«Що ми вимагаємо від суспільства, якому ми нічого не пропонуємо?» — інтерв'ю з Сергієм Притулою

У тринадцятому випуску подкасту Лабораторія сенсів Антон Мартинов та Олександр Панасюк спілкуються з Сергієм Притулою — телеведучим, блогером, волонтером, громадським та політичним діячем.

Як відбувалося становлення українськомовного гумору на телебаченні та чому політичний гумор — це рух найменшого опору? Звідки береться політична позиція та переконання і чому спорт не може бути поза політикою?

Публікуємо найголовніше з розмови в інтерв'ю.

Почнімо з Comedy Club Україна — як це стало можливим і чому це так коротко тривало?

Відносно коротко. Comedy Club проіснував 3 роки, з 2006 по квітень 2009. Десь ми почали з березня 2006 підготовчий процес, перший виступ був у червні 2006. І достатньо динамічно та агресивно бренд розвивався, але не пережив фінансової кризи жовтня, осені 2008 року.

Як все це сталося? З 97-го року я почав грати в КВК, спочатку на якомусь, звичайно, інститутському рівні, факультети між собою, передостанні місця два роки поспіль на інститутських змаганнях, тому що були команди, які йшли по шляху найменшого опору. Брали якусь КВК-газету, яку у вільному доступі знайти не можливо, якось там вона розповсюджувалась по амікровських структурах, і просто передирали там, міняли слова, назви міст чи ще щось, і давали смішне, нібито їхнє, але насправді не їхнє. Ми з колегами писали самі. Звичайно, перші проби пера — це був холодний душ. Людям не було смішно те, що ми писали. Але це як ходити в спортзал: у якийсь момент ти починаєш перебувати в тонусі, кількість і якість того, що ти креативиш, зростає, ти вже можеш обирати краще з того, що ти пишеш для програми, тому в якийсь момент — виграв все, чемпіонат академії, потім кубок якийсь. Потім я потрапив у поле зору менеджера і тодішнього капітана, одного з лідерів команди КВК «Тернопільська особлива». Це була головна команда області, у склад якої входили гравці КВК з різних команд. Вони мене запросили після якогось яскравого виступу на інститутському чемпіонаті. Побачили чувака, який там і Кучму пародіювати може, і жарти, у принципі, непогані були. І вони мене запросили в команду. Я був у другій лінії. Ну знаєте, є там перша лінія, яка жартує, і друга. Але за рік роботи в команді я перейшов з пацана з двома репризами на візитці до капітана команди. Це були ті чудові часи, коли наша команда, яка була в той момент першою і єдиною україномовною командою в структурі «Олександр Маслюков і компанія», ми були віцечемпіонами Дніпро-ліги, ми виступали успішно у слобожанців, ми виступали на сочинському фестивалі команди КВН. Тобто те, що я зараз перераховую, у світі КВК — не зірки з неба. Це достатньо такий середнякові результати. Виходили в четвертушку вишки Української, в 2006 я зав’язав із КВК, тому що на носі в мене вже була співпраця Comedy Club, «Амік» вимагав підписувати контракти з ними, щоб більше ніде не можна було працювати в царині гумору.

Я подивився на той «Амік», принцип КВК полягав у тому, що ти платиш Маслюкову за те, щоб можна було виступати на сцені. У кожній лізі був свій прайс внесків за гру: там 150 доларів, чи 300 доларів, чи 700 доларів за гру треба було платити. А вже потім, коли ти розкрутишся, будеш десь на гастролях відбивати інвестиції.

У Comedy все було простіше: тобі платили за те, що ти виступаєш перед людьми. Тому мій вибір був очевидний. І я зайшов туди, було кілька місяців на підготовку, коли я намацував себе. Перший мій монолог, який зайшов у маси, про козаків. Історія його появи — це була не моя ідея, була Антона Лірника. Він з Андрієм Молочним, Буримом стояли коло витоків появи Comedy Club Україна. Ну, Бахматов, звісно. І коли я сидів в офісі, намацував себе, я писав короткі репризи, писав якісь смішні вірші, перероблював пісні тощо, підійшов Антон і каже: «Слушай, я написал тут монолог о козаках, но мне не нравится, потому что это ж козаки, оно должно быть на украинском языке, а я не могу так красиво адаптировать на украинский. Может, ты попробуешь?» Я взяв оцей монолог, подивився. Я його перелопатив, звісно: там відсотків 70 з’явилось нового матеріалу, але фактично це був той фундамент, від якого я відштовхнувся, створив цей монолог і він зайшов. Люди мали цей аудіозапис монологу про козаків, там монолог про ворогів українця, монолог про відпочинок українця в Туреччині. Я зайшов у свою нішу і почувався в ній максимально комфортно. Плюс іще був момент, я був єдиний україномовний резидент у Comedy Club Україна, як це не кумедно звучить, отак карти лягли з різних сторін, і понеслося.

У принципі Comedy зробив своє і прожив достатньо, насамперед фішкою появи Comedy Club’у і його бурхливого розвитку стало те, що в районі 2007-2008 року цю структура вибила 95-й квартал з корпоративної ніші дуже серйозно. Тому що станом на середину нульових Квартал був гегемоном і монополістом не тільки на телеринку і гумору, а й у корпоративному секторі. Comedy проводило дуже агресивну політику в плані захоплення нових території.

