Національна ідентичність: між спадком і вибором. Розмова Ніни Кур'яти, Анастасії Левкової і Данила Судина
Пошук ідентичності у двох великих українських романах. Спільно з соціологом Данилом Судиним авторки романів «За Перекопом є земля» та «Дзвінка» обговорили різні шляхи віднайдення власної ідентичності й спільні болі, мовне питання у книжках, відповідальність і дозвіл самим собі бути причетними до тих етнічних груп, навколо яких формувався художній текст. Найкраще з розмови публікуємо у матеріалі.
Учасниці:
Анастасія Левкова — українська письменниця, культурна менеджерка, редакторка і викладачка. Авторка роману «За Перекопом є земля».
Ніна Кур'ята — українська журналістка та письменниця. Авторка роману «Дзвінка».
Модератор:
Данило Судин — соціолог, доцент кафедри соціології Українського католицького університету, науковий співробітник відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України.
В обох сюжетних лініях російська мова — це важливий персонаж. Що робити з нею і чи варто залишати її в текстах?
Анастасія Левкова: Роман «За Перекопом є земля» я писала дуже довго. Спочатку всі діалоги і вислови були написані російською і я мислила їх російською. Майже до завершення роману думала, що так варто робити. Це ж теж показує ідентичність. Є українофобські фрази, які дуже важко уявити українською. Персонажі промовляють російською, коли кажуть на кримських татар «предатєлі» — це не звучить, як зрадники. Під кінець я змінила думку і переклала все українською.
Все змінюється і покоління моєї дитини, якій зараз 7 місяців, напевно не буде володіти російською. І я вважаю, що українську мову ми маємо розвинути не тільки на рівні своєї внутрішньої мови, а до того рівня вживання, щоб нею можна було сказати абсолютно все, зокрема, й українофобське «прєдатєлі».
І мені не хотілось, щоб книжка мерехтіла мовами. Я переклала всі діалоги, залишивши тільки дискурсивні слова, які дуже свідчать про російський менталітет. Вони розкидані курсивом. Російська і кримськотатарська.
Ніна Кур’ята: Мова — виражальний засіб. І вона є повноцінним інструментом саме цього художнього твору.
Як інакше показати, що дитина зростає в українському мікрокосмі, але над нею зверху тяжіє «центральноє тєлєвідіньє» і «Гаваріт Масква»? Як показати, що маленьке дитя розуміє — держава говорить не твоєю мовою? Як показати клеш, коли героїня, яка могла говорити зі своїми російськомовними подружками українською, переходить на російську. Просто, щоб уникнути психологічного дискомфорту: ти знаєш, що я розмовляю українською — я знаю, що ти розмовляєш російською.
Інакше я не змогла б показати цю домінанту суспільства, нав'язану згори. Для мене це як малювати картину і не мати половини фарб.
Скільки відсотків української мови потрібно вставити в російську, щоб вона стала українською? Де межа, коли ми кажемо це вже українська, а не російська?
Ніна Кур’ята: Я дуже рада, що змогла зафіксувати подільський діалект в книзі. Там є своя граматика, фонетика і свої правила відмінювання. Це однозначно українська мова. Але мені важливо було показати, як йшла русифікація: сільські медсестри, які навчалися російською мовою в Одесі й між собою розмовляють українською мовою, але з російськомовними медичними термінами. Чим більша прив'язка до цивілізації, яка йшла з російською, тим більше там буде російських слів. А чим ближче до базису, тим більше українських слів.
Роман «За Перекопом є земля» сприймається як автобіографічний, і деякі люди були шоковані, що авторка не з Криму. Хто має право і що дозволяє говорити від імені етнічної групи?
Анастасія Левкова: Я не говорю від імені кримських татар. У 2012 році, коли задумала цей роман як репортаж, я вивела формулу, що добре і коли є погляд і зсередини, і ззовні. Нам потрібні обидва погляди. Мій погляд зовнішній.
