«Покликати б вас, вогники, розкидані по рівнині, — можливо, який і відгукнеться»
Небо завжди було другим домом льотчика-письменника, і відданість польоту, неначе крила літака, надихала, підносила все вище вгору, а потім, у стрімкому піке, спонукала оголювати душу на сторінках новел і романів. Поєднання автором романтики й фронтового братерства, фантастичних мрій і реалій війни, нестримного бажання вільного польоту й досвід окупації підіймає нас усе вище і запевняє, що у житті немає нічого кращого за небо і політ. «Планета людей та інші твори» — це збірка трьох знакових літературних шедеврів, написаних Екзюпері у період розпалу Другої світової війни. Уривок із роману «Планета людей» публікуємо у матеріалі.
Земля краще за всі книги допомагає нам збагнути самих себе. Бо вона чинить нам опір. Людина спізнає себе у змаганні з перешкодами. Проте, щоб подолати їх, потрібне знаряддя. Потрібний рубанок чи плуг. Ходячи коло землі, хлібороб потроху вириває в природи деякі з її таємниць і добуває вселюдську правду. Так само й літак — знаряддя, що прокладає повітряні дороги, — приводить людину до всіх одвічних питань.
Упам’ятку мені перший нічний політ — я летів тоді над Аргентиною, ніч зайшла темна, тільки зрідка блимали, наче зорі, вогники на рівнині.
У тій безкраїй пітьмі кожен вогник звістував диво духу людського. Онде при тому огнищі хтось читає, чи сидить задуманий, чи веде з приятелем любу розмову. А тут, можливо, хтось хоче обійняти думкою всесвіт або мудрує, як його виміряти туманність Андромеди. А ген там кохаються. Розсіяні долами самотні вогники, і кожному потрібна увага. Навіть найубогішим — тим, що світять поетові, вчителеві, теслі. Горять живі зірки, а скільки ще там позачинюваних вікон, скільки погаслих зірок, скільки поснулих людей...
Подати б одне одному звістку. Покликати б вас, вогники, розкидані по рівнині, — можливо, який і відгукнеться.
* * *
Що вже мені до того дощу! Чарівницька сила мого ремества пориває мене в інший світ — за якісь дві години я зійдуся лице в лице з чорними драконами і з гірськими пасмами, квітчаними гривою синіх блискавок, а вже проти ночі, вихопившись на волю, промощу свою дорогу по зорях.
Так відбувалось наше бойове хрещення, і ми вже літали. У рейсах переважно нам велося. Спокійно, як справдешні норці, поринали ми в глиб наших володінь. Сьогодні їх уже добре звідано. Пілот, бортмеханік і радист уже не вирушають навмання, для них літак — то лабораторія. Вони підлягають не краєвидові, що суне під крилом, а хитанню стрілок. За кабіною десь тонуть у пітьмі гори, але то вже не гори, а невидимі сили, чиє наближення треба вирахувати. Радист при лампі ретельно записує цифри, механік ставить позначки на мапі, і коли гори знесло вбік, коли верховини, що пілот лагодився обійти ліворуч, опинилися просто нього, ніби принишклий ворог у засідці, він бере й вирівнює курс.
А на землі чергові радисти всі гуртом старанно записують з голосу товариша: «0 годин 40 хвилин. Курс 230. На борту все гаразд».
Так літають сьогодні. Екіпаж і не відчуває, що рухається. Ніби вночі в морі, він далекий від будь-яких дороговказів. Але безугавне тремтіння моторів оддається в цьому освітленому покої і перетворює його. А час збігає. І за всіма цими циферблатами, радіолампами, стрілками чиниться якась незрима алхімія. Секунда по секунді таємничі жести, притлумлені слова, зосереджена увага готують диво. І якогось там часу пілот може впевнено припасти чолом до вікна. Золото зродилося з небуття, воно виблискує стартовими вогнями. І все ж кожному з нас траплялося таке: в польоті, за дві години від аеродрому, замислишся і раптом відчуєш таку самотність, таку відірваність од усього на світі, що їх би не зазнав навіть десь в Індії, — і, здається, уже не буде вороття.
Так було з Мермозом, коли він уперше перелетів гідропланом Південну Атлантику і над вечір дістався Порто-о-Нуара. Бачив, як просто нього щохвилини все щільніше сходяться хвости ураганів, ніби зводили при очах мур. Потім запала ніч і приховала ті готування. А за годину, вивернувшись із-під хмар, він опинився в зачарованому царстві.
Попереду вставали смерчі, вони здавалися нерухомі — чорні колони якогось храму. Вгорі вони розширялись, підпираючи низьке й похмуре склепіння бурі, але крізь виломи в склепінні падало смугами світло, і повний місяць сяяв поміж колон, відбиваючись у студених плитах моря. І Мермоз сунув через ту пустку й руїни, летів місячними протоками, серед бакенів світла — ті значили звивистий фарватер — обходив велетенські гримучі колони здибленого океану; чотири години він вибирався з храму до виходу. Та грізна велич приголомшувала, і лиш як Порт-о-Нуар зостався позаду, Мермоз раптом збагнув, що навіть не встиг злякатися.
Пам’ятаю і я години, коли покидаєш межі реального світу. Тої ночі всі радіопеленги, послані з аеродромів Сахари, неймовірно спотворювались і зовсім збили мене й мого радиста Нері з пантелику. Нараз крізь продуховину в тумані внизу блиснула вода, і я круто звернув до берега, але годі було зрозуміти, чи ми далеко зайшли над морем.
Хтозна, чи дістанемося ми того берега — могло забракнути пального. Та навіть як дістанемося, треба ще знайти стартовий майданчик. А тим часом місяць уже заходив. Усе важче було вимірювати, куди нас знесло, — і ми, вже оглухлі, потроху й сліпли. Місяць вигасав у тумані, ніби жарини у сніговому заметі. Небо над нами теж повивалося в хмари, і ми пливли між хмарами й туманом, у бляклій мертвотній пустелі.