«Всі ті люди, які приїжджають в Україну, шукаючи своє коріння — це голос України за кордоном», — презентація книжки «А тепер і спитати немає в кого» Анни Ніколаєвої

«Хто я? Звідки я родом? Чому я такий, який є?»: 30 травня у столичній книгарні Книголенд (вул. Жилянська 5\60) за учасні української дослідниці й етнологині Анни Ніколаєвої та історика, радіоведучого, громадського і політичного діяча Олександра Алфьорова відбулася презентація книги «А тепер і спитати немає в кого... Як дослідити історію свого роду?». Найцікавішим із розмови — про дослідження родинної пам’яті, складнощі генеологічних пошуків, туризм за спадщиною, роль родинних легенд і важливість пам’яті у сучасному українському суспільстві — ділимося у матеріалі. 

____________________________________________________________________________________________________

Звідки з’явилася ідея книжки?

Ідея написати цю книжку виникла завдяки видавництву Лабораторія. Водночас вона не народилася сама по собі — дослідження сімейної історії завжди було важливою темою в нашій родині. Наша історія складна: дуже багато репресованих  і розкуркулених людей — і ось ця жертовність, про яку дехто замовчував, й дала поштовх до дослідження своєї родини. І коли з’явилося трошки більше часу, я зрозуміла, що хочу розповісти історію своєї сім’ї, але ще не знала, в якій саме формі це зробити. П’ять років тому я уявляла, що це буде роман про 30-ті роки ХХ століття і Житомирщину, звідки походить частина моєї родини. Але,  як людині з історичною освітою, мені важко вигадувати те, чого не було — я завжди звертаюся до минулого й прагну відновлювати факти.

Саме тоді, коли я сиділа й думала, що хочу написати книжку на іншу тему, видавництво Лабораторія запропонувало: «У вас є лекція про дослідження сімейної історії. Чому б не написати книжку про це?». Спершу я вагалася, адже я не професійний генеалог і не знала, чи маю право на це. Але ідея мене настільки захопила, що я більше не могла її відпустити.

Як виникла назва книги?

У Лабораторії працює прекрасна команда. І без неї ця книга мала б інший вигляд й іншу назву. Команда читала книгу ще перед тим, як ми почали думати про обкладинку, і дівчата з маркетингу прийшли з кількома ідеями. І коли вони почали озвучувати ці ідеї, там була цитата з книги: «А тепер і спитати нема в кого». Це було влучно.

Що робити з родинними легендами і що цікавого траплялося під час пошуку? 

Піддавати сумніву. Думаю, багато хто, досліджуючи свою сімейну історію, може теж зіштовхнутися з відсутністю документів — усе згоріло чи загубилося. Все, немає чого шукати. У моїй родині, наприклад, завжди потайки говорили, що дідусь був євреєм. І, очевидно, коли це звучить пошепки, то хочеться зрозуміти — чому? Шукаєш відповіді. Питаєш бабусю, а вона: «Та дід не хотів розповідати, і вам воно не треба». Ну окей, дідуся немає на цьому світі вже досить довго. Але ж це цікаво!

Я питаю: «А яке у дідуся було справжнє прізвище?». Бабуся каже: «Чи то Родзінський, чи то Раднянський, чи ще якесь». Ця історія мене захопила — хотілося пролити світло, подивитися на все під іншим кутом. Я поїхала до батьків, взяла свідоцтво про шлюб дідуся й бабусі й побачила там зовсім інший населений пункт як місце його народження — не той, про який говорили в сімейних переказах. За переказами дідусь був з Річиці Гомельської області, а виявилося, що народився у селі поблизу містечка Комарин Гомельської області, Білорусь. Я подала запит і одразу отримала відповідь: є запис про народження дідуся, де вказано, що його матір — єврейка, а самого діда звати Ніколаєв Іван Іванович. Але який «Іван Іванович» у матері-єврейки? Далі допомогла ДНК-генеалогія. Я побачила великий збіг між однією жінкою й моїм батьком. Ми зв’язалися через Zoom і почали з’ясовувати, ким ми один одному доводимося. А в неї всі предки — євреї. Я запитала, звідки вони родом, і вона відповіла: з Гомельської області. Окей. На наступному Zoom-колі ми показували одна одній родинні фотографії, але нічого не могли зрозуміти, бо не було ніякої схожості, жодних точок дотику. Вже на третьому Zoom-колі я своє припущення озвучила: «Коли твій дідусь народився?». Вона сказала: «У тридцять восьмому році». А мій у тридцятому році поза шлюбом, бо за сімейною легендою він був позашлюбним і його батько відмовився від нього. А її народився в шлюбі в тридцять восьмому році, а потім їх примусово переселили до Єврейської автономної області, куди переселяли всіх євреїв. Я спитала, чи був у нього брат. Так, а за сімейною легендою у батька мого дідуся теж був брат. І я їй кажу: «Уявляєш, десь тоді народилася дитина, а сто років потому ми сидимо у Zoom — технології, якої тоді навіть уявити не могли — і намагаємося зрозуміти, хто кому й ким приходиться».

Це припущення донині актуальне. Ми на шляху до істини: в Ізраїлі є родичка, яка відмовилася робити ДНК-тест, але ми вмовили її сина. Якщо його збіг підтвердиться, я зможу далі вибудувати родинне дерево, спираючись на біологічного батька. А моє прізвище «Ніколаєва» — вигадка людини, яка колись привела єврейського хлопчика-сироту в 45 чи 46-му році оформити документи.

