«Світ ось-ось мав кардинально змінитися»: уривок із книжки «Хлопчик, який намалював Аушвіц. Правдива історія надії та виживання»

У червні 1943 року, після довгих років скрути і переслідувань, тринадцятирічного Томаса Ґеве та його матір депортували до Аушвіцу. Після прибуття їх розділили і хлопчик залишився сам. Попереду його чекали двадцять два суворі місяці перебування у таборах смерті і нелюдська жорстокість нацистів. Але Томас ніколи не втрачав бажання жити. Йому було п’ятнадцять, коли його звільнили з Бухенвальду. Це був третій концтабір, який він пережив. Ще перебуваючи в Аушвіці, Томас намагався детально відтворити все, що відбувалося у нацистському світі: він схематично змальовував усі події в реальному часі, використовуючи деревне вугілля та клаптики цементних мішків. Оригінальні ескізи не збереглися, проте пам’ять про зображене закарбувалася у свідомості, і відразу після війни він знову взявся за олівець… Попри все зло, що наповнювало концентраційні табори, його розповідь — це разюче підтвердженням сили життя. Книжка «Хлопчик, який намалював Аушвіц» — це живе свідчення війни очима дитини, яка попри темряву зберегла у собі здатність спостерігати і запам'ятовувати кожну деталь навколо. Ділимося уривком у матеріалі.

_____________________________________________________________________________________________________

***

Згодом мене дедалі більше цікавив навколишній світ. Ми, хлопці, крадькома вешталися довколишніми вугільними шахтами, фабриками й залізничними об’єктами. Наші юні уми були спраглими до знань.

Сліпучо-білі доменні печі, нескінченні обертові колеса прохідницьких комбайнів, величезні шлакові відвали, наповнені рудою вагонетки, що ковзають провислими сталевими тросами, — усе аж кипіло від активної діяльності. Особливо мене зачаровували потяги.

Скрипучі промислові залізничні колії та великі чорні локомотиви, які приїжджали здалеку і знімали втому, випускаючи хмари смердючої пари. Усе це тільки й чекало аналізу наших юних голів і надихало нас пізнавати життя. Ми ще мали відкривати світ.

Іще стільки всього треба було дослідити попри всі обмеження, які на нас накладали.

І поки ми, спраглі до відкриттів, тинялися містом, гітлерюгендівців Бойтена муштрували, учили маршувати і співати дифірамби на славу фюрера. Не всім із них вистачало потрібного стержня для такого вишколу. Хтось розумів, яке авторитарне майбутнє їх чекає, і відступав у полон страждань. Дехто з менш гострим розумом переймався плоскостопістю, мозолями й пухирями, адже це були набагато реальніші перешкоди для входження до «панівної раси».

Кілька разів на рік вулиці Бойтена оживлювалися процесіями. На Вознесіння і Великдень католицькі клірики — майстри помпезності й церемоній — розмахували ладаном на вишукано прикрашених платформах і вели головну атракцію — єпископа — під вишитим золотом балдахіном. А на День національної праці, гітлерівську заміну свята Першого травня, Бойтен прикрашали ярмарки й естради, скрізь виднілися святкові національні костюми, що прославляли промислові та сільськогосподарські досягнення.

На противагу радісним звукам і яскравим кольорам святкових вуличних сцен дедалі частіше лунали звуки маршування чорних чобіт під холодну військову музику. Коричневі сорочки вигадали нову процесію: нічний парад зі смолоскипами. Деякі з них закінчувалися побиттям невіруючих — євреїв або інших таких самих пригноблених.

Мою свободу обмежували. Мені звеліли залишатися вдома, де я і виглядав із-за закритих штор і підглядав за цими «шоу». Мама пояснювала: усі ці події «далеко нам не на благо», і мені треба «уникати вулиць і зосередитися на іграх у приміщенні».

Уже без змоги блукати містом я ще більше потоваришував зі шкільними приятелями й запрошував найцікавіших додому, щоб погратися з мініатюрним залізничним набором Meccano. Рідні швидко не схвалили мій вибір друзів.

— Ну чому ти приводиш додому таких невихованих неохайних хлопчиськів? — дорікали мені. — Стільки них знайомих: і лікарів, і юристів, і бізнесменів. Невже ти не можеш гратися з їхніми дітьми?

Та  мене не  надто цікавило, наскільки вони підходили мені чи як на мене впливали. Хороше проведення часу означало нові ідеї, пильність, взаємоповагу та свободу. Тому ми ніколи й не ладнали з товаришами по іграх, яких мені підбирали з хороших родин. «Вулицю» вони знали кепсько, характер у них мінявся залежно від настрою батьків, і на все їм потрібен був дозвіл від прислуги.

Щороку в нашій синагозі святкували свято Радість Тори. Під акомпанемент органа діти (у своїх найкращих костюмах, розмахуючи кольоровими прапорцями) повільно йшли за сувоями, які проносили навколо храму. Після цього нас традиційно нагороджували цукерками й шоколадками.

