«Коли походиш із родини завзятих Некромантів, мало що може здатися незвичайним»: уривок із книжки «Фантазма»
За загадкових обставин зникає сестра Офелії і єдиний шанс її врятувати — це Фантазма. Смертельне змагання в маєтку з привидами, де головний приз — одне-єдине бажання. На Офелію чекає дев’ять випробувань. Демони, монстри й ілюзії — Фантазма щодня породжує нових ворогів, але дівчина має зробити все заради перемоги. Заради сестри. Коли страх починає брати гору, на шляху дівчини з’являється Блеквелл — загадковий, несамовито привабливий і небезпечний незнайомець, який обіцяє провести її крізь кожне випробування… в обмін на десять років її життя. Офелія не повинна йому довіряти. Але щось темне і заборонене невпинно тягне її до нього. А у Фантазмі є річ, небезпечніша за програш, — втрата серця. Ділимось уривком із книжки у матеріалі.
Застереження про вміст: книжка містить нецензурну лексику, відверті сексуальні сцени, сцени з елементами горору, а також детальний опис обсесивно-компульсивних станів, таких як нав'язливі думки й компульсивні тики.
_______________________________________________________________________________________________________________
За дві ночі до Фантазми
Коли походиш із родини завзятих Некромантів, мало що може здатися незвичайним. Кожен день дитинства Офелії був насиченим — трупами, яких заносили й виносили з Маєтку Гріммів, поїздками на кладовище, вислуховуванням скарг матері на черговий, імовірно, насланий Демонами, вірус, що охопив Новий Орлеан, або ж багатогодинним заучуванням уроків про всі види паранормальних істот, з якими вона може колись зіткнутися. Про перевертнів, вампірів, відьом.
Але прокинутись і побачити в спальні та коридорі зачаєних Привидів наступного ранку після того, як вона знайшла бездиханне тіло матері, було дивно навіть за її мірками. Вона сумнівалася, що зможе колись звикнути до блідо-блакитних істот навкруги, які то з’являлися, то зникали. Привиди ж здебільшого не зважали на неї. Мов мандрівні вогники, вони пропливали Маєтком Гріммів і вулицями Нового Орлеана, поки вона з Женев’євою клопоталася справами, пов’язаними з материною смертю. Якщо вона не звертала на них уваги, більшість відповідала їй тим самим. Деякі, однак, здавалося, діставали задоволення від того, що полохали її. Коли вона випадково ловила на собі погляди, вони не відводили очей. Стежили за кожним її рухом. Закликали її поговорити з ними.
Сестри не спали від самого світанку. Точніше, встали на світанку. Офелія весь ранок готувала материне тіло до того, щоб його забрав міський коронер, а Женев’єва опікувалась отриманням свідоцтва про смерть і публікацією некролога у New Orleans Post. До сутінків залишалася година, а вони з Женев’євою були за квартал від контори коронера, йдучи востаннє попрощатися з матір’ю. На відміну від інших смертних, Некроманти не переймалися такими ритуалами як похорони чи поминки. Вони прощалися з тілесними формами своїх близьких, а потім чекали нагоди зв’язатися з ними в посмертному житті. З таким зв’язком із мертвими будь-яка пишна церемонія видавалася їм недоречно остаточним прощанням.
Офелія замислилась: урочиста напруга, яка висіла в повітрі разом із вологою, лише в її уяві чи місто якось відчуло иважку втрату своєї мешканки? Або ж воно горювало, знаючи, що Офелія ніколи не зможе посісти місце Тессі Грімм.
Від нового для неї тягаря магії, що сидів у нутрі, скрутило шлунок. Незабаром вона відчує потребу якось його позбутися. Надмір енергії, що накопичувалася без виходу, роз’їдатиме її зсередини.
— З тобою все гаразд? — пробурмотіла Женев’єва.
— Так, — збрехала Офелія.
