«Коли виростеш, тобі здасться, що ти полюбив жінку...»: уривок із книжки «Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька»

«Летиція Кур'ята та всі її вигадані коханці, яким вона збрехала про свого батька» — це суміш гумору, сарказму, поетичних алюзій, магічного реалізму і автобіографічної історії з елементами репортажу. І спроба описати вразливість у світі, де війна стає буденністю, а любов — рятівною ілюзією. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

______________________________________________________________________________________________________________

Бабуся, тобто мамина мама, не хотіла цього шлюбу, бо колись в ранній юності працювала з матір’ю нареченого на цегельному заводі. У залицяльнику доньки вона одразу впізнала очі чоловіка, який забирав ту її колежанку з роботи. Очі божевільного чоловіка. З божевільними чоловіками можна впоратися в юності, але куди подіти їхнє божевілля з роками. 

Тоді ж та сама колежанка розповіла маминій мамі про свого чоловіка Михайла Кур’яту, який і забирає її додому, а заразом про всю їхню родину. 

Свекруха тої колежанки була красивою єврейкою. Лише друге стало причиною, чому вона опинилася над розстрільною ямою у 1942 році, а німецькі солдати звели над нею рушницю. Ні те, ні інше, не було причиною, чому вона врятувалася. Просто таке іноді траплялося. Хтось стріляє в тебе, а торкається кулею плеча, руки, не торкається нічого, а ти просто падаєш з усіма. 

Урятувавшись, вона купила документи умерлої Віри Наранович і прожила все життя під цим ім’ям. Її справжнє ім’я — Евка. 

Евка-Віра мала довге й кучеряве чорне волосся, ніс із горбинкою. Вона була тонка на стільки, що аж просвічувалася, і за це свекруха називала її єврейським мішком із кістками. І це її тішило, бути мішком із кістками, адже більшість її рідних не мали кісток, натомість спалені вони десь осіли попелом на землю. Її маму Зое вивезли до табору. Можливо, якби мама була такою ж красивою як Евка, то теж могла б вижити. Так припускали люди, поговорюючи, що Евка врятувалася з тої простої причини, що спала з німцями. Ніхто не знає. Може тільки знає невеликий шрам на її руці, який, вона казала, має з часу, коли її зачепили граблі, але найпевніше то був шрам від розстрілу. 

Евка-Віра була красивою єврейкою, але тільки перше стало причиною, з якої її чоловік застрелив сусіда — усе через ревнощі, хоч Віра навіть з дому не виходила, знаючи, що чоловіки божеволіють від неї. Мішок з кістками, казала свекруха, але який привабливий. Тому Віра сама себе вдягала у мішок, заплітала тугу косу й ніколи не фарбувалася. Але слід було їй ввечері випадково вийти із розпущеним волоссям, як чоловіки завмирали, а тоді розмерзалися і починали йти за нею, буквально йти за нею до самих воріт, простягаючи руки, аби торкнутися чорного волосся і лопаток, які буквально випирали, так ніби там мають от-от вирости крила. 

Чоловік Віри застрелив сусіда, а тоді вирішив застрелити й саму Віру, але благо, мав одноствольну рушницю, тож поки він її перезаряджав, Віра втекла до лісу. Він біг, біг за нею, перезаряджав, стріляв, перезаряджав, біг. І добіг до харківської божевільні, де п’ятнадцять років говорив про прокляття рушниці й викочував його свіжими яйцями з ярмарку, які при носила закохана медсестра. 

Рушницю, гадали, загубили у лісі. Міліція не знайшла її, тож якось собі справа в суді обі йшлася без головного знаряддя, аж доки років за десять, випасаючи корів, їхній син Михайло-молодший не відійшов від ставка глибше до лісу, і сам собою, ніби його щось манило, пішов стежкою і вийшов на цю рушницю. Вона стояла під деревом і нічого їй не було. Михайло нікому нічого не сказав, узяв рушницю та й поніс додому. Убив гвіздок у стіну й повісив її як пам’ять. А про що памʼять, хтозна. 

Коли Ева-Віра вже померла, Михайло одружився з жінкою, яка й оповіла майбутній бабусі Летиції цю історію. Божевільні очі наречена тоді ще не помічала. 

Цього вже бабуся Летиції по мамі не знала, але одного дня Михайло не забрав з роботи свою дружину і її колежанку. Та поїхала сама, відчинила двері їхнього дому, а він вже сидів на стільці напроти, націливши на неї ту саму рушницю. Жінка зойкнула, заплющила очі й пролунав постріл. Не влучив. Жінка стояла далі. Не тікала, як Віра. Тоді Михайло перезарядив одноствольну рушницю і вистрілив собі у груди. Увесь той час його дружина байдуже спостерігала. 

