«Привіт, синуль! Нарешті я пишу тобі»: уривок із книжки військового Валерія Пузіка «З любов’ю — тато»

Він міг показувати сину світ, навчати і просто бути поруч. Натомість пішов захищати свою державу у російсько-українській війні. Та попри виснажливі воєнні будні головний герой не забуває бути батьком. Так виникає книжка Валерія Пузіка «З любов'ю — тато» — розмова із сином, який залишається далеко, але водночас завжди поруч — у самому серці. Публікуємо уривок із книжки.

Привіт, синуль!

Нарешті я пишу тобі.

Весь час збирався, але слова ніяк не складалися докупи. Вони розсипалися, мов бісер по підлозі, і зібрати їх я ніяк не міг.

Останнім часом постійно згадую наші ігри, наше спокійне Чорне море, його пісок, тихі вулиці й плани на весну, літо, осінь.

Ми обов’язково все зробимо. Ловитимемо бичків у Чорноморському яхт-клубі, як і збирались; сходимо в похід із наметом; з’їмо тих сто п’ятдесят «літніх» морозив, а можливо, й двісті; а ще ти навчишся плавати та їздити на велосипеді.

Ми все зробимо, але потрібно трохи почекати.

Учора, роздивляючись наші фотографії, я зловив себе на думці, що все це було ніби в минулому житті. За ці дні ти так сильно виріс.

Важко було відпускати вас із мамою. Проте зараз ви в безпеці.

Але ця відстань — мука.

Дім без вас порожній та холодний.

Зараз, коли повертаюся, всюди фантоми: ось наша кішка зустрічає нас, десь лунає твій сміх, десь мамин голос. Інколи, особливо в перші дні, я відчував запах домашніх страв. Дивне відчуття. Ніби напівсон. Ніби це не з нами. І поки я це пишу — гуде сирена, і в місті пролунало кілька вибухів.

Але ось що я хочу сказати…

Чи не в кожного бійця на заставці смартфона стоїть фото його усміхненої дитини. І точно кожен вмотивований дати в зуби русні.

Зараз усі працюють на фронт і задля перемоги. Здається, якщо потрібно буде знайти рожевого єдинорога — його знайдуть за кілька годин. Всі працюють, як єдиний механізм. Кожен робить що може, але байдужих немає. Як і сумнівів у тому, що ми переможемо.

Колись я розповім тобі про всіх, кого зустрів за ці дні.

Про дідуся з «коктейлями Молотова», про нічні патрулювання, про світанки й порожні вулиці, про людей, які сплять по дві години на добу, аби ніяка сволота не пролізла й, тим паче, не наробила лиха, про нашу протиповітряну оборону та жарти у сховищах.

Колись я розповім тобі про все… 

Але зараз я хочу, щоб ти знав:

Ми залишились, і нас багато.

Ми залишились і не віддамо жодного клаптика нашого узбережжя, не віддамо море, вулиці й, тим паче, не віддамо наші книгарні (я знаю, яка для тебе найважливіша, і вона під надійною охороною).

Це наше місто, наша країна, наша земля і наше небо.

Усе це варто любити і захищати.

Ми залишились і битимемось.

Пам’ятай: ця країна — непереможна.

Люблю вас.

Цілуй маму.

Старатимусь писати частіше.

З любов’ю — тато!

P.S. Після перемоги ми ввімкнемо наші улюблені пісні Kalush і будемо танцювати, поки не попадаємо з ніг.