Мене запитували, з якого боку Перекопу я стояла, коли писала книжку. І я точно подумки була з материкового боку, але якось так склалося, що написана вона з того, іншого боку. Більшість поглядів на Крим у романі висловлені з уст тих людей, з якими я спілкувалася особисто. Слухала їх, проймалася поглядами і потім писала.
Таке саме питання до Ніни, хто вам дає право говорити від імені Любашівки?
Ніна Кур’ята: Я не говорю від імені Любашівки. Роман «Дзвінка» про ліричну героїню і її протистояння. Він показує через що проходить свідомість дитини, яка зростає в сім'ї в одному середовищі, а ззовні на неї впливає абсолютно інше.
Книжка ділиться на три розділи і три різні хронотопи. Перший розділ в Любашівці — це українська дитина з української родини в українському селищі, але під впливом того, що «Гаваріт Масква». Вона буде їхати в Одесу і змушена вибирати російську мову.
В Одесі ж доведеться відстоювати свою українську ідентичність. А потім, коли вона звідти вирушає до Львова і Києва, то постійно має виправдовуватись. Три конфлікти однієї людини з середовищем. Ця людина не промовляє за жодну групу. Це історія аутсайдера в усіх групах. Мені було важливо показати цей конфлікт з суспільством.
Коли ми говоримо про ідентичність, важливим є середовище. Дзвінка зберігає українську мову, хоча немає однолітків, які б її підтримували. Тоді чому немає однолітків супроти яких вона повстає?
Ніна Кур’ята: Власне взаємодія з однолітками полягала в тому, що всі були російськомовні і інакше, крім як розмовляти російською з ними не можна було взаємодіяти. Роман пояснює, що сім'я зберігає найважливіше через мову і їжу. Я вважаю, це те на чому базується наша ідентичність в сім'ї.
Також є момент пошуку своїх, коли в школу приводять україномовного поета і Дзвінка приходить в його поетичну студію. Вона єдина дитина там, яка пише українською мовою.
Важливим було показати, що ти такий один, вовченя іншого, ніж всі кольору.
Кримські татари в житті Утаєвої з'являються і зникають, але вона зберігає вірність цій культурі. Як? Завдяки чому?
Анастасія Левкова: Тому, що вона прикипіла до кримськотатарської сім'ї в якій знайшла емоційний затишок. У свої сім'ї вона його не знаходила. Тато казав, що коли людина плаче вона жаліє сама себе і плакати не можна. А в сім'ї кримських татар класно, там можна сміятися і плакати, а поряд з тобою постійно хтось в цих емоціях є. Їй там класно емоційно і культура її теж приваблює.
Ідентичність це ресурс, який ми використовуємо для досягнення своїх егоїстичних цілей чи щось, що є вираженням нашої внутрішньої потреби?
Ніна Кур’ята: Для мене ідентичність це те, з чого складаюсь я і мій внутрішній стрижень. І тому, власне, Дзвінці так важливо було не розчинитися і не загубитися. Це коштує зусиль, ти завжди почуваєшся як у двобої.
Тому вона й переходить на російську мову, щоб не бути в цьому двобої постійно. Але точно знає, хто вона насправді.
Анастасія Левкова: Якщо відійти від книжок і говорити про сьогодення, я припускаю, що багато людей, які почувалися росіянами чи, взагалі не особливо відносили себе до когось, зараз хочуть і будуть почуватися українцями, бо ми сильна нація.
Але я завжди кажу що кон'юнктура — це добре, коли влада наша. (Сміється)
Ніна Кур’ята: Мені здається, ми не можемо ставити питання про вибір на однакові шальки терезів в рамках мирного часу і воєнного часу. Коли до тебе приходять з автоматом, люди роблять політичний вибір бути українцем, навіть якщо їхня свідома ідентичність не українська. Навіть якщо вони ніколи не мали вишиванки і не колядували. Зараз іде вибір політичний. А якщо ми говоримо про національну ідентичність не політичну, то героїні наших романів пройшли різний шлях до неї.