Замість того щоб спіймати її на брехні, Женев’єва милостиво повідомила:
— Я тобі вже казала, як ненавиджу жити в місті з такою вологістю?
— Майже безперестанку.
— Мої кучері завжди псуються, — буркнула Женев’єва, наче й не почувши Офелію. — У Пеклі, мабуть, сухіше, ніж тут.
Офелія пирхнула.
— Знаєш, як кажуть: «Приходьте в Пекло — у нас є Дияволи й Демони, але принаймні ваше волосся буде слухняним».
Женев’єва зморщила носик.
— Тьху, не згадуй про них. Вони тільки цього й чекають, щоб з’явитися.
Звичайно, це працює не так. Хіба що справді натрапиш на Диявола або він натрапить на тебе. Деяких Дияволів можна викликати тільки вимовивши правильні слова чи імена — як і багатьох інших паранормальних істот. Женев’єва мала б знати про це, але ж вона не здобула такої освіти, як Офелія. А якби й здобула, Офелія була переконана, що сестра аж ніяк не хотіла б підтримувати ці знання. Після згадки про Дияволів чи інших подібних істот Женев’єва майже завжди змінювала тему. Тоді як Офелія в дитинстві з усіх материних уроків найзахопливішими вважала ті, які стосувалися Дев’яти кіл Пекла. Вони були цікавішими, ніж багатогодинні лекції про те, як оживляти трупи, щоб вони виконували твою волю, як розмовляти з мертвими і як уникнути одержимості... Розповіді про простори Пекла завжди були страхітливим захопленням Офелії.
Чи не тому, що, на відміну від навколишньої дійсності, у такому місці, як Пекло можна було сподіватися чогось фантастичного. Красивих Дияволів, Чортів та Демонів, здатних затягти у свій чарівний, небезпечний світ. Як у тих готичних романах, які вона читала в домашній бібліотеці, коли не могла заснути. І, можливо, небезпека сама по собі не мала б так вабити Офелію, але, провівши життя в запиленому Маєтку Гріммів, вона жадала чогось, від чого серце забилося б частіше. Чогось іншого, ніж незнайомої магії, яка зараз пульсувала в її жилах.
Звісно, як і з магією, Офелія швидко зрозуміла, що фантазувати приємно тільки тоді, коли фантазії залишаються в голові, коли вони — далека мрія.
Володіння якоюсь силою було для Офелії таким само чужим, як і справжні пригоди чи романтика. І вона сумнівалася, що таке було б їй до душі. Вона завжди спокійно спостерігала за тим, як її мати контактує з мертвими, але, зрозумівши, що муситиме самостійно працювати з такою крихкою матерією, як життя, майже шкодувала, що дізналася про материну трагічну долю до опівночі й що взагалі отримала ту магію.
Якщо не повернетесь додому дотемна, ви з Женев’євою помрете, прошепотів Тіньовий голос, що димом розпливався в її свідомості, розбуджений її тривогою.
Відколи себе пам’ятає, цей голос був із нею, таївся в найтемніших закутках її свідомості. Він наказував їй проходити крізь певні двері, інакше вся її родина загине. Змушував її безупинно стукати по дереву, щоб купити хвилину тиші для власних думок. Намовляв її скоїти найжахливіші злочини супроти найуразливіших істот. Ще дитиною вона занепокоїлась, що в неї щось вселилось. Тож зібрала всі свої речі та пройшла понад кілометр дорогою, щоб позбавити родину такого лиха, перш ніж мати знайшла її та пояснила, що Тіньового голосу насправді немає. Що це лише витвір її свідомості. З яким їй доведеться жити довіку.
Сонце скоро сяде, не вгавав Тіньовий голос. Цок-цок. Цок-цок. Цок-цок.
Вона відмахнулася, перевівши увагу на морг, який наре-шті вималювався попереду. Женев’єва взяла Офелію під руку, прагнучи заспокоїтися, і вони вступили до старовинної будівлі, де в невеликій чекальні пролунав дзенькіт дзвіночка.