Як от власне оця от історія з тим, що ви були єдиним україномовним виконавцем у Comedy Club, у структурі, як ви себе взагалі на той момент почували?

Я не мав на той момент, чесно кажучи, ще реноме якогось комедійного актора, тому що про мої здобутки в КВК, це було ні про що на тлі інших. Наприклад, у нас в Comedy були Саша Педан, Дядя Жора, Лось Серьожик, і були чемпіони української вишки, які вигравали кубки, команда КВН «Три толстяка». У нас було троє людей зі збірної Криму, так само солідні команди «Аляска», «Ва-банк».

Коріння свого треба шукати в тому самому КВК, тому що, знаєте, коли ми приїжджаємо на Сочинський фестиваль команд КВК і виходим на сцену і Сочі виступаємо українською, нам було все одно, чи ви нас зрозумієте, чи не зрозумієте. Ви ж кажете, що ми там браття, значить, маєте розуміти. І до честі, розуміли, все гаразд. Сміялись, аплодували, і так далі. 

Для мене це була дуже принципова історія, в ті часи, коли це ще не було мейнстрімом. Для мене було дуже важливо показувати конкурентоспроможність україномовного гумору. Тому що я на той момент, коли я в  Comedy працював, я достатньо добре покопирсався в антології українського гумору. Я навіть хотів колись знімати документальний фільм, коли вже трошечки набрав маси в телевізійному ринку, тому що ми на стику кінця 80-х початку 90-х розгубили україномовний гумор в Україні, який сягає 1789 чи 1799 рік, коли вийшла «Енеїда» Котляревського, можемо вважати це стартом. Звичайно, те, як козаки писали листа турецькому султану, це теж дуже смішно і в римованій формі. А «Енеїда» Котляревського теж дуже смішний. І взагалі, український гумор, питомий, автентичний, він римований, тому що гуморески Вишні, Глазового, Сови і так дальше, — це так само римована форма. Це дуже унікальна структура подачі, форма подачі гумору. Ніде не зустрічав подібного. Тобто українцям анекдот не був аж дуже притаманний. Це таке аж запозичення з Радянським Союзом прийшло.

Наш гумор м’якший, не такий цинічний, він позбавлений шовінізму. Українець із задоволенням сміється над собою, з цим ми, до речі, із євреями дуже подібні: у них багато гумору саме про себе. А коли ми підсміхаємося з когось, там майже немає якоїсь злості, тому що я завжди наводжу приклад, коли ми говоримо про гумор: коли ви востаннє чули анекдот про тупих молдаван чи заторможених естонців?

Зараз в принципі дуже рідко зараз почуєш анекдоти, як самостійну форму. А знаєте чому? Тому що ми вийшли з російського інформаційного простору.

Анекдот — це їхня форма подачі гумору, і самі оці от анекдоти про жадібних хохлів, заторможених естонців, тупих чукчів і молдован — це абсолютно стандартна історія контакту імперії з підкореними народами.

Тому що там зі всією повагою, але я коли в Лондоні жив свого часу, то англійці… у них гуморні об’єкти для гумору — це шотландці. І анекдоти про жадібних шотландців там розказують як росіяни про жадібних українців. В американців у культурі простібати канадійців — це як добрий день.

З усім тим, 70-80 все ж таки був бурхливий розвиток українського гумору, українськомовного гумору насамперед у контексті гуморесок. Величезна кількість оповідачів цих гуморесок, які мали ефіри на центральному телебаченні, прийшли в 90-ті. Телебачення почало комерціалізуватися і почало працювати зовсім в інші принципи тебе. Продюсери почали боротися за глядача. Раніше, коли було УТ1, УТ2, — це таке, все, ти в принципі, виборов, аж уже нема, за що боротися. А тут почали з’являтися різні канали, і коли повстало питання, кому віддати місце в ефірі, то тут воно дуже вже і не стояло, тому що навіть у 2013 році, коли я одному з продюсерів Нового каналу казав, що давай візьмемо, знімемо для Нового каналу сезон «Вар’яти-шоу», я уже три роки ним займаюсь, у нас хороший матеріал, ми видамо сезон. Я почув у відповідь: “Сергей, стопроцентно украиноязычный материал не соберет зрителей юга и востока. А ты же понимаешь, что они делают рейтинг? Возьмите несколько русскоязычных актеров, тогда будем разговоривать”. Це у 2013 році. 23 рік незалежності. А що говорити про початок 90-х, коли заходили «Аншлаг! Аншлаг!», «Смехопанорама» Петросяна, вся оця дичина, з достатньо низькопробним гумором російського виробництва. Воно заполонило інфопростір, і наші тупо не витримали конкуренції, не знайшли способу комерціалізуватися, не стали на промислові комерційні рейки. І продюсери зачистили, тому що ось ці всі рєбята — Пєтросяни, Альтови, Задоронови, і т.д. — вони були зрозумілі всій Україні, і україномовній частині теж, Заходу і Центру.

Ви ж цілеспрямовано йшли в нішу. Для чого? Навряд чи заради грошей.