Наведи власні приклади роботи над «красним письменництвом», коли не зрозуміло, що написано в метричній книзі

Мені траплялися метричні книги, в яких усе було гарно розписано. Але є й випадок із книгою кінця XVI століття, яку я ще не розглянула, бо там або латина, або польська — навіть важко визначити, якою мовою вона написана. Є професійні генеалоги, до яких ви можете в разі чого звернутися, а також прекрасний ресурс на Facebook «Закарлюка», де завжди можна попросити про допомогу.

Я багато пишу про те, як людей називали в побуті, офіційно і як змінювалися імена у документах. Наприклад, люди в Харкові часто дивуються, дізнавшись, що Олесик, Леся чи Олеся можуть бути Олександром чи Олександрою. У Львові, своєю чергою, можуть бути здивовані іншим варіантам якихось імен. І наші з вами прізвища — це також показник того, що все змінюється. Я вас не лякаю, але будьте готові до того, що як і зараз, ми зустрічаємо халатних працівників у різних державних установах, і так воно й було раніше, тож усе залежить від людського фактору.

У мене був випадок, коли батько ще у 90-х замовив для мами справу про репресії й розкуркулення її прапрадіда. А коли я почала досліджувати сімейну історію, виявилося, що це був не він. Можливо, якийсь родич, але точно не прямий предок. Можуть бути однофамільці чи навіть стовідсоткові тезки. У мене був експедиційний досвід у неймовірному селі Серники на Поліссі, де половина мешканців — Полюховичі. Уявіть собі, як їм досліджувати свою генеалогію!

Існують сайти, на яких знаходяться зображальні джерела. Чи вдавалося там розшукати фотографії своїх? 

Мені вдалося, бо в тій же єврейській гілці на MyHeritage один із далеких родичів, який теж любить копати історію родини, знайшов на іншому якомусь акаунті своїх родичів і там, ймовірно, була і світлина моєї прабабусі Сіми. А мені на одному із сайтів вдалося знайти другого чоловіка моєї прабабусі. Його я бачила на світлинах лише у старшому віці, але ніколи не бачила молодим. У нього було досить типове прізвище, тож я намагалася зрозуміти, чи це він. Тут я включила такий собі детективний метод: так як у людей не змінюються хрящі на вухах, я взяла фотографії, де йому шістдесят років, і де стояв юнак шістнадцяти років, збільшувала й розглядала, чи однакові  у них вуха. 

У мене також була одна дуже цікава здогадка: він вступив на армійську службу в 1924-му році, тож у мене було припущення, що він енкаведист. Коли я намагалася це зрозуміти, то подала запит до СБУ й мені сказали, що такого не було. Коли я почала розкручувати цю історію, то зрозуміла, що він був начальником в’язниці в місті Коростень і так потрапив в Україну разом із моєю прабабусею, бо його перевели на службу. 

Хто є рольовою моделлю у твоїй родині? 

Рольовою моделлю для мене у дитинстві завжди був батько. Це важлива чоловіча фігура і великий приклад для мене. А ще однією важливою постаттю в моєму житті, безперечно, була його мама — моя бабуся Анна. Це теж приклад вольової, сильної жінки, яка навіть залишившись вдовою з трьома дітьми, робила все можливе.

Я не можу сказати, що особливо вболівала за когось. Мені здається, що бабусі й дідусі не мали значного впливу на моє виховання, адже ми бачилися рідко. Моя сім’я — переселенці-чорнобильці, тому родичів ми відвідували нечасто. І зараз я вважаю, що, мабуть, це навіть на краще, що вони мене не виховували безпосередньо. Це були люди зі своїми травмами, очевидно пов’язаними з репресіями, сталінським режимом та Другою світовою війною. Але саме вони виховували моїх батьків, тому мені здається, їхні цінності, виховання все одно позначилися на мені, хоча й не безпосередньо.

Розкажи трошки про туризм за спадщиною

На мою думку, це один із найсильніших розділів у книзі. Він дуже відгукується мені у роботі екскурсоводом, тому що коли приїжджали іноземці й розповідали, що привело їх в Україну, я завжди плакала. Зараз ми переживаємо чергову хвилю еміграції українців за кордон, і я розумію, що цей туризм за спадщиною — навіть якщо не вони самі, а їхні діти чи онуки — приведе їх у місця сили, щоб знайти відповіді на запитання: чому я такий, що мене зробило таким, звідки мої предки?

Щоб зробити цей розділ повноцінним, адже це не моя основна сфера, я звернулася до неймовірного спеціаліста Андрія Дороша. Я щиро вдячна йому за всі ці історії та за відвертість у розповідях про своїх клієнтів і їхній досвід. Туризм за спадщиною — це те, що допомагає людям краще зрозуміти себе, а також дає відповіді на запитання «Чому я такий?».

Мені б хотілося ще додати, що всі ті люди, які приїжджають в Україну, шукаючи своє коріння або знайомлячись із місцями, звідки походять їхні предки, — це голос України за кордоном. Вони є нашими адвокатами, амбасадорами й тими, хто нас підтримує.

____________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «А тепер і спитати немає в кого... Як дослідити історію свого роду?» Анни Ніколаєвої