми J. M. Farina, що з Юліхсплацу. Зате все те прегарне, солодке, гіркувато-пряне, дурманне й п’янке, що міг вловити у природі людський ніс, вона обожнювала, сприймала глибоко і з вдячністю, з чуттєвою святобливістю. Одного разу на прогулянці вона натрапила на укіс — довгасту складку в землі, що переходила в неглибокий яр, з якого у вогкій спеці грозових червневих днів клубами здіймалися цілі хмари теплого, медосолодкого, майже запаморочливого аромату. Анні довелося супроводжувати матір туди раз за разом і терпіти легкі головні болі, що починалися в дівчини через ці візити. Розалія вдихала запашні випари у млосному зачудуванні, зупинялася, йшла далі, знову ставала, згиналася над обривом і зітхала:

— Дитинонько, як же пречудово! Це дихання природи, це її солодкий живий подих, нагрітий сонцем, напоєний росою, він віє на нас прямо з її лона своїми благоліпними пахощами. Насолодімося ж ним у шанобі, адже ми також — її діти.

— Принаймні ти точно, мамо, — казала Анна, брала захоплену матір за руку й кульгала далі. — Мене вона любить менше. Ходімо, від цих пахощів у мене у скронях болить.

— Авжеж, бо ти вперлася своїм лобом проти неї, — відповідала Розалія. — Ти ж відмовляєшся своїм талантом віддавати їй пошану, натомість хочеш піднятися над нею, перетворити її на якусь абстрактну тему для роздумів. Ти прославляєш лише саму себе, не хочеш ані крихти тепла подарувати чуттєвому в собі. Я це, Анно, звісно, поважаю, але на місці дорогої природи я на вас також ображалася б! Вона запропонувала доньці: коли вже та аж так помішана на абстрактному й хоче творити тільки в переносному значенні, то нехай хоч раз спробує передати аромати барвами. Ця думка прийшла їй у пору цвітіння лип, ближче до середини літа — сезон, що його вона також любила зовсім по-особливому, коли впродовж кількох тижнів увесь будинок просякав неописуваний, чистий, ніжний, містичний аромат пізнього розквіту дерев з алеї, і її вуста ні на мить не полишала заворожена усмішка.

Тоді вона і сказала:

— Ось, що вам потрібно намалювати, ось гідне вас мистецьке випробування! Ви ж не хочете цілком і повністю виганяти природу зі свого мистецтва. Навпаки, ваші абстракції завжди беруть у ній свій початок. Ваш дух потребує конкретики, щоб її абстрактизувати. То ось тобі вам: запах, якщо можу так висловитися, одночасно є осяжним і абстрактним. Його неможливо побачити, він звертається до нас через етер — то хіба ж вас не надихає ідея зробити наочним невидимо-прекрасне, втілити його в картині? Уперед! Де ваші палітри? Змішайте на них відрадне, перенесіть мазками кольорової ейфорії на полотно, на яке потім зможете наліпити етикетку з написом «Липовий цвіт», аби глядачі розуміли, що ви мали на увазі.

— Люба мамо, ти неймовірна! — відповіла панна фон Тюммлер. — Вигадуєш задачі, які не спадуть на думку жодному професору малювання! Але чи знаєш ти, що ти — ще й безнадійна романтикиня зі своїм синестетичним змішуванням чуттів і містичним перетворенням ароматів у кольори?

— Ну давай, знущайся з мене, розумнице. Я, мабуть, заслужила!

— Ні, ти не заслуговуєш знущань, — щиро сказала Анна.

Другий том вперше перекладеної українською мовою вибраної новелістики Томаса Манна