На грошах світ клином не сходиться же. У мене завжди було три-чотири роботи. Тобто питання фінансів, воно не стоїть, коли в тебе є ідея. Фінанси потрібні, щоб її реалізувати. У 2009 році, 27 березня, у мене відбувся останній виступ у Comedy Club Україна, в Одесі, в Садах Побєди. І на початку квітня я оголосив про вихід із структури. Цілий рік після цього я звертав увагу на такі кустарні локальні Comedy Club’и, які були в Західній Україні, частково сюди ближче до центру, і в один момент я повитягував звідти толкових хлопців і склепав із них те, що люди вже знають як перше українськомовне гумор-шоу «Вар’яти», яке нещодавно спочило в Бозі в тому вигляді, в якому воно існувало 11 з копійками років, зараз там відбувається переформатування бренду. Хлопці, які були в бренді, вони вийшли, заснували новий, пішли у вільне плавання. І от власне ми зійшлись на тому, що ми повинні дуже чітко для себе мати пріоритети. Я намалював три кити, на яких це шоу мало базуватися: стовідсотково україномовний контент, відсутність жартів про політику і відсутність нецензурної лексики на сцені. У мене ж усі хлопці, які були на сцені, були самопишучі.

А окрім сцени ще була якась додаткова команда?

Хлопці в якийсь момент, коли у нас вже пішли такі графіки, там 120-130 концертів на рік, коли мозги вже всихаються, і ти не встигаєш оперативно підготувати достатню кількість контенту, то вони познаходили для себе там якихось хлопців, авторів, які їм допомагали, підкидували якісь ідеї, розписували якісь репризи, мініатюри. Але вони були з Рівного, зі Львова, з Тернополя. Все одно це було україномовне середовище. 

Гумор — це достатньо складна історія в тому сенсі, що якщо ти пишеш щось російською, ти ніколи не адаптуєш це українською так само влучно, як було написано. Усе ж таки під час переходу втрачається якась родзинка. Я це дуже добре по собі знаю, тому що коли ми прилетіли в 2006 році в листопаді на Кіпр, був такий фестиваль «Comedy на пафосі», куди з’їхались Comedy Club Україна, Comedy Club Москов-стайл, Comedy Club Російські регіони, і до мене підійшла Ксенія Чішей, тоді головний режисер Comedy, і сказала, що завтра от український Comedy, ваш вечір, ваша зйомка, телеверсія, але ти виступаєш українською, читаєш монолог, а виходити буде на все СНГ, тебя не поймут, переведи на русский. І я весь вечір просидів, займаючись адаптацією свого монологу з української на російську, і наступного дня... Одним словом, щоб довго не тягнути, мене вирізали з цієї телеверсії, тому що російською цей монолог не зайшов від слова «взагалі». Причому я зрозумів, у чому помилка, десь посередині монологу, тому що я вискочив на сцену, привітався з людьми українською, сказав кілька жартів, вступив в інтерактив українською, усі мене розуміли, усі аплодували, це при тому, що там були люди і з Росії, і з Казахстану, і з Балтійських країн, з Білорусії. А потім я вже перейшов до основного тіла монологу російською, і перших кілька реприз зайшло, а потім в тишу я його вже коротнув, і все.

Тобто втрачається якась оригінальність?

Так, звичайно, у тому сенсі це був ще один урок для мене, як для людини, яка починала перші кроки в такому серйозному бізнесі гумористичному, що не потрібно нівелювати свою ідентичність. У тебе є свій стиль, своє обличчя. Не підлаштовуйся під чиїсь інтереси, гни свою лінію. І тому мені в цьому сенсі «Вар’яти» ще стали такою… це мій такий гештальт закрився. У 2007 році один із менеджерів Comedy, з Москви, будучи в стані сильного алкогольного сп’яніння, з якого рідко коли виходив, він так само цинічний був. Він дуже так грубо мені пояснював на Буковелі, що я ніхто. Він мені казав, що моя принциповість мене погубить і що мені потрібно бути більш лабільним чи що. Я пам’ятаю, як він казав: «Ты можешь быть палочкой после ноля, а можешь быть палочкой перед нолем. Это зависит от меня. Если ты не будешь там выделываться, я тебе открою рынок России. И у тебя гонорары будут». Там дійсно наші всі тоді бились за російський ринок, тому що це твої гонорари множилися на три одразу, на чотири. А я йому, пам’ятаю, як тоді кажу, що «іди ти в пень, типу, зі своїм ринком. Мене цікавить Європа та Північна Америка, там де наша діаспора проживає компактно». Тому що це завжди мені було цікаво. Куди мені, в Барнаул їхати з виступами?..

А той ринок західний, він у грошах чи якихось інших метриках?

Він насправді не є таким грошовитим, попри те, що це Америка, Канада, Західна Європа. Там така штука… Насправді, там, звичайно, грошей дуже багато, і українські артисти із задоволенням їздять виступати за кордон, але я вам так скажу, що, наприклад, у Чикаго, Детройті, Клівленді, Монреалі гонорари у наших артистів зазвичай менші, ніж у Житомирі, Чернівцях, Черкасах чи Миколаєві. Чим це пояснюється? 

