Що стається, коли держава береться за створення субкультур: уривок з книжки Дар'ї Анцибор «Дреди, батли і "стіли"»

Батярство, як і його балак, потроху розчинялися в радянському одноманітті. Влада робила все, щоб максимально наблизити своїх громадян до комуністичних ідеалів. Усі мали бути рівними, що на практиці означало однаково одягатися, однаково мислити, читати однакові твори, слухати однакову музику, їздити на однакові курорти, жити в однакових будинках, купляти однакові меблі, ходити на однакові танці, їсти однакову їжу — і так у всьому.

Якщо хтось хотів мислити, одягатися, говорити інакше — радянська держава знешкоджувала його. Фізично, як у 1930-ті роки, коли сотні тисяч людей було заморено, закатовано, репресовано, заслано й запроторено до в’язниць і спецтаборів. Голодомор і Великий терор перемелював усіх — і тих, хто не хотів віддавати свою корову до колгоспів, і тих, хто прагнув творити сучасне мистецтво, і тих, хто просто розповідав не ті анекдоти.

Ми вже бачили раніше, що чи не найголовнішою цінністю уже знайомих субкультур була свобода самовираження. У СРСР, особливо до 1950-х років, ні про яку свободу говорити не доводилося. Влада будувала комуністичне суспільство з новим — радянським — типом людей. Одна нація, один вождь, один стиль. Інструментами для досягнення цієї мети стали страх і пропаганда.

Радянське керівництво розуміло, що слухняна нація, яка не протестуватиме, починається з виховання молоді. Тому її треба задіяти якнайраніше, примусово згуртовуючи в дитячі комуністичні організації. Прототипом стали скаутські аналоги у світі, зокрема й пластунський рух, з тією різницею, що тут додавалася тоталітарна ідеологічна основа.

Усе починалося з першого класу, коли на свято Жовтневої революції учнів посвячували в жовтенята. Їм давали значки з Леніним, які вони мали постійно носити. Перші організації жовтенят створювали ще в 1920-ті роки. Важливим атрибутом був значок у формі червоної п’ятикутної зірки з портретом маленького Володимира Ілліча Леніна як величного взірця для наслідування. Кожна із граней зірки символізувала чесноти справжнього жовтеняти (повагу до старших, любов до школи та праці, правдивість, сміливість, умілість і дружність тощо).

Іще однією особливістю був поділ дітей на ланки з п’яти осіб, які теж звалися зірочками. Шефство над кожною групою брали старші діти — піонери й комсомольці. Так через особливості дитячого віку, різні педагогічні й психологічні техніки в жовтенят розвивали, з одного боку, почуття колективізму, а з іншого — некритичності й інфантилізму.

Наприкінці третього класу найздібніші та найактивніші учні на день народження Леніна (22 квітня) їхали до його музею, де їх підвищували до звання піонерів. Після урочистої клятви «жити, учитись і боротись, як заповідав великий Ленін» дітям надівали червону краватку. Решта учнів чекала на початок четвертого класу, щоб теж стати піонерами. Змінювався також значок — над зірочкою виринало полум’я, а в центрі — оновлений профіль зрілого вождя.

Наступною сходинкою були комсомольці. Найбільш здібні до навчання та заучування фактів про Леніна й партію діставали змогу піднятися по щаблю наприкінці сьомого класу. Решта — у восьмому, тобто у віці приблизно 13 років. Якщо хтось мав серйозні проблеми з оцінками й поведінкою, того в комсомольці не приймали. За тих часів для більшості це було жахливою трагедією, адже створювало проблеми для вступу до вищих закладів освіти, а потім для пошуків хорошої роботи.

Треба також розуміти, що мотивацією долучатися до комсомолу часто був не примус, а штучно створене бажання іти за всіма. Це була тонко пропрацьована на психологічному й педагогічному рівні система. Як для більш релігійних християнських сімей важливим етапом дорослішання дитини є перше причастя, так для «правильної» радянської родини приводом пишатися було проходження свого чада від жовтенятка до комсомольця. Тож головним фактором ставала престижність бути в цій системі. Звання комсомольця сприймали як справжню ознаку дорослішання. На практиці виходило, що жовтенята, піонери й комсомольці носили однаковий одяг, проходили ритуали посвячення, вивчали однакові тексти, співали однакових пісень, мали вдосталь часу на спільне дозвілля у таборах, але водночас усе одно не мали ознак реальної субкультури.

Як так сталося?

Напевно, головна причина таки криється у тому, що це була спущена зверху ідея. Вона не йшла від самих підлітків, за них її повністю прописувала держава. Така молодіжна спільнота може нав'язатися й проіснувати досить довго. Але що сталося із жовтенятами й піонерами, щойно розпався Радянський Союз? У цьому й криється головний аргумент штучності таких утворень. Молодіжні субкультури об’єднуються за різними принципами, але вони завжди виникають із зацікавлення, яке йде від низової ініціативи, а не від нав’язування згори. Тому ці ідеї згинули одночасно з розвалом Союзу.

Окрім того, перша половина ХХ століття з визвольними змаганнями, окупацією СРСР, радянськими колективізаціями, Голодомором, репресіями, депортаціями, жахіттями Другої світової війни не давала молоді часу й можливості на самореалізацію. Тоді йшлося про інші пріоритети: як вижити й уберегти найцінніше.

Тож лише наприкінці 1940-х — на початку 1950-х українська молодь почала шукати себе в різних формах самовираження. Так зароджувалася яскрава епоха молодіжного спротиву, яка дала нам власних стиляг, хіпі, панків і представників інших яскравих субкультур. Але починалося все з ярмаркових гультіпак балаґул, романтичних епатажних денді, розсудливих хлопоманів і дотепних батярів. Своїм прикладом вони не тільки дивували оточення, але й підштовхували наступні покоління до нових пошуків себе й репрезентації своєї ідентичності.