— Вітаю, мої любі, — їх зустрів знайомий чоловік. Містечко було невелике, тож він виконував обов’язки і коронера, і розпорядника похоронів, що вже й казати про всілякі інші дивні, моторошні обов’язки, які йому випадали. На вигляд йому було близько шістдесяти років, волосся помережане сивиною, вуса білі, давно не стрижені. — Сюди.
Слідом за коронером вони перетнули чекальню та пройшли коридором углиб будівлі. Він відчинив перед ними двері й жестом запросив до просторої кімнати з трунами.
— Ненавиджу таке, — прошепотіла Женев’єва.
Швидко оглянувши кімнату, Офелія зачепилася поглядом за єдину відкриту труну, що стояла праворуч. Підійшовши, сковтнула клубок страху, що душив її, і подивилася на жінку там.
Просту кремову сукню, у якій мати була напередодні ввечері, замінило вигадливе чорне шифонове вбрання — і без того бліде материне обличчя стало ще безкровнішим. Мати колись вибрала цю сукню на випадок, якщо її дух вирішить залишитися, — Тессі Грімм категорично не бажала проводити вічність як Привид у корсеті, — але, побачивши сукню в труні, Офелія подумала, що це, можливо, було хибним рішенням.
— Чорт. Вона в ній схожа... — зморщила гострого носа Женев’єва, яка підійшла до Офелії, щоб зазирнути в труну. — На Привида. Я ж казала, треба було взяти фіолетову.
Офелія зітхнула, постукуючи — раз, два, три — по труні, щоб угамувати думки. Вона погоджувалася щодо сукні, але було вже запізно. До того ж вікно, у яке дух матері міг би повернутися, вже давно зачинилося. Душі, які вирішили не переходити на Той Бік одразу, поверталися впродовж кількох годин після смерті. А отже, це прощання буде остаточним.
Сукня, яку вони обрали, не мала жодного значення.
Офелія розуміла, що мала б радіти, адже материна душа знайшла спокій і відійшла. Цю думку вона прокручувала під час виснажливої процедури зшивання ніжних материних повік, перш ніж вранці коронер забрав тіло з дому — давня некромантська хитрість, щоб душа могла спочивати в мирі та її не турбували жодними небажаними воскресіннями. Проте щось у глибині душі тривожило її, підказуючи, що це прощання не назавжди. Саме тому вона не зронила ні сльозинки.
— Будь ласка, підпишіться тут, міс Грімм, — коронер вивів її з роздумів, легенько стукнувши ручкою по тильній стороні долоні.
Офелія взяла в нього ручку, ще двічі стукнула нею по руці, а тоді написала своє ім’я на пергаменті, який він поклав на закриту частину віка труни. Коронер глипнув на неї, спостерігаючи за цими посмикуваннями, але лише кивнув на знак подяки, а потім плавно засунув ручку назад у кишеню піджака.
— І ви обидві впевнені, що не хочете розтину? — запитав він. — Я знаю, всі ознаки вказують на серцевий напад, але вона була замолода, щоб її серце відмовило без...
— Ви не різатимете нашу матір, — твердо мовила Женев’єва. — Досить того, що Офелія вже зашила їй...
Офелія штурхнула сестру ліктем у живіт. Зашивання очей трупа освяченою Демонами ниткою було великою таємницею в некромантській спільноті. Інакше звичайні смертні могли б почати практикувати це самі, і тоді здатність Некроманта оживляти мерців або вселяти в них когось іншого стала б марною. А це означало б, що їхня мати не змогла б заробляти на тих, хто хотів воскресити своїх померлих близьких із якоїсь абсурдної причини. Не те щоб у більшості людей достатньо духу на таке — у Женев’єви точно його забракло б, вона ледве не вивернула свій сніданок, коли застала Офелію за накладанням швів. Офелія чекала до останньої секунди перед приїздом коронера і лише тоді виконала потрібні дії над трупом матері.
— Неважливо, — буркнула Женев’єва. Вона сягнула рукою в складки сукні й дістала папери, над якими працювала весь ранок. — Ось її свідоцтво про народження і некролог, який ми написали.
Чоловік почухав густі білі вуса, бігаючи поглядом між ними, наче роздумував, як тлумачити їхні дивні манери.
— Я щонайшвидше надішлю копію свідоцтва про смерть у Маєток Гріммів, — нарешті сказав він, беручи папери з рук Женев’єви. — А поки що попрощайтеся. Я чекатиму за дверима, щоб потім замкнути їх. Дівчата кивнули на знак згоди й повернулися до матері, а він вишмигнув з кімнати.
— Вона ж не повернеться? — пробурмотіла Женев’єва.
Офелія глибоко вдихнула.
— Схоже, що ні.
— З нами все буде гаразд, — сказала Женев’єва, більше собі, ніж Офелії. — Навіть якщо в неї були проблеми із серцем, то це, напевно, просто випадковість. Я переконана, що нам нічого не передалось. Зрештою, бабуся все життя була здорова, як коняка, і, напевно, прожила б набагато довше, якби не той нещасний випадок. Мама не хотіла б, щоб ми хвилювались.
— Ні, вона хотіла б, щоб ми рухалися далі. Це так на неї схоже — залишити мене тут саму продовжувати нашу родинну справу, — звук, що вирвався з горла Офелії, був чимось середнім між сміхом і схлипом. — Не знаю, як вона могла подумати, що я здатна впоратися із цим без неї. Я ніколи не зможу зрівнятися з нею. Я пройшла тільки половину тієї підготовки, яку пройшла вона, коли померла її мати.
— Ніхто не очікує від тебе досконалості, Офі, — зауважила Женев’єва.
— Вона очікувала, — заперечила Офелія, згадуючи материні глибокі розчаровані зітхання щоразу, коли донька помилялася, промовляючи закляття, або не встигала додуматись до чогось самостійно. — Може, від тебе вона й не вимагала бути ідеальною, але до мене завжди ставилась інакше. І нехай мама не завжди очікувала від мене великих досягнень, проте я не можу не очікувати їх від себе.
— Офеліє, — докорила Женев’єва, — навряд чи справедливо вимагати цього від себе.
Офелія зморщила носа, але нічого не відповіла. Женев’єва її не розуміла. Як вона могла зрозуміти? Женев’єві все дитинство дозволяли вільно гуляти, тоді як Офелія була замкнена в Маєтку Гріммів і вивчала родинну справу.
Щоразу, коли вона припускалася помилки, Тіньовий голос глузував із неї.
Якщо бабуся забезпечила появу некромантського ремесла в Новому Орлеані, то Тессі Грімм подбала про те, щоб воно стало привабливим як для туристів, так і для місцевих.
Маєток Гріммів мав постійний потік відвідувачів зранку до вечора, з понеділка до суботи, адже жителі Нового Орлеана бігли до Тессі Грімм із будь-яким тогосвітнім проханням, яке тільки можна було собі уявити.
Чи можете зв’язатися з моїм братом на Тому Боці, щоб я в ньо-го перепросила?
Чи можете воскресити мою дівчину, щоб вона сказала поліції, що я цього не робив?
Чи можете переконати Полтергейста вселитися в мого чоловіка і зробити його більш стерпним?
Усе це тепер лежало на плечах самої Офелії.
— Ми мусимо рухатися вперед, — перебила її думки Женев’єва. — Перегорнути сторінку, щоби продовжити її справу.
— Ти хочеш сказати, щоб я продовжила її справу, — виправила Офелія. — Ти не прив’язана до Маєтку Гріммів. Це не твій тягар, та я ніколи й не побажала б його тобі.
Офелія прикусила нижню губу, на мить заплющила очі й глибоко вдихнула, щоб її горе і тривога не виплеснулися через край. Вона вважала за краще зосередитися на гніві. Гніві на матір через те, що мусила перебрати на себе родинну магію та Маєток Гріммів задовго до своєї готовності. Вона знала, що, мабуть, негарно так злитися на мертвих, але злість було легше пережити, ніж горе, яке засіло в ній. Лють і злість могли б її підживлювати, рухати вперед, але якщо вона дозволить горю заволодіти нею, то невідомо, чи зможе вибратися з цієї ями.
Женев’єва кинула на сестру обурений погляд.
— Бляха, я ж не заберуся звідси й не залишу тебе назавжди, Офі. До того ж ми не мусимо нічого вирішувати з Маєтком Гріммів просто зараз, правда? Ти не зобов’язана вдягати мамину мантію і допомагати в Новому Орлеані абикому тільки тому, що так робили вони з бабусею. Знаю, зараз усе це навалилося на нас, але те, що ми успадкували Маєток Гріммів, не означає, нібито ми мусимо...
— Зупинись, — вигукнула Офелія, знову дивлячись у труну.
Женев’єва стиснула губи. Офелія ще не знала, як сказати сестрі — Женев’єва досі була сповнена мрій, що вони удвох поїдуть подорожувати світом, як обіцяли одна одній у дитинстві, — але тепер, коли їхньої матері не стало, Офелія вже практично вирішила, що буде з Маєтком Гріммів.
Офелія провела кінчиками пальців по материній запалій щоці. Покинувши цю кімнату, вона бачитиме Тессі Грімм лише у спогадах. Спогадах про ексцентричну жінку, яка щодня випивала по сім чашок чаю, аж доки від неї не починало пахнути ваніллю й кардамоном упереміш із заклинальними солями та магією. Про заспокійливий голос, що читав книжки вголос у домашній бібліотеці перед обідом, і про дзенькіт шпаг під час уроків фехтування ввечері. Про те, як вона навчала Офелію всіх правил магії та спілкування з мертвими, поки Женев’єва брала уроки гри на фортепіано у вітальні. Про запах пряного рагу й кукурудзяного медового пирога щонеділі взимку.
— Ми ще зустрінемося, — пообіцяла Офелія.
Якщо ти не постукаєш у ці двері тричі впродовж подальших п’яти секунд, прошепотів підступний Тіньовий голос, то теж помреш.
Офелія різко вдихнула — у голові спалахнули картини її власної передчасної смерті. Тіньова постать бовваніла попереду, впиваючись у її м’яку плоть кігтями завдовжки з її пальці.
Цок-цок.
М’язи судомило від адреналіну, рухи стали нестямними, і вона обернулася до дверей.
— Офеліє? Чорт. Знову той голос? — Женев’єва вибігла наперед у своїй рожевій тафтовій спідниці й стривожено простягла руку.
Цок-цок. Цок-цок. Цок-цок.
Офелія, зашпортавшись у подолі своєї сукні, кинулась до виходу і, перш ніж Тіньовий голос відрахував останню секунду, тричі постукала в масивні двері. Далі — тиша. Голос знову зник, випарувався зі свідомості, як туман.
— Мої любі? — озвався коронер з іншого боку дверей. — Ви стукали? Двері не замкнено, ви ж знаєте.
Женев’єва сіпнулась відчиняти двері, і жодна з дівчат не стала нічого пояснювати. Чоловік жалісливо подивився на них, а коли вони вийшли, замкнув двері й повів їх обох до виходу. Женев’єва люто зиркнула на нього. Женев’єва ненавиділа жалість.
— Щасти вам, — коронер схилив голову перед дівчатами, які виходили на вечірнє сонце. Офелія, слідуючи за молод-шою сестрою, кивнула на знак подяки, Женев’єва обійшлася без люб’язностей.
_______________________________________________________________________________________________________________
Купити книжку «Фантазма», Кейлі Сміт
В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними
