«Я побачила як всі ці люди, як на обкладинці, просто сиділи і дивилися, як заходить сонце»: презентація дебютного роману Олени Пшеничної «Там, де заходить сонце»
5 квітня у книгарні Сенс за участі літературознавця Ростислава Семківа і письменниці Олени Пшеничної відбулась презентація дебютного роману «Там, де заходить сонце». Хто вони — горобчики, які спостерігають захід сонця? Звідки взялась ідея написати роман про літніх людей? І яким буде наступний роман Олени Пшеничної? Найцікавіше з розмови публікуємо у матеріалі.
Як виникали персонажі книжки?
У мене дуже теплі стосунки з персонажами. На старті, коли я їх вигадувала, для мене чомусь було важливим як всю цю компанію називати. Просто «літні люди» чи «мешканці будинку для літніх» — це не про наші з ними стосунки. І я вирішила називати їх горобчиками своїми сухенькими. От це про нас.
В тому як вони народжуються насправді немає жодного прототипу — всі ці люди вигадані. Але в їх життя і клаптики біографій вплетені фрагменти реальних історій, які я набачила і нажила.
Тут нема моєї бабусі. Я колись прочитала в одному книжковому блозі, що кожна молода українська письменниця має написати першу книжку про свою бабусю. Я вирішила хакнути систему і написала про чужих бабусь і дідусів. (сміється)
Все почалося з Віри Петрівни. Вона з’явилась першою. Я просто сіла і почала писати те, що я називаю «Біблія персонажів». Це коли ти поступово вигадуєш якусь людину, вона обростає характером, минулим, тим, що не любить і чого боїться, хорошими і такими собі рисами. Вони народилися до того, як почала народжуватися історія.
Спочатку були персонажі, а вже потім був сюжет.
Чи змінювалися персонажі упродовж самого написання?
Їхні наскрізні історії не змінювалися, в процесі написання вони просто обростали ще якимись новими історіями життя. Мені потрібна була ось така Язва, щоб вона бурчала; такий Камбала, щоб робив свою роботу, яку мав робити в цьому сюжеті; така Ніна Миколаївна, щоб ми її всі любили, і щоб вона була конфідентом головної героїні. Я їх так собі розклала, неначе на шаховій дошці, і вони виконували кожен свою роль.
Але, звичайно, в процесі написання виникали якісь ще додаткові історії.
Наскільки емоційно складно було писати про будинок для літніх людей?
Насправді в цієї історії був досить довгий шлях. Про те, щоб написати про будинок для літніх, я подумала вперше, здається, років 10 тому. Я дуже люблю літніх персонажів як таких — в кіно, в житті, в книжках — за ними класно спостерігати. Вони мають багато мудрості, досвіду і гумору. Я їх просто любила. Завжди.
Але писати про літніх людей це величезна відповідальність. Мені було страшно, що я можу недовідчути те, що відчуває літня людина. І через цей страх я увесь час відкладала написання книжки. Я казала, що треба ще пожити, почитати, подивитися, походити, поспостерігати і набратися досвідів. Але коли почалося повномасштабне вторгнення я собі сказала: «Яких досвідів тобі ще не вистачає?» і з цього моменту зрозуміла, що треба сідати і писати.
А одного вечора я приїхала до тата, будинок якого знаходиться поруч із хоспісом, піднялася по сходах і повернула голову. Це був вечір — заходило сонце. Я побачила як всі ці люди, як на обкладинці, просто сиділи: хтось на лавці, хтось на кріслі колісному, хтось стояв з ходунками, як каже Степанівна з «французьким балкончиком», і просто дивилися, як заходить сонце.
І так, власне народилася ця назва, як певна така метафора, і склався пазл, що ось про це має бути історія — ці літні люди, про яких я хочу писати, мають жити в такому будинку і принести в нього різні досвіди та свої власні історії.
Коли я почала читати книгу був початок 2024 року і моя мама була ще жива. Ми тоді якраз відсвяткували її 85-річчя і це був незвичайний день народження: мама нарешті дозволила повести її в ресторан і зробити гучний ювілей. А коли книжка вийшла, то мами вже не було... А всі ниточки болю цієї книжки, поєдналися з моєю історією. І коли сталася ця біда, Олена мені так і написала: «Риммочко, я тягну всі ниточки з вашого болю і намотую їх собі».
Римма Зюбіна, акторка
У книзі все було чітко розплановано від початку чи все ж щось змінювалось у процесі?
В мене був план, оскільки я людина-табличка. Єдине, що змінилося від початкового задуму — це фінал. Він мав бути іншим, але вже прийшовши до нього я зрозуміла, що ось так, як я собі придумала, дуже логічно з погляду драматургії, але якщо дивитися не як будівничий сюжету, а як людина, то фінал не може бути таким. Якщо це книжка про віру, то вона не має цю віру забирати.
Чи працюєте ви зараз над чимось новим?
Я зараз балансую між виношування нової книги й наукової роботи. Ростислав Семків якось сказав мені, що в капіталістичному світі українського книговидавництва друга книжка має вийти дуже швидко. А потім в Українському католицькому університеті мені сказали, що в освітньому процесі наукова робота має теж бути написана швидко і якісно. (сміється)
Це буде історія про молодших людей, я називаю це соціально-побутовим постапокаліпсисом. Одного разу моя редакторка Юля сказала, що їй було б цікаво почитати, як я пишу про стосунки дорослих людей — чоловіка і жінки. І я почала жити з цією думкою… Стояла на кухні, терла кабачки на оладки, й подумала «А що, якщо?».
А далі я не скажу.