Це буде величезний камінець у город самих українських виконавців. Тому що діаспора наша, причому я це зараз говорю, ті хто ходять на концерти сучасних українських артистів — це хвиля еміграції 90-ті, нульові і теперішні 10-ті, тому що побачити там звичайно сивочолих емігрантів 40-50-х — це вже дуже велика рідкість. У них там своя тусовка, і вони ходять на інших артистів.

Що роблять організатори з умовного Торонто чи з умовного Чикаго? Вони телефонують чи пишуть тобі: «Добрий день! Ми б ось хотіли запросити вас із виступом до Канади». Ти кажеш: «Окей, друзі, питань нема. Ось у мене 8 чоловік колектив, ось райдер, ось гонорар». І ти умовно кажеш 5 тис доларів гонорар. А вони кажуть: «Є дві». Ти кажеш: «Назбираєте 5 — приїдем». А вони кажуть: «Ні, давайте так. У нас є 2, а ви можете приїхати неповним складом?» Ти кажеш: «Слухайте, дивіться, я довший час розвиваю колектив. У мене всі актори рідні, золоті і рівні. Чому я зараз через вас маю вибирати серед них, хто більш гідний полетіти в Канаду, а хто менш гідний?» І я скажу чесно: нас три роки кликали в Канаду і США, і три роки я казав, що йдіть городами, друзі, поки вони не виконали ті умови, які були з боку колективу. Так, звісно, ми пішли на певні поступки, тому що організатор запрошує тебе одразу там на 6-7-8 концертів. Звичайно, що ти робиш якийсь дисконт по-людськи, але є величезна кількість українських артистів, які робили наступним чином: їм телефонують: «А який гонорар у вашої групи?» — «7 тис доларів». — «У нас є 2500». Артист сидить і думає: «А коли я ще полечу в ту Канаду, от просто щоб подивитися країну, отримати задоволення? Та й робота так шоб аж дуже щось нема, корпоративів нема». «А давайте я привезу… ми зробимо акустичний концерт. Добре?» — «Добре». І їх на той концерт замість дев’яти чоловік летить троє. Ну і на ті гроші їм нормально, решта колективу дивиться заплаканими очима, що хтось там полетів по Канаді.

А бували й так, що просто там у нього є група, вона функціонує. «Добрий день!» — «Добрий день.» — «Півтори тисячі доларів». Чувак бере гітару на плечі, сам летить і акустичний виступ — стоїть на сцені один, грає на гітарі. Ну не можна так робити. І отакі наші артисти, вони там розбалували тамтешню публіку і тамтешніх оргів, що типу публіка на тебе починає дивиться, якщо ти ставиш свій звичний гонорар і так далі… Це ж усе відбивається на вартості квитків. «А що це, квитки як Мадонна ставите?!» Там одиниці можуть пробити планочку, яку вони ставлять, що у нас маєте виступати дешевше, ніж в Україні, бо «ми відкриваємо вам ринок Америки». Я оцю фігню про «ринок Америки» чув ще з часів Comedy, коли вони дзвонять: «Ми вам відкриємо ринок Америки!» Ну і що далі? Що, ми переїдемо туди жити? Ні, ми тут будемо, хлопці. Тут заробляємо, катаємося. У цьому сенсі Європа була не те щоб толерантнішою — поваги більше було до артиста, тому що ми з гуртом виступали і в Лондоні, і Дубліні, і в Парижі, і Мурсі, і в Празі. Ну от в європейській частині проживанні оргів і діаспори таких клопотів не було.

Повертаючись до історії трьох китів «Вар’яти-шоу». Мене дуже здивувало те, що один із китів — це жарти без політики. Чим було аргументоване таке рішення?

Тим, що було внутрішнє відторгнення цієї тематики. Політичний гумор — це шлях найменшого опору, так само як і гумор з матюками. Тобто можна вийти на сцену, назвати прізвище якогось політика і додати до нього матюкливий епітет, і всім буде смішно. Але ж у цьому не має багато творчості. А «95-й квартал» залишив випалені, витоптані поля політичного гумору за собою. Чесно, на той момент уже так набило оскому, що просто цього не хотілося робити. А для чого тобі себе примушувати до чогось? Усі хлопці прийняли ці правила, і більше того, вони співпали з їхнім світоглядом. Ніхто не хотів лізти в цю царину. Більше того скажу, що десь коли нам, «Вар’ятам» вже було 5 років, на ринку з’явилися «дизиля», які зайшли так само в нішу аполітичного гумору, тобто били на битовуху і так далі.

Чи не відчувається, що ставка не спрацювала?

Та ні, взагалі не відчувається. Слухайте, як вона не спрацювала?

У період десь там із 17-го по 20-й там, до локдауну, жити не встигали. Можете собі уявити, що таке три концерти в один день? Я не кажу два — три! У мене там були з хлопцями періоди, коли ми з хлопцями заїжджали кудись і за три дні ми відпрацьовували 8 концертів. Тому що був дикий попит, шалений. І ще раз дуже тішуся, що такою тихою сапою, такою лагідною справою ми завоювали всю Україну. Точнісінько так само, як у мене могло бути два концерти в один день у Чернівцях, точно так само у мене було два концерти в один день у Жовтих водах. Так само я давав два концерти в один день у Вінниці, так само я давав два концерти в один день у Дніпрі. А я в умовному Червонограді міг дати три концерти в один день із загальною кількістю глядачів 2100 людей. Я міг так само зібрати 1700 в Харкові. Це був феноменальний період. Я завжди буду його з теплом згадувати. У якийсь момент я прийняв рішення іти зі структури, тому що морально визрів до нових викликів у своєму житті. І от власне мене часто запитують, чи немає ломки. Ні.

Власне, я хотів тут перейти про нові виклики, від політичного гумору до громадської позиції, взагалі що змінилося у вашому житті і взагалі ті рефлексії та відчуття, які ми всі разом переживали в 13-14 році, і безпосередньо те ваше гідне включення у ситуацію з фронтом і оця лідерська позиція, і бажання бути там, і робити своїми силами те, що ви можете робити?

Дивіться, у 14-15 році, до 16 навіть… Принаймні це моя мильна бульбашка інформаційна, і така знайомств, у яких я кручуся, з того середовища людей, з якими спілкуюсь я, байдужих до подій у країні не було нікого. Кожен зайняв своє місце і свою нішу. Тарас Тополя з гурту «Антитіла», він фігачив на полігонах, випробовуючи різні пластени, різні бронежилети, різний ківлар. Я не знаю, скільки він там час провів і скільки користі він насправді цим приніс, відсікаючи і відфільтровуючи просо від полови. Багато помагав 72-й бригаді, якщо не помиляюся. Ми з ним багато комунікували тоді в гарячій фазі війни. Соня Сотник з «Radio ROKS» своїми справами займалася. Там багато хто з хлопців, можливо, не мали такої нагоди і можливості збирати такі великі обсяги фінансової допомоги, як робив я, але я завжди схиляю капелюха перед Олегом Сапчуком, перед гуртом ТНМК, перед Арсеном Мірзояном, перед Сашком Положинським, які просто кидали гітару за плечі, сідали в бус із волонтерами, хєрачили на передову і в бліндажах по окопах хлопцям лабали на гітарах своїх і не своїх пісень. Це дуже ціннісно і про це не треба забувати.

Чи можна було б повестися якось інакше? Все ж таки велика кількість людей з цеху, яка удавала, що музика внє палітікі…

Власне, це досі відкрите питання, тому що ви далі почали вести Євробачення і кожного разу ви ставите питання, які стосуються абсолютно адекватного підходу до персональної громадянської позиції. Якщо раніше ви в Comedy Club були єдиним україномовним виконавцем, то зараз ви єдиний, умовно кажучи, ведучий, який питається про громадянську позицію.

Давайте я одразу розділю якісь речі. Мені абсолютно байдуже, чим живе людина і про що вона говорить про себе вдома на кухні. Мені відверто немає якихось запитань до творчості, до твого ремесла, чим ти займаєшся. Чи ти класно співаєш, чи ти гірше співаєш, чи ти співаєш російською, чи українською, чи англійською, чи в тебе музика «тунс-тунс-тунс», чи навпаки «а-а-а-а-а-а-а», чи оперний вокал.

Проте коли ти стаєш представником держави на міжнародному рівні, ти маєш відповідати певним викликам сучасного життя, які стоять перед твоєю державою. У нас війна з Російською Федерацією. Мені в край важко розуміти людей, які в цей період просто гастролюють там у Росії і так далі, а які продовжують вперто розказувати, що музика поза політикою і спорт поза політикою. Уявити собі, що умовна Марув на Євробаченні обіймається з умовним Серьожою Лазарєвим чи ще з кимось… Буквально вчора ми писали Рому Зозулю, наш футболіст український, який виступає в Іспанії. Я писав його для програми для Радіо НВ. Рома так само займався волонтерською роботою, як гравець Дніпра, потім уже з Іспанією помагав багато, і він каже: «Іспанці мене запитують: “А у вас, що, війна уже закінчилась з Росією?”» Каже: «Нє, а чого ви питаєте?» — «Ну ми ж типу дивимось олімпіаду, і ваші там обіймаються з росіянами, фоткаються, разом прес-конференції дають, все нормально». Тобто люди з двох держав, які між собою воюють, так себе не поводять.

Росія буде робити всі умови для того, щоб український артист їхав виступати в Росію, і їхні шоубіз, який є частинкою легітимізації російської агресії, всього, що робить Путін, тобто люди, які з ним фоткаються, беруть державні нагороди з його рук, співають пісні про нього — це все люди, які легітимізують його на цій посаді і все, що він робить.

Це негласна підтримка, а іноді і гласна підтримка. І коли ці люди зустрічаються з нашими артистами, фоткаються, ручкаються, посміхаються — це означає, що все ок. Це типу «гражданский конфликт там у вас в Украине». Це не російсько-українські галімі відносини, а це «там на Донбассе шахтеры с вами, бандеровцами воюют, а ми как два братских народа — всегда переживем все эти политические моменты». Хрінь це собача. Не буває так. Це все, що відбувається в публічній міжнародній площині, все пов’язано з політикою.

Нещодавно все це мене так допекло, що я записав черговий відеоблог у себе на ютуб-каналі, в якому я намагаюсь уже на пальцях людям пояснювати, розкладати тим, які кажуть, що спорт — це не політика.