Потім наставав час порівнювати здобуті скарби. У мене кишені репали, а от інші діти видавалися розчарованими. Я засмутився. Ми всі мали б отримати нагороду.

Пізніше я перепитав про це батька, і його непевна відповідь принесла неприємне усвідомлення та зіпсувала всю радість. Хоча більшість людей щедро обдаровувала всіх дітей, дехто виділяв тебе, щоб забрати додому «візитівки», якщо в тебе сім’я впливова або з належним соціальним статусом. Судячи з того, скільки солодощів мені діставалося, здавалося, батько добре знав, хто саме роздає шоколадні батончики чи льодяники. Тому якщо ти походив із небагатої родини, то про це тобі не забували нагадати навіть під час служби в синагозі.

Одного ранку під моїм вікном вулиця загула від брязкоту скла, поспішних кроків і схвильованих голосів. Я прокинувся. Подумав, що треба вже збиратися до школи, тож устав і потягнув за мотузку ролетної штори. На мій подив, лише світало. Я пригледівся до тротуару навпроти нашого будинку.

Перед взуттєвою крамницею стояв один із чорних «даймлерів», які так подобалися усім хлопчакам. Вулицю всіяли блискучі чорні, коричневі та білі черевики, босоніжки, жіночі туфлі на високих підборах та уламки скла. Група коричневих сорочок упихала в машину все цінне, що бачила. Очевидно, пограбування.

Я відчув себе успішним детективом і погнався у кімнату батьків, щоб поділитися цією новиною. Батько, помітно не такий радий через моє відкриття, зателефонував сусідам. Здавалося, розгубились усі. Зрозуміло було одне: у школу того дня ніхто не йде.

Я глянув на настінний календар. Було 9 листопада 1938 року, і наша громада розуміла: світ ось-ось мав кардинально змінитися.

Протягом дня надходило дедалі більше повідомлень. Синагога Бойтена палала. Місцеві пожежники відмовилися допомагати, адже були «зайняті охороною сусідніх будівель». На вулицях у вогнища кидали цілі купи книг. По всьому місту грабували єврейські крамниці. Сотні євреїв Бойтена заарештували.

Нашим будинком ширилися жах і тривога. Ми зібралися усі в одній кімнаті, повністю одягнені й готові до надзвичайної ситуації, з острахом очікуючи стуку у вхідні двері. Урешті-решт він пролунав. Відчинивши двері, ми опинилися віч-на-віч із коричневою сорочкою. Обличчя суворе, а випучені очі — вузькі, жорстокі й холодні. Палець зловісно ковзнув по довгому надрукованому списку гестапо. Коли ж палець зупинився, чоловік гаркнув ім’я старого єврея — колишнього орендаря, який відтоді переїхав в інше місце. На щастя, коричнева сорочка не збирався брати когось із нас натомість.

Пізніше ми дізналися, що синагога згоріла дотла, а нашу школу закрили назавжди.

Батьки, які могли собі це дозволити, відправляли дітей у село — у тимчасовий безпечний прихисток. Мене ж на місяць відправили до єврейського дитячого будинку в Оберніку, неподалік Бреслау, за 220 кілометрів на північний захід від Бойтена. Там ми могли досліджувати природу серед садів і лісів. Справжній рай!

Більшість євреїв у Бойтені, які могли емігрувати, так і зробили. Тато — ветеран Першої світової війни та відомий сіоніст — планував вивезти нас до Англії. Звідти ми могли б вирушити до Палестини — ізраїльської землі. І хоча наш розпач тільки зростав, процес затягнувся. На початку 1939 року вирішили: далі я житиму з бабусею і дідусем у Берліні.

Світ не приймав біженців із хлібом і сіллю. Хтось згадував Біробіджан як потенційний притулок від переслідувань для європейських євреїв, але мало хто сприймав це серйозно. Польських євреїв у Німеччині примусово депортували назад до Польщі. Поляки ж були їм так само раді, як і німці. Серед німецьких євреїв побутував консенсус: «З нами так точно не станеться. Ми ж німці».

Чутки — неминучий наслідок цензури в тоталітарному режимі — рясніли й далі ширилися. Ми знали одного «арійця», який був членом нацистської трудової армії О.Т.. Через безробіття він долучився до цієї низькооплачуваної організації, щоби працювати на місцевих проєктах будівництва доріг і каналів.

Цей чоловік уважав себе добре поінформованим і закликав нас якнайшвидше покинути Німеччину. Його прогнози стосовно майбутнього — нашого майбутнього — здавалися підкреслено похмурими, можливо, навіть не без певної частки злоби в словах.

Улітку 1939 року моя сім’я назавжди покинула Бойтен. Батько поїхав до Англії, ми з матір’ю — до квартири бабусі й дідуся в Берліні. Ми планували невдовзі приєднатися до тата. Я намагався уявити наше нове життя, коли ми возз’єднаємося з ним в Англії. Та в історії були на те власні плани.

_____________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Хлопчик, який намалював Аушвіц», Томас Ґеве

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними