«Ми не сіль цієї землі. Ми — її гіркий хліб». Уривок з роману Тані П'янкової «Вік червоних мурах»

«Вік червоних мурах» — психологічний роман про роки великого штучного голоду 1932-1933 років. Село Мачухи. Різні історії і різні долі, які, здавалося б, не могли насправді існувати в одній реальності. Історії зовсім різних жінок — одну з них голод вбиває, знищує все, що вона любить, іншу ж — голод має врятувати, але вона все глибше і глибше тоне у власному безумстві. Червоний терор, канібалізм, смерті та несправедливість існують поруч з жадібністю та жагою до багатства. Куди сила бездушного голоду заведе жінок і як врятувати не лише своє тіло, а й розум? В День пам'яті жертв Голодомору, не забудьте запалити свічку пам'яті.

Голод у небі над нами хижим яструбом завис, крила розклав, пірʼя раз у раз губить. Гостре воно, тверде. По вилицях нам черкає. Болять вилиці... Топчемося несміливо, все на заставу зиримо. Страшно зі сріблом у пазухах отим двом шулікам попастися — заметуть, як пірʼячко, і не пискнемо навіть...

Ми тут не самі — з усіх боків до застави люди тягнуться, нещасні такі ж, і навіть ще гірші, бруднючі. Що лишень не несуть на руках — мішки, дітей, якісь скупі пожитки. Зайти у місто можна тільки через двері станції. По обидва її боки — високий глухий паркан, довжелезний, як життя... Не перелізеш його — все видно... Троє озброєних військових перегородили вхід і не пускають до міста. Натовп меригує, шумить, голосить, людське море вирує — пробує силою пропхатися, штовхає військових. Ті не даються.

— Нє положено! — одказують і ще міцніше впираються. Два постріли розривають повітря, плачуть діти, високо пищить переляк голосом якоїсь жінки.

«Треба ж такий голос, — думаю я. — Наче жили витягує» Ми з мамою одступаємося трохи вбік.

— Женщіна с ребйонком прайдут в комнату міліції! — чуємо десь недалеко. Там метушня, один з військових — аж багряний лицем — наганом показує на молоду жінку, яка тримає обіруч немовля. Він підскакує до неї, різко видирає з рук дитину і розвертається у бік станційних дверей.

— Пусти дитину, лягавий! — не витримує вусатий дядько з натовпу, і його чують усі, хто є на станції. У дядька нога крива, перебита, костур тіло його підпирає...

— Кто ето там сказал? — хижо перепитує міліціонер голосом, у якому дрижить — жадає крові — велика біда... — Ану павтарі!

— Дитину одпусти! — озивається, зміїться, шипить, вищить, гуде на нього з усіх боків. Той спочатку отетеріло дивиться, наче намагається зрозуміти, що діється, а далі диявольська посмішка перекривлює йому рябе, побите віспою лице:

— Атпустіть? Ну харашо! — він виструнчується, підіймає дитину за ніжки, розціплює пальці руки, котра тримає дитя, і пускає мале голівкою донизу, на бровчик просто...

— Господи! — зграєю переляканих птахів зривається у небеса і кричить людська біда. — Гадина яка! Сволота! Наволоч! Гадь!

До дитини збігається люд, скавулить мати поруч — на колінах стоїть, труситься та все видирає з голови волосся, кричить так, що можна одуріти лишень од самого її крику. На бетонній плиті корчиться у передсмертній агонії дитинка, якій ще й року нема, кривава пляма розтікається од маленької голівоньки, завитої у невеличку вовняну хустинку...

— Дівчинка була... — шепоче моя Ганна потойбічним голосом і сіпає мене за руку. — Не дивися вже... Ану, ходім скоро, доки не бачать.

Скориставшись тим, що військові, усі троє, обступили жінку з дитям, ми хутенько прокрадаємося через заставу і вибігаємо в місто.
За нами прориваються ще кілька десятків одчайдухів... Усі врозтіч — хто куди може... Один із міліціонерів спамʼятався і стріляє нам услід... Але бігти — не біжить... Чи «не положено», чи так... лінується...

Полтава зустрічає неприязно, дощ ущух, але натомість зʼявився холодний вітер. Нас аж ламає, та Саньчине срібло вигріває нам пазухи, змушує думати про життя, про тата з Мироськом, про заповітний хліб на столі...

— Тепер куди? — пошепки питаю маму. — Де ми отой Торгін шукати маємо?

— Певно, біля базару є, — вона йде попереду мене, ні на хвильку не зупиняючись. Мов заведена, йде. — Мав би бути...

Нарешті той базар.

Під його ворітьми і навколо сидять люди, певно, такі ж голодуючі, з надією розжитися хоч чимось, випросити хоч якусь милостиню в містян. Їх стільки, що місто здається темним, тісним од усіх тих зібганих тіл у якихось подертих страшних кожухах, пальтечках,куртках; од дивних глибоченних очей, що проковтують мене цілу, засмоктують, затягують.

Я провалююсь у ті страшні невидющі очі — неначе під лід лягаю.

Провалююсь.

Пропадаю в них, борсаюся і не випливаю.

Раз у раз.

Знову і знову...

Із воріт базару квапливою ходою не виходить — виривається на волю жінка, несе в тонких чіпких руках банку з олією. Їй під ноги кидається брудний чоловік, хапає за поділ, просить їсти. Необережно перечепившись через нього, вона мало не падає — одпускає з рук ту олію. Цокає до каменя скло, життя розливається свіжим льоном — аж до небес пахне. Вона так губиться, що й рухатися забула. З жалем дивиться, як розповзається по землі масна пляма.. Раптом біля неї, просто під її ногами чиниться велика метушня... Люди... люди... люди... Набігає їх стільки, як мурашви. Усі так і дрижать, так і корчаться — брудними руками землю вишкрібають. Хватопком! Хватопеком! Телесується то все, роздирає, розпинає її, змащену-политу олією, і їсть, їсть... землю оту їсть, олію, запах льону... Жінку хтось зачіпає ліктем — вона плутається у своїй спідниці й незграбно падає, нажахана, намагається зіпʼястися на ноги, але їй ніяк не вдається через усіх тих страшних голодних людей... Зрештою вона на колінах одповзає трохи набік і вже там зводиться, обтрушує одяг... На ньому олія і мокра глина... Жінка плаче... Плачу разом із нею. Але вона того не бачить. Ніхто того не бачить. Навіть мама...