«Маємо бути достатньо сміливими, щоби продовжувати загадувати бажання і не здаватися»: уривок із книги «Гра в бажання»

У дитинстві тепло і любов Люсі дарували лише книжки, а гаванню підтримки замість батьків стала серія «Годинниковий острів» Джека Мастерсона. Люсі виросла, але любов до книжок досі з нею. Вона працює в школі, де відкриває двері до захопливого світу читання дітям. Але її єдиним і таким недосяжним бажанням є мрія стати мамою Крістофера, який залишився сиротою після трагічної загибелі батьків. У романі «Гра в бажання» Меґ Шаффер головний герой – письменник Мастерсон – влаштовує незвичайну гру, де переможець змагань отримає рукопис нової книжки, на яку чекають тисячі дітей і дорослих. Ця перемога — єдиний шанс Люсі і Крістофера стати сім’єю. Дівчині доведеться змагатися з підступними колекціонерами й суперниками та зустрітися із самим Г’юґо Різом — видатним ілюстратором книжок Мастерсона. 

Зізнання в коханні читанню та силі дитячих історій, які впливають на нас ще довго після того, як ми виростаємо.

В.Е.Шваб, авторка книги «Незриме життя Адді Лярю»

***

Крістофер провів лінію від Годинникового острова назад до їх міста — Редвуд, Каліфорнія.

— Це дуже, дуууже далеко.

Він скривився. Мен був, здається, найвіддаленішою точкою, куди можна було дістатися з Каліфорнії і залишитися при цьому у тій самій країні; саме через це вона і переїхала з Мену до Каліфорнії.

— Досить далеко, так, — сказала вона, — знадобиться літак.

— А дітям туди можна?

Люсі посміхнулась.

— На Годинниковий острів? Можна, але, напевно, не варто цього робити без запрошення: це приватний острів, що повністю належить Мастермайнду. Неначе цілий острів — його дім. Було б нечемно приїжджати туди, якщо тебе не запросили.

— У книжках діти весь час так роблять.

— Це правда, але все ж таки, почекаймо на запрошення.

Вона підморгнула йому. Люсі краще за всіх знала про дітей, які з’являлись на Годинниковому острові без запрошення. Але вона не збиралася розповідати про це Крістоферу, принаймні поки він не підросте. Він забрав руки від мапи й глянув на неї.

— Чому більше нема нових книг?

— Хотіла б я знати, — сказала Люсі й продовжила запаковувати шарф у папір та обмотувати його мотузкою.

— Коли я була твого віку, вони виходили чотири-п’ять разів на рік. І я читала кожну з них у день виходу. І ще десь десять разів через тиждень.

— Пощастило тобі... — сказав Крістофер задумливо. Книги серії Годинникового острова були коротенькі, на 150 або менше сторінок, і їх було всього 65. Крістофер прочитав би їх усі за шість місяців, якби вона не видавала йому по одній на тиждень. Але навіть так вони вже встигли закінчити всю серію і кілька тижнів тому почали знову, з першої книги.

— Не забудь про листа нашій замовниці, — Люсі підморгнула йому.

— Точно. Як пишеться Керрі? — запитав він, торкаючись аркуша олівцем.

— Проговори вголос.

— К-є...

— Через е, — сказала Люсі.

— Керрі пишеться з е? Е ж звучить як є, — сказав він.

— Е теж, іноді. Як е у Крістоф-е-р, — вона тицьнула його по носі.

Крістофер витріщився на неї: тицяння він не схвалював.

— Зі мною вчиться Кєрі, — пояснив він так, наче Люсі була далеко не такою кмітливою, як здавалося. — Кєрі пишеться з є.

— Імена можна писати по-різному. Ця Керрі через е, дві р, та і.

— Дві р?

— Дві р.

— Чому? — запитав Крістофер.

— Чому в цьому імені дві р? Не знаю. Мабуть, це ім’я-жадьоба.

Своєю дитячою рукою Крістофер ретельно вивів слова «Дорога Керрі», переконавшись, що не забув про кожну з р.

— Твої правопис і почерк стають значно кращими.

Він посміхнувся.

— Я тренувався.

— Це помітно.

Люсі додавала записку з подякою за придбання шарфа ручної роботи від В’язальної компанії Гарт&Лемб до кожного замовлення. Не справжньої компанії, просто її магазину на Etsy, але Крістофер страшенно тішився від своєї посади «співголови».

— Що мені ще написати? — запитав він.

— Щось приємне, — відповіла Люсі. — Може... «Дякую, що купили шарф. Сподіваюся, він вам сподобається».

— Сподіваюся, він зігріє вашу шию? — підказав Крістофер.

— Непогано. Запиши.

— Навіть попри те, що це супердівчачий шарф.

— Цього не пиши.

Крістофер засміявся і знову почав писати. Розсмішити його було цінніше, ніж зірвати джекпот. Хоча виграш у лотерею дав би їй набагато більше часу, щоб смішити його. Люсі зазирнула через плече хлопчика, поки той писав. У нього виходило дедалі краще. Ще кілька місяців тому він робив помилки майже у кожному написаному слові. Зараз так траплялося всього-на-всього з кожним четвертим чи п’ятим. Покращувались і його навички читання й арифметика. Такого не відбувалося минулого року, впродовж якого він змінив пів дюжини прийомних родин. Цьогоріч він мав постійне місце проживання, чудових психотерапевтів і Люсі — у ролі репетиторки в будні дні після школи. Відтоді його оцінки стали блискучими. Якби вона тільки могла зробити щось із тими кошмарами і його жахом перед телефонними дзвінками.

Вона знала, що йому потрібно, і хотіла для нього того ж самого — матері. Не прийомної матері з двома хворими немовлятами, які вимагали кожної хвилини її дня. Він потребував мами на все життя, і Люсі хотіла бути нею.

— Люсі, скільки в тебе грошей у фонді здійснення бажань? — запитав він, акуратно вписуючи своє ім’я внизу листа.

— Дві тисячі двісті доларів, — відповіла вона. — Два-два нуль-нуль.

— Ого... — малий витріщився на неї. — Це все за шарфи?

— Майже.

Шарфи та будь-яка робота нянею, яку вона могла знайти. Щодня вона думала знову піти працювати офіціанткою, але так вона не змогла б бачитися з Крістофером, а він потребував її більше, ніж їй були потрібні гроші.

— За скільки ти їх заробила?

— За два роки, — відповіла вона.

— А скільки тобі треба?

— Ну... трішки більше.

— Скільки?

Люсі вагалася відповідати.

— Мабуть, дві тисячі, — сказала вона. — Можливо трішки більше.

Крістофер спохмурнів. Малий занадто добре рахував.

— Для цього треба ще два роки, — сказав він. — Мені буде дев’ять.

— Може, менше? Хто знає.

Крістофер опустив голову на лист, який писав Керрі у Детройт. Люсі підійшла до нього, підняла зі стільця й посадила собі на коліна. Він обійняв її за шию.

— Жамк, — прошепотіла вона, міцно його обіймаючи.

За нинішніх умов, щоб стати його матір’ю, Люсі знадобиться ще два роки.Щонайменше.

— Ми впораємось, — тихо промовила вона, гойдаючи його на руках. — Одного дня ми впораємось. Ти і я. Я працюю над цим кожного дня. І коли ми впораємось — ми будемо разом назавжди. І в тебе буде власна кімната, з кораблями, намальованими на стіні.

— І акулами?

— Акули будуть всюди: акули на подушках, акули на ковдрах, акули за штурвалами кораблів. Можливо, шторка для душу теж буде з акулами. І ми щоранку на сніданок будемо їсти млинці, а не холодні пластівці.

— І вафлі?

— Вафлі з маслом, і сиропом, і збитими вершками, і бананами. Справжніми, не паперовими. Непогано звучить?

— Непогано.

— Чого б нам ще хотілося, поки ми загадуємо бажання?

Це була улюблена гра Люсі і Крістофера — гра в бажання. 

Вони загадували гроші, щоб Люсі могла купити машину. Вони загадували квартиру з двома спальнями, щоб у кожного була власна кімната.

— Нову книжку про Годинниковий острів, — відповів він.

— О, це гарне бажання, — сказала вона. — Я майже впевнена, що містер Мастерсон пішов на пенсію, але ніколи не знаєш напевне. Може, колись він нас ще здивує.

— А ти щовечора читатимеш мені, коли я житиму з тобою?

— Щовечора, — сказала вона. — Ти навіть не зможеш мене зупинити. Навіть якщо ти затулиш вуха руками й кричатимеш «ла-ла-ла, я тебе не чую, Люсі», я читатиму далі.

— Це божевілля.

— Знаю. Але я божевільна. Що ти ще хочеш загадати? — спитала вона.

— А це має значення?

— Що саме? Наші бажання? Звичайно, вони важливі.

Вона трохи відсунула його назад, щоб зустрітися з ним поглядом.

— Наші бажання мають значення.

— Вони ніколи не збуваються, — сказав він.

— Ти ж пам’ятаєш, що містер Мастерсон завжди казав у книжках? «Єдині бажання, які коли-небудь здійснювалися...»

— «...це бажання хоробрих дітей, які продовжували загадувати їх навіть тоді, коли здавалося, що ніхто їх не чує. Бо десь там хтось завжди слухає», — закінчив цитату Крістофер.

— Точно, — сказала вона, киваючи. Її вражало, як добре він запам’ятовував прочитане. Неначе його мозок був маленькою губкою, у яку вона намагалася вилити якомога більше гарних речей — історій, загадок, кораблів, акул і любові.

— Ми просто маємо бути достатньо сміливими, щоби продовжувати загадувати бажання і не здаватися.

— Але я не сміливий. Я і досі боюся телефонів, Люсі.

Він подивився на неї тим жахливим розчарованим-у-собі поглядом. Вона ненавиділа цей його погляд.

— Не хвилюйся про це, — сказала вона, гойдаючи його знову. — Це скоро мине. І повір, чимало дорослих також боїться дзвінків своїх телефонів.

Він знову притулився головою до її плеча, а вона міцно пригорнула його до себе.

— Продовжуй, — сказала вона. — Ще одне бажання, і будемо робити домашні завдання.

— Ммм... Хочу, щоб було холодно, — сказав Крістофер.

— Хочеш, щоб було холодно? Чому?

— Щоб ти змогла продати купу шарфів.

Придбати книжку «Гра в бажання» Меґ Шаффер

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними

Замовляйте книги на сайті інтернет-магазину laboratory.ua: кешбек і безкоштовна доставка за замовлення від 500 грн

Більше цікавих та актуальних видань шукайте за посиланням у книжковому інтернет-магазині laboratory.ua