Ще довго жінці снилося, як вона зустрічає Михайла в полі і той каже, що у всьому винен Сидор. Сидор — так звали місцевого літнього чоловіка, який любив жінок і жарти. Може, він пожартував про його дружину? Наплів дурниць? 

Отож, дідуся Летиції Кур’яти поховали, але рушниця лишилася стояти при стіні, і ніхто її не рухав, гадаючи, що є сенс і у певному проклятті. Тоді вона дивним дивом знову повисла на гачку, укрилася пилом, чекаючи наступного Кур’яту. Наступним, за законами проклять, мав стати Дмитро Кур’ята — батько Летиції. Але в той самий день, коли мама Летиції стала Кур’ятою й увійшла в родинний дім цих божевільних, вона завбачливо розібрала рушницю. 

Тепер, коли Князь тримав буцім ту саму рушницю, Летиція пожартувала, що вона не застрелить його не тому, що там немає курка, а тому, що покоління Кур’ят стріляють нею по черзі, тож вона вистрелить з неї не раніше, ніж із неї вистрелить її батько. А ще ж треба трошки любові перед пострілом. 

— Коли ж вистрелить твій батько? 

— Не знаю. Коли він повернувся з війни, то вони з мамою взяли цю рушницю й пішли разом у поле. Пострілів ніхто не чув, але ніхто й ніколи не повернувся. 

По цих словах Летиція поклала руки на рушницю. За тим забрала її й повісила на гачок. Постелила Князю на ліжку батька. Сама лягла у кімнаті сестри. Прокинулася по третій, взяла одноствольну рушницю й вийшла у поле, де зникли батьки. Відтак націлилася кудись далеко в ліс і натисла уявний курок. З лісу, через маленьку крапку кулі (можливо трикрапку кулі) почала витікати кров. 

— Господи, та вона же без курка, — почувся голос. Летиція впала на землю і закричала.

* * * 

Наступного ранку Летиція загорнула рушницю в єдине мамине парадне пальто і, ледь переступивши з цим згортком поріг, зрозуміла, що як вільна людина вона не уміє обирати. 

У своєму житті вона має безліч виборів. Як от шерстяне пальто до щиколоток кольору мокрого піску, бордове пальто з довгими рукавами дзвониками, що пасує до її улюблених зелених вельветових суконь, зимове чорне пальто з підкладкою, чорне пальто під овечу вовну й одне таке ж чорне зі штучного хутра. І це вже не кажучи про плащі — брудний сірий і пшеничний. Усе це вона могла одягти, вийти на вулицю і в тому почуватися гарною. 

Її мама за все життя мала одне єдине кремове пальто, яке дісталося їй у 1996 році в пакунку з Австралії, де жила нікому невідома тітка її матері, яка спершу слідом за відступом німців утекла до Любліна, тоді до Мюнхена, а звідти вантажним літаком разом зі своїм новим польським чоловіком дісталася до Сіднею. Ніхто не знав до діла ту Олександру, але з якогось часу від неї почали приходити всілякі пакунки з подарунками. Навіть Летиції колись надіслали блиск для губ, що її вельми потішило, бо найбільше вона боялася, аби в цій коробці їй не дістався страх який великий австралійський павук, що таких показують у передачах по телевізору. 

З того першого пакунка мамі дісталося пальто, тобто вона його виборола в інших родичів. Воно було на неї завелике, але вона ніколи його не ушивала, побоюючись, що може поправитися, а другого пальта з натурального матеріалу (не факт) їй очікувати не слід. Вона носила те пальто усеньке життя на всілякі «виходи», що їх у житті було не багато. А в іншому носила дуті куртки з районного ринку. 

Мама Летиції не мала в житті великого вибору, як тепер мала Летиція. Але і мама, і донька, зрештою, незалежно ні від чого, як вільні люди обирати не вміли. 

Рушницю, загорнуту в пальто, точно вкрадене дитя, посадовили на задньому сидінні. Обираючи шлях, яким вони повернуться до міста, Летиція не мала жодних побажань, окрім одного — дорогою вона хотіла б цю рушницю десь лишити. Князь гадки не мав, де починається «десь». 

Дорогою з дому Летиції вони мовчали. Князь нервував. Летиція припустила, що йому не дуже подобається везти вздовж кордону, де, кажуть, от-от почнеться війна, хай і покалічену, але ж зброю, де з кожного повороту можуть вигулькнути прикордонники. Летицію дещо розчарувала ця його невпевненість і нервовість, із якою він оглядався на заднє сидіння, де стояла, ба більше, сиділа рушниця у кремовому пальті. Летиція не могла знати, що його страх нині межує аж ніяк не зі страхом порушувати закони, тож його пальці, що ними він постійно постукував по керму, мугикаючи якусь пісню, усе більше її дратували. 

