«Розуміючи минуле, ми можемо визначити можливості для соціальних змін у майбутньому»: авторка книжки «Патріархи. Витоки нерівності» Анжела Саїні про свій дослідницький шлях та історію гендерної нерівності

Стівен Голдберг у книзі The Inevitability of Patriarchy, опублікованої у 1973 році, стверджує, що якщо певна поведінкова модель спостерігається у різних культурах і впродовж довгого часу, то вона, ймовірно, має біологічне підґрунтя. Тож після всіх досліджень, як би Ви відповіли на цей аргумент?

Я насправді говорила з Голдбергом телефоном, коли писала книгу. Я хотіла взяти у нього інтерв’ю особисто, але він вже не надто добре себе почуває. І було дуже цікаво почути, як його власні погляди змінилися з 1970-х. Він все ще дотримується своєї початкової тези, все ще вважає, що патріархат неминучий, що, як би ми не намагалися досягти рівності, ми ніколи повністю цього не зробимо. Бо, на його думку, існує якийсь біологічний корінь цього явища. Втім, варто зазначити, що він соціолог, а не біолог. І головним доказом у його арсеналі є кількість чоловіків та жінок серед світових лідерів.

У 70-х, звісно, жінок-лідерок було набагато менше, ніж зараз. Тож навіть у нього самого впевненість у тому, що гендерна рівність неможлива, трохи похитнулася. Але його переконання говорить про поширену думку, яку поділяє багато людей: що так було завжди. Що чоловіче домінування не було створене й нав’язане суспільству, а що це єдина форма нерівності, яка існувала ще до того, як ми стали людьми, ще серед приматів.

Часто наводять пояснення, що чоловіки, в середньому, більші за розміром і мають більше сили у верхній частині тіла. Тобто, вони просто фізично могли підкорити жінок. Якщо погодитися з цим, то це справді біологічне пояснення, така можливість є. Але якщо це єдине пояснення, яке у нас є, то дуже легко впасти у фаталізм. Вірити, що це неминуче, як казав Голдберг.

Але тоді як пояснити той факт, що у світі існують суспільства, в яких чоловіки не мають всієї влади? Де влада і авторитет розподіляються інакше? Чим далі ми заглиблюємося в історію, тим більше соціальної варіативності ми бачимо. І особливо у доісторичні часи – у нас немає жодних доказів, що 9–10 тисяч років тому суспільства мали чіткий гендерний поділ. Навпаки, всі дані вказують на те, що люди жили більш-менш однаково. І ми маємо хороші археологічні докази того, що жінки полювали, воювали, були лідерками ще в давнину. В Стародавньому Єгипті були жінки-правительки, навіть пізніше, в Монгольській імперії, були дуже впливові жінки. У різних частинах Америки знаходять рештки жінок-мисливиць, яким близько 9 тисяч років.

Тож ця ідея, що ми завжди жили саме так, просто не витримує перевірки фактами. Саме тому так важливо мати альтернативне пояснення і не вдаватися до біології як до якогось спрощеного, лінивого способу списати все на «природу речей».

_____________________________________________________________________________________________________________

Чи могли б Ви розповісти про Кералу в Південній Індії?

Ми недооцінювали матрилінійні суспільства. Довгий час науковці просто казали: «Ну, в них усе організовано трохи інакше, але влада все одно належить чоловікам». Насправді це не так в жодному матрилінійному суспільстві. Часто ми бачимо, що влада або авторитет поділяються, і те, як це відбувається, залежить від конкретних обставин. Наприклад, у домогосподарстві, де найстарша жінка є головною фігурою, її дочки можуть успадковувати майно та прізвище. Але водночас брат матері, тобто дядько цих дочок, теж матиме певний вплив і владу. І це характерно для багатьох матрилінійних суспільств — вони всі різні, але мають спільні риси.

Ось, наприклад, Керала. Вона дуже відома в Індії. Коли я жила в Делі, на Півночі Індії, де ситуація зовсім інша — панує жорсткий патріархат і, відверто кажучи, глибока мізогінія — я постійно це відчувала. І, можливо, це викличе невдоволення, бо люди хочуть захищати Індію (а я її обожнюю — це одна з найунікальніших країн світу в плані соціальної різноманітності), але Делі — непросте місце для жінки. Ти постійно відчуваєш загрозу. Ти не можеш виходити на вулицю вночі без супроводу чоловіка.

У той час як про Кералу на Півдні Індії говорять як про справжню утопію для жінок. Хоча це теж перебільшення — вона не є ідеальною, і жінки там стикаються з тими ж проблемами, що й деінде. Але варто зазначити, що рівень грамотності серед жінок і чоловіків там завжди був приблизно однаковим і дуже високим протягом усього часу, що ведеться статистика. Це набагато безпечніше місце для подорожей, особливо для жінок, які подорожують самі. Якщо ти мандруєш Індією, то Південь — це найкраще місце для цього. Жінки там працюють, вони помітні в суспільстві, і багато в чому це завдяки матрилінійним традиціям.

Колись у Кералі була спільнота найрів — дуже багата, королівська громада в королівстві Траванкор, яке існувало сотні років. Люди жили великими родинами, на чолі яких стояла жінка, і такі доми називалися таравадами. Величезні будинки, майно і прізвище передавалися через жіночу лінію, жінки мали значну сексуальну свободу, а королеви володіли реальною владою. Зміни почалися у XVIII-XIX століттях, коли прийшли британські колоністи та місіонери. Вони були просто шоковані тим, скільки влади мали жінки. І ми можемо простежити це навіть у юридичних документах і літературі: як поступово, крок за кроком, вони підточували права жінок у цьому регіоні. Спочатку їм заборонили успадковувати майно. Потім навіть королева Траванкору не могла правити самостійно — вона лише виконувала функцію регента, доки її син не досягне повноліття.

Місцеве населення чинило спротив, не погоджувалося з цими змінами. Але з часом соціальні норми змінилися. Їм постійно говорили: «Ваші звичаї застарілі. Ви не можете жити в суспільстві, де батько не є головою сім’ї. Якщо хочете бути сучасними — потрібно це змінити». Люди почали подорожувати, бачили патріархальні традиції в інших регіонах і думали: «Можливо, нам теж варто так зробити». І поступово, протягом століть, Керала змінилася. Зрештою, матрилінія була повністю скасована. Неможливо стало жити так, як раніше. Неможливо стало укладати шлюби, які були такими сприятливими для жінок. Їх просто більше не існувало.

Ця історія є живим прикладом у межах нашого власного життя — ми можемо бачити, як суспільство стало патріархальним. Ми можемо простежити цей процес крок за кроком. І це не було чимось насильницьким. Це сталося через політичні, правові та соціальні зміни. Люди навіть самі почали сприймати нові норми, аж поки не стало надто пізно, і вони усвідомили, що втратили.

Лише недавно з’явилися спроби повернути матрилінійні традиції в Кералі. Наприклад, у деяких школах ввели гендерно-нейтральну шкільну форму для дітей, і це викликало величезне захоплення. Причому влада штату подала це саме як повернення до матрилінійних традицій: «Це частина нашої культури, і ми повертаємо її». І це доволі красиво, якщо подумати. Але що ще нам це показує? Те, що традиція — це те, що ми створюємо. Вона не є чимось застиглим, що існувало колись і залишається незмінним для всіх. Вона залежить від того, де і коли ти живеш.

_____________________________________________________________________________________________________________

Як патрилокальність (традиція, коли жінка після шлюбу переїжджає до чоловіка) визначає статус жінок? 

Я вважаю, що патрилокальність є необхідною умовою для існування патріархату. Без цього його просто не могло б бути. Адже така система робить жінок чужими у власних домівках. Вона одразу їх відчужує, і саме тому можна побачити паралелі між деякими шлюбними традиціями та рабством. Адже суть рабства полягала у захопленні когось, приведенні до свого дому, знеособленні, використанні його праці безкоштовно, у ставленні до нього як до нижчої істоти. Таким чином, існує чіткий зв’язок між тим, як традиційно поводяться з нареченою, що приходить у новий дім, і стародавніми звичаями, пов’язаними з захопленням бранців та рабством. І це може мати руйнівні наслідки. Насправді сьогодні Міжнародна організація праці визнає примусовий шлюб і дитячі шлюби формою сучасного рабства.

_____________________________________________________________________________________________________________

У книжці Ви закликаєте визнавати перетинні системи гноблення. Чи могли б Ви розповісти про це більше?

У книжці є образ жінки-керівниці, яка розбиває «скляну стелю». Такі жінки не помічають інших жінок, яким доводиться прибирати уламки цього розбитого скла під ними. Ця метафора походить із соціалістичної літератури про фемінізм. Завжди існувала напруга між соціалістичним фемінізмом і питаннями класу та гендерних прав. Насправді Міжнародний жіночий день, який відзначається у березні, був заснований на соціалістичній жіночій конференції на початку XX століття. Одна з його ініціаторок – Клара Цеткін – була знаковою фігурою німецького комунізму. Вона мала такий великий вплив, що після Другої світової війни, коли створили Східну Німеччину як радянську сателітну державу, її портрет зобразили на банкнотах і монетах, адже вона була героїнею. Але що цікаво, вона відкрито заявляла, що не є феміністкою, тому що, за її словами, буржуазний фемінізм не розуміє потреби робітничих жінок, а середній клас насправді експлуатує цих жінок.

І ми досі не до кінця примирили ці питання у феміністичних дискусіях. Як я вже згадувала, у світі є різні форми патріархату, і їх поширювали не лише чоловіки, а й жінки, які у різний спосіб підривали права інших людей.

Ця історія значно складніша, ніж просто «всі чоловіки пригнічують всіх жінок». Ми повинні навчитися бачити навіть найдрібніші, інколи буденні способи, якими ми самі підтримуємо системи, що шкодять іншим. Чи то через патріархат, капіталізм або щось інше.

Я не комуністка. Я хочу жити у ліберальному, прогресивному суспільстві, у демократії, мати всі ці права. Але хіба ми не можемо створити систему, яка працюватиме для всіх? Бо нинішня очевидно не працює. Рівень бідності в США є жахливим. Це особливо впливає на жінок. Ситуація з доглядом за дітьми – катастрофічна для жінок. І все це пов’язане зі структурою капіталізму, яка функціонує дуже несправедливо. Нам потрібно знайти кращий шлях, і він повинен бути нерозривно пов’язаний із боротьбою за права жінок.

Легко піддатися розчаруванню й гніву через несправедливість, з якою стикаються жінки. Я відчуваю це так само гостро, як і будь-хто інший. І хоча політика гніву може допомогти нам просунутися вперед, вона не може привести нас до кінцевої мети. Відповідь не в тому, щоб залишатися розділеними назавжди.

Нам потрібно знайти спосіб жити разом, потрібно знову віднайти почуття любові. Одна з тактик патріархату – це розділяти людей настільки підступно, що навіть у сім'ях – між батьками й дітьми, між подружжям – з’являється підозра й образа там, де має бути любов і підтримка. І саме любов – це те, що нам потрібно відновити, якщо ми хочемо побудувати кращий, рівноправний і справедливий світ.

_____________________________________________________________________________________________________________

Джерело: Breaking down patriarchy: episode 15: The Patriarchs – with author Angela Saini

_____________________________________________________________________________________________________________