Я читав мемуари футболістів збірної Аргентини. Після матчу 22 червня 1986 року, коли Аргентина та Англія зустрілись на Чемпіонаті Світу, коли відбулась знаменита рука Бога, коли Дієго Марадонна забив рукою гол англійцям. Аргентинці казали, що вони на цей матч виходили не на футбол. За 4 роки перед цим Британія та Аргентина воювали за Фолклендські острови, і один з футболістів казав, що в когось з команди там брат був убитий, у когось поранений, у когось ще щось. «Ми виходили за себе та за наших загиблих братів». Це не футбол. Це чистої води політика. Тому що для них було вкрай важливо виграти, щоб піднести дух громадян своєї країни, які програли в цій маленькій війні Британії.

Я пояснюю людям, чому Азербайджан останні роки активно переманює у своє громадянство наших спортсменів. Подивіться: десятки українців поміняли громадянство з українського на азербайджанське і виступають під прапором Азербайджану на змаганнях. І тут я зараз зроблю такий маленький, відставлю в бік це от, тому що таких призових як в Азербайджана за олімпійську медаль чи перемогу на Чемпіонаті Світу ви не знайдете ніде в світі. Це сотні тисяч або мільйони доларів. Там пів мільйона за золоту. Ніхто стільки не платить. Азербайджан багато років до виступів на Євробаченні готував Олександр Ксенофонтов і взагалі українська команда. Тобто хореографія, все решта. А Ксенофонтова ви знаєте — він чоловік Руслани, яка власне перемагала на Євробаченні, тому досвідченого продюсера азербайджанці захантили, щоб він готував їх. І я читаю його інтерв’ю, де він казав, що для них було дуже важливо перемогти на Євробаченні, для азербайджанців, для того, щоб довести, що вони європейці. Вони перемогли на Євробаченні. Євробачення привезли в Баку. Азербайджан перемагає на міжнародних змаганнях і на олімпіадах. Прапор Азербайджану підіймається вище всіх. Прапор — це є ідентифікація держави №1. Їхній прапор вище всіх. Вони — сильна країна, бо в них сильний спорт. Азербайджан перемагає на Євробаченні, і всі кажуть: «Сильна країна. Виграла на Євробаченні. Молодці». І успішні, вони приймають своїм цим східним кавказьким шиком приймають гостей Євробачення і кажуть: «Які ми класні!». А потім Азербайджан заходить в Нагірний Карабах і забирає ті землі, щодо яких у них була суперечка з Вірменією. І ні в кого не виникає питань, чому це трапилось. Тому що Азербайджан — сильна країна. Імідж був уже створений попередньо завдяки цим всім речам, які поза політикою — спорт, музика і не тільки. І тоді такі всі: «Світ поважає сильних!»

Коли Сергій Притула зрозумів, що політика — це його справа?

Та якогось такого, знаєш, що я прокинувся зранку і такий: «О, тре’ політикою займаться!» не було. Я все одне буду не завжди дотичний.

Мова про партію, хартію, фіксацію пішла тоді між першим і другим туром президентських виборів 19-го року.

Що стало відправною точкою?

Результат Зеленського в першому турі. Тому що стало очевидним, що він перемагає в президентських виборах в другому турі одразу. І типу, ок, на це натякали соцопитування. Але тут з’явилася друга тєма.

Ну, хто такий Зеленський, я, припустимо, знав. На той момент ми були знайомі років 18, можливо. Але я нічого не знав і поняття не мав, що з себе представляє партія «Слуга народу» і кого Володимир Олександрович вагончиками за собою заволоче у владу, тому що партія була віртуальна і в певній мірі такою ж залишається зараз… і ну хто такі люди з ЄС було зрозуміло, хто такі з БЮТ — було зрозуміло, хто такі з РГ — було зрозуміло. Тобто усі ті, хто претендував на захід у парламент, вони були всі добре зрозумілі. Хтось більш мутний, хтось менш мутний. У когось рило в пуху, а в когось — ні. Хтось погряз в корупції, а хтось — кремлівська колона. Але всі вони були зрозумілі. Так само було зрозуміло, як їм протидіяти в разі чого — шляхом активності громадського суспільства. А от кого веде Володимир Олександрович за собою в парламент, було не зрозуміло. Тому коли Святослав Іванович маякнув, що давай переведемо наші діалоги в більш серйозну площину, я, звичайно, радісно відгукнувся. Ми вирішили тоді, що тренд на нові обличчя, запит, який з’явився, його повинна задовільнити не тільки одна політична сила. Славко показав мені списки людей, з якими він на той момент домовився, з ким хоче йти у парламент. І вдарили по руках.

Який досвід ви для себе здобули за оці півтора року політичної діяльності?

Перший і, мабуть, найважливіший — для того, щоб не вигрібати потім за когось, потрібно очолювати процеси, а не бути їх частинкою.

Можна вірити в людей і тому подібне, але я бачу, що дуже багато спокус з’являється для людей навколо, і не у всіх вистачає стійкості. Тобто якщо ми зараз говоримо про Київраду, в яку зайшли депутати від «Голосу», мені дуже прикро дивитися на те, як скурвилися деякі люди, просто які там почали захищати російський капітал в Києві, які голосували нещодавно, весною за забудову стадіону. Ну мразі просто, ну камон… Ти що казав? Казав, що будеш захищати інтереси громади. У тому сенсі, знаєте, я дуже тішуся, що та креатура, яку я особисто, — тому що там в першій десятці було аж дві людини, яких я запропонував, тому що ми не дуже добре знали ринок у Києві, ми не були системними політиками, ми зайшли, ми довіряли одним людям, другим, ті підтягували за собою. І Аліна Михайлова, яка зараз депутатка в Київраді, — це та людина, якою я пишаюся максимально. Вона абсолютно безстрашна, абсолютно некорумпована і абсолютно завзята. Вона не дивиться на те, хто ти і шо ти, який у тебе авторитети. Треба демонтувати знак дружби між Україною і Росією в Києві? Аліна провела через сесії Київради і скинула до бісової мами те все. Озеро Вирлиця хоче забудувати там один чоловік з прізвищем Хомутинник і зробити там ТРЦ чи ще якусь біду? Аліна там кістьми лягає. Вона там проводить вже N-ну акцію за кількістю. Вона не дасть там нічого зробити, тому що вона відчуває, де за неї правда, і лупашиться за цю правду до кінця. Такими людьми я пишаюся і буду робити все для того, щоб їхня кар’єра в політиці мала ріст. Тому що я переконаний, що з цією енергією і запалом людині потрібно буде далі рости на рівень парламенту.

Я правильно розумію, що за цим методом, за цим принципом «очолити», це теж такий інструмент ручника, за що президента, в принципі, критикують. Чи я помиляюсь?

Я сам критикую президента за ручне управління. Тому що, ще раз кажу, що щоб вибудувати державні інститути, він вручну намагається робити захід сонця. Можливо, на цьому етапі це і буде виправдано. Подивимося, чи це було виправдано, час покаже. Але я балакаю з юристами. Вони кажуть, що в тому, чим займається останні кілька місяців РНБО, там дуже сильно з точки зору правників усе погано і все можна буде поламати при зміні влади, тому треба тримати кулаки, щоб вона якщо і помінялась, то не на ту, яка не підходить. Я маю на увазі всяких ригів.

Наприклад, проблема партії, з якої я вийшов, полягала в тому, що статут був заточений під одну людину, під керівника партії. А потім коли ти такий, ей, люди, дивіться, там бєспрєдєл. А ти тут нічого не зробиш — статут так розписаний. Тому готуючи наступну історію, якою я зараз буду займатися, ми з колегами провели велику роботу, для того, щоб розписати фундамент наступної сили, статут, в який понаставляли запобіжників, щоб унеможливити подібну історію. Неважливо, хто буде потім на чолі якихось процесів.

Сергіє, скажіть, будь ласка, які у вас стосунки з літературою? Що ви читаєте? Що вас формувало?

Формувала мене література, якою була повна наша хата в середині 80-х, в 90-х. У мене батько читав дуже багато. Була велика бібліотека вдома в Збарижі. Тато читав всяке різне: і детективи, і історичні романи, і фантастику. Бачачи кожного дня тата з книжкою, що він читав за столом, він читав у ліжку, він читав на роботі, якщо така хвилька якась була. У нього книжки в машині були. Ми з братом теж підсіли на цю справу. Треба віддати належне моєму дідусеві по маминій лінії, Василь Михайлович, звик свого часу керувати процесом у своєму житті. Мама була на роботі, тато був на роботі, брат був у школі — мене не було з ким лишити. Мене відвезли в село, і дід Василь з притаманними йому впевненістю, настирливістю, чіткістю сказав: «Так, букви знаєш?» — «Ні» — «Не робота». У три з половиною роки я вже читав українською і російською, додавав, віднімав, орієнтувався в циферблаті годинника. На тому дідо сказав: «Всьо! Я як дідо зробив все від себе залежне, далі займайтеся ви». 

І я обожнюю книжки, література — це та територія, куди ти можеш поринути з головою і на якусь мить відволіктися від рутини, опинитися в тому вигаданому світі, який ти собі уявляєш. Можливо не так, як уявляв автор, а можливо, і так само.

Читалося все підряд у дитинстві, з певним, звичайно, ухилом в пригодницький жанр. Тобто Джеймс Фенімор Купер, Джек Лондон, і так далі.

Потім кінець 90-х, це було відкриття для себе укрсучліту, Жадана. «Московіада» Андруховича справила величезне враження. Я почав більше шукати авторів. І так з’явилася в добірку літератури в моєму домі і Сняданко, і Роздобудько, і Паутяк. До речі, «Уліська готика» Паутяк максимально рекомендую почитати. Це один із тих творів українських, коли читаючи ти відчував мурашки по шкірі, тому що там дійсно все готичненько, у неї там всі ці мольфари, все те… Я чекаю, хто це все екранізує.

А зараз останні кілька років читання має не системний характер, навіть не так, я знаю точно, коли буду читати. Коли дружина каже: «Забий, будь ласка, попробуй оці от дати з цього числа по це, поїдемо на море». І я такий урааа, щоби там почитати. І, це залежить від тривалості відпустки, я беру з собою там книжки, читаю всяке різне. І наших авторів, і закордонних авторів, і літературу, яка не є художньою частково. Проблема ще в тому, що я рідко коли запам’ятовую прізвища авторів. Я більше по сенсу книжки виступаю.

Я вам вдячний, що ви поставили питання про книгочитання, тому що це та штука, та царина, в який так само хочеться великих змін. 60% дітей в Україні не читають книжки від слова «взагалі». Це статистика, яку я отримую 2 роки поспіль з різних джерел, працюючи в медіа. З тих дітей, які читають, 50% роблять це з примусу. Тобто батьки там якимось санкціями вибивають з дітей, щоб вони читали. Тобто маємо клопіт із цим. Ми ходимо і ниємо про те, що нема критичного мислення в українського суспільства. Звідки воно візьметься, якщо діти не читають книжки? Якщо діти не грають у шахи?

Що ми вимагаємо від суспільства, якому ми нічого не пропонуємо?

Ми, маю на увазі, владу, яку ми обираємо собі. Ви бачите якісь державні програми по популяризації книгочитання серед дітей? Я не бачу. Ви бачите, щоб хтось на рівні міністра освіти, міністра спорту масштабував те, що відбулося 5 років тому у Львівській області? Я цього не бачу.

Я благодійний фонд свій заснував. Я хочу впровадити кілька проєктів, які будуть скеровані саме на підвищення освіти серед дітей. Принаймні спробую, щоб потім не карати себе, що мав можливість і не зробив. Я полетів у Львів, зустрівся з Анною Музичук, це наша гросмейстерка, чемпіонка світу з шахів, їх там дві сестри, і з Садовим потім зустрівся. 5-6 років тому, коли сестри Музичук гриміли в світі, здобували чемпіонство, відбувся сплеск інтересу до шахів у Львові, бо вони ж там живуть, і це, звичайно, велика така красива інформаційна кампанія. І тоді спільними зусиллями і Садовий, депутатський корпус міської ради, притягнули рішення, згідно якого шахи стали обов’язковим предметом в школі. У львівських школах почали викладати уроки шахів. Через два роки після того, як був зроблений зріз знань у цих школах, помітили, що успішність дітей, після введення уроку шахів, зросла на 10-15%. Не бачив ще ні одної людини, якій би шахи пішли в мінус. На користь — так. І оце теж показник. На 10-15% зріс рівень знань. Упираючись в свою чергу на це, Синютка, коли ще був головою ОДА, масштабував досвід Львова на область. І там так само все краще і краще. І зараз подивіться так само на результати, турнірну таблицю захисту наукових робіт Малої Академії Наук. Хто там у топах? Там традиційно Львів і Львівщина в топах. Тому такі речі неможливо впроваджувати суспільству волонтерськими потугами. Я маю величезну кількість прикладів, як люди стараються, як люди працюють, як люди просувають якісь правильні візії, займаються дітьми, але так само як у військовому волонтерстві: усі волонтери разом узяті не можуть навіть відсотка зробити того, що можна зробити, маючи державну машину і бюджет державний на армію. Так само волонтерські потуги нічого не можуть зробити, якщо не буде включена державна машина. Поки держава по всій своїй вертикалі освітньої системи десь зав’язані з культурою, десь зав’язаною зі спортом, десь іще з чимось, з тими бюджетами, які має Міністерство освіти України, не запустить ці процеси, які дозволять через якийсь час вирівняти позиції, щоб виросла кількість думаючих людей в країні, щоб діти не були кинуті напризволяще, щоб дітей не виховували гаджети та телевізори, а книги. Це важливо. Але я не бачу поки що людей на тих посадах, які могли б це зробити.

Можливо, це все ж треба починати з приватних ініціатив і доносити це до людей, які є зараз при посадах.

Ви правильно цілитеся. Тим людям, котрі без державної підтримки впроваджують щось корисне в суспільство, уявіть, що вони можуть зробити, якщо їм дати ще можливість витрачати бюджетні кошти. Знаєте, мене завжди що смішило: от є український католицький університет, я цьогоріч поступив на магістратуру на публічне управління та адміністрування. Свій вибір я зробив не в останню чергу через постать Владики Бориса Ґудзяка, який ініціював створення, появу цього ВУЗу, і тому що це ВУЗ, який став одним із найкрутіших в країні без жодної копійки державних коштів. Вони повністю забезпечують себе 20 років на меценатських коштах, пожертвах. Працюють краудфандинг, працюють із бізнесом, з діаспорою, працюють зі Львовом. Усе в них у цьому плані правильно. І я бачу рівень УКУ, бачу, які там конкурси, бачу з яким балом на ЗНО туди потрапляють діти на ті чи інші факультети, і от мені цікаво: а чому не взяти менеджерів звідти, які без державних грошей зробили ляльку з ВУЗу, де була побудована перша в незалежній Україні бібліотека. Чому їх не залучити до реформування системи освіти, до правильного розпорядження коштами, до того, щоб вони робили так все, як звикли у себе, аудит правильний.

Шкода, що прибрали Бородянського дуже крутий менеджер. Він уміє написати алгоритм, який живе навіть тоді, коли Бородянський відходить від справ. Так, це царина, де треба було дуже довго запрягати. Але йому треба було закінчити розпочате. І я переконаний, що він і його команда могли зрушити з місця цю заскорузлу систему мінкульт.