Князь, звісно, помітив, що його хвилювання дратує Летицію і спробував заговорити: 

— Думаю, це не правильно. Не те, щоби не правильно везти її вздовж кордону, як радше неправильно те, що ти забрала її. 

Летиція тільки знизала плечима. Вона не знала, чи це допоможе, але залишити її там, покинути в тому домі на межі усіма прогнозованої нової війни, не могла. Ще вночі подумала, що покинути її там скидалося б на зраду, а ще на страх і підлість. Насправді рушниця навряд чи панувала над родиною Кур’ят. Радше свідчила про те, що ніхто в родині не вмів справлятися з обставинами. Тому краще хай вже рушниця буде проклятою. 

Її тут не має бути, розумієш, сказав Князь, а Летиція відповіла, що її взагалі не мало б існувати. Відтак попросила спинитися «десь». Десь — видавалося їй все ще найкращим місцем. 

Вони в’їхали в село, в якому дерева вже проштрикнули дахи хат й одягли їх, наче капелюхи. Село називалося «День Добрий», про що свідчила табличка, хоч села цього не існувало ще з часів, коли навіть і та перша війна, тобто перший її виверт, не почався. Село зотліло саме собою з останнім мешканцем, що дуже типово для цього кутка світу, який Летиція завжди уважала світу кінцем. 

На мить Летиція навіть пригадала ці місця. Вона точно проїздила тут із батьком, коли він возив її в літній табір — протитуберкульозний. Летиція не хворіла на туберкульоз, але родина не мала грошей на якийсь табір біля моря чи, їй-богу, у Криму, куди безоплатно возили лише дітей, у яких батьки пили й не працювали. Інколи Летиція навіть і хотіла, аби її батьки хоч би раз перед літнім сезоном запили й кинули роботу, але марно. Протитуберкульозний табір коштував дешево і розташовувався не так далеко від дому, тож мама Летиції сама себе переконала, буцім туберкульоз нині страшна й поширена хвороба, що краще відправити Летицію на оздоровлення та профілактику, аби цей табір не здавався єдиноможливим ганебним варіантом для не дуже заможної родини. 

Летиції сподобалася назва села. У Дні Доброму й цьому кепському ранку вона вирішила лишити рушницю. Вона навіть не обирала дім, тобто скелет дому, якому кістками слугував сосновий зруб, а просто взяла згорток, вийшла з авто, поклала його на землі, відвернулася і пішла назад до авто не озираючись. Почувалася так, ніби у тому згортку злочинна мати лишала власну беззахисну щойно народжену дитину, як у всіх тих кримінальних новинах. 

— Якщо її ... 

— Її. Ніхто. Не знайде. Їдь. 

Коли авто рушило ґрунтовою дорогою вперед, Летиція навіть не поглянула у бічне дзеркало. Вона і так знала, що рушниці там уже не було. 

* * * 

У день, коли вони побачилися востаннє, Князь схопив Летицію за два зап’ястки, а вони, як сухі обламані гілки, просто розкришилися. Летиція так і не дізналася, що в тих поїздках з батьками на різні ринки дещо важливе трапилося у житті Князя. Якось, нудьгуючи вже третю годину в авто, він вирішив погуляти ярмарком. Пройшов перші п’ять яток і побачив дебелого лисого чоловіка в мокрому сірому фартусі, що продавав рибу прямісінько із відра, і в тому відрі риба ще навіть борсалася. Маленький Князь підступився ближче, аби поглянути на рибу, коли раптом одна велика цілком висунула голову й заговорила. 

— Коли виростеш, тобі здасться, що ти полюбив жінку. Тебе уб’є жінка з рушницею батька. 

Князь аж підскочив від здивування й кинув вирячений погляд на продавця, але той був цілком спокійний, він трохи нахилився до малого, узяв своєю рибною рукою його за тонке плече і сам заговорив: 

— Мовчання риби — найкраща форма виживання. 

Маленький Князь розвернувся й стрімко помчав у батьківське авто, наляканий тим, що коли й риба уміє говорити, то скільки ще всього він не знає. 

У дорослому віці Князь згадував цю історію кілька разів. У двадцять два роки він смачно поцілував у щоку барменку в барі під Любліном, відтак цілував її ще п’ять годин і наприкінці вона сказала йому, що коли хтось і розіб’є йому серце, то лише пострілом. Ще через кілька років інша жінка зауважила йому, що він у житті мовчить, як риба. Ту жінку він не цілував, можливо, бо вона вміла одним легким помахом сокири відрубувати гускам шиї й краєчком ножа ідеально розпорювати рибам животи.

______________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Летиція Кур'ята» Віри Курико

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними