Переписане минуле: уривок із книжки «Патріархи. Витоки нерівності» Анжели Саїні

Століттями суспільство вважало чоловіче домінування природним для людського виду. Але яким було б наше розуміння гендерної нерівності — уявного минулого і суперечливого сьогодення — якби ми не вважали, що чоловіки завжди панували над жінками? У сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності» наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Ділимося уривком із книжки у матеріалі.

___________________________________________________________________________________________________________

Читайте також матеріал-розмову, у якій авторка розповідає про свій дослідницький шлях та заглиблюється у історію гендерної нерівності.

___________________________________________________________________________________________________________

***

Маленьке містечко Сенека-Фоллз, оточене мальовничими озерами й виноградниками в північній частині штату Нью-Йорк, моторошно тихе, коли я відвідую його морозного березневого дня.

Оригінальної Весліанської церкви на розі Фолл-стріт давно немає. Те, що залишилось від будівлі, дбайливо перетворили на музей, який тепер є місцем паломництва для поборниць за права жінок. Однак навіть поборниці за права жінок розважливо не приїжджають узимку. Я тут єдина. Сідаю й дивлюся на голі цегляні стіни, уявляючи на мить літо 1848-го, коли це місце повнилося людьми — симпатиками, опонентами й просто свідками першого в історії з’їзду за жіночі права.

Історики пам’ятають той час як зародження американського суфражистського руху. Одним з помітних промовців на з’їзді був Фредерік Дуґлас, темношкірий соціальний реформатор та аболіціоніст, що врятувався від рабства у 1838-му. Самі організаторки були винятково білими християнськими жінками, представницями середнього класу з доволі широкими зв’язками. Серед них була тридцятидворічна Елізабет Кеді Стентон, яка у перший день з’їзду зробила радикальну заяву, що жінки зібралися тут «виголосити наше право бути такими ж вільними, як і чоловіки». Пізніше Стентон провістили першопроходицею, й вона писала впливові статті та книжки. Вона зробила свій внесок у «Жіночу Біблію», що контроверсійно змінила припущення щодо жіночої нижчості та підпорядкованості чоловікам.

Сьогодні портрети Стентон є по всьому Сенека-Фоллз. На її честь названа початкова школа. Історія цього містечка написана навколо подібних їй жінок. Його статус завдячує всім їхнім зусиллям та легенді, зведеній ними навколо їхньої боротьби. Нам кажуть, що вони боролись не тільки за себе, а й за всіх жінок, де б вони не були.

Однак у тіні цієї історії є й інша, проігнорована. Важливість Сенека-Фоллз для прав жінок насправді сягає значно глибше, ніж у середину ХІХ століття. Навіть у часи задовго до того, як було засновано Сполучені Штати.

***

 «Історія — це те, що розповідають одне одному знавці західної культури», — пише дослідниця фемінізму Донна Гаравей.

Я думаю про це, блукаючи тьмяними залами Музею природничої історії у Нью-Йорку, за п’ять годин їзди на південний схід від Сенека-Фоллз. У 1939 pоці тут була створена діорама, що зображала сцену під назвою «Старий Нью-Йорк». Вона оповідала історію народження міста у 1660 pоці, коли європейські колоністи вперше почали селитися у штаті, й уціліла до сьогоднішнього дня. За склом модель голландського колоніального очільника Пітера Стаувесанта у натуральний зріст вітає делегацію ленапе — корінних американців, на чиїх землях нині розташовується місто. На тлі видніється дерев’яний млин у голландському стилі, а за ним мерехтить флотилія європейських парусників. Усі голландці у цій сцені повністю одягнені. Стаувесант вбраний у капелюх та плащ. З іншого боку, всі постаті ленапе, включно з тими, що представляють вождя й поважного делегата, сачема Оратаміна, одягнені у прості червоні стегнові пов’язки. Трохи віддалік я бачу зображення корінних американок, що несуть на оголених спинах важкі тягарі, опустивши обличчя. Їхні постави втілюють покору.

У 2018 pоці куратори музею зробили дещо незвичне. Визнаючи, що діорама історично недостовірна, замість прибрати її, вони вирішили додати спереду на вітрині великі підписи з поясненнями. Історію не видалили й не замінили, але виправили на очах у відвідувачів, мов учитель червоною ручкою. Публіці тепер буде зрозуміло, де початкові творці зображення хибно виклали факт, а де складна реальність колонізації поступилася оманливим стереотипам. Це послужить подвійним уроком: водночас виправить факти й пояснить, як влада фільтрує історію.

Ретроспективно сцена має дивний вигляд. Достатньо химерно вже те, що діорама із зображенням політичної події міститься у музеї природничої історії, відомому своїми опудалами та скам’янілостями динозаврів. Однак, можливо, у 1939-му ця зустріч і вважалася такою собі природничою історією: одна людська «раса» зав’язла в екзистенційній боротьбі з іншою. І справді, по всьому музею до людей ставляться подібно до тваринних видів, а наші культурні ознаки еквівалентні пір’ю чи хутру. Такою була тодішня політика США.

На початковій діорамі Стаувесант чітко підписаний. Оратамін же, зі свого боку, взагалі не згаданий на ім’я. Один з нових підписів вибачається за те, що обличчя двох чоловіків-ленапе на передньому плані, одним із яких мусить бути Оратамін, мають химерно ідентичний вигляд. Вони майже карикатурні. Тим часом постаті європейців схожі на справжніх людей із фізично виразними рисами. І  якщо ця історична зустріч справді відбувалася таким чином, делегати ленапе найімовірніше були вбрані у вишуканий одяг, а не так просто, як їх зображено тут. Їх зобразили у стегнових пов’язках, щоб підкреслити гадану цивілізаційну різницю між європейцями-завойовниками та корінним населенням краю. Намір очевидний: одні вивищуються над іншими.

Як показують підписи, діорама рясніє помилками. Але найхибніше, напевно, були представлені корінні жінки.

Ми знаємо, що в XVII столітті жінки ленапе виконували ролі очільниць і були хранительками знання. Сучасні жінки ленапе досі роблять те саме. Утім, усе, що ми бачимо на діорамі, — це трьох анонімних жінок, задалеко для ідентифікації, зігнутими, мов в’ючні тварини. Зображення мусило натякати, що до них ставилися як до рабинь у власних спільнотах; втім, це не могло бути далі від правди. Жінкасачем Маманушка брала активну участь у мирних переговорах близько того часу, однак її тут не зображено.

Історична подорож до цього наративу складна. Між європейськими поселенцями та корінними американцями не завжди була прірва, як на це натякає діорама. У перші десятиліття колонізації, коли військова сила корінних спільнот деякий час дорівнювала силі колоністів, європейські поселенці й корінні американці постійно взаємодіяли. «Понад 150 pоків більшість європейців жила у постійному, навіть щоденному контакті з індіанськими народами», — пише Ренделл Макґвайр, археолог із Університету штату Нью-Йорк у Бінгемтоні, чия робота досліджує владні відносини між народами в минулому. Це змінилося лише після офіційного завершення Війни за незалежність США у 1783 pоці та битв, що з неї випливали. Принаймні на східному узбережжі Північної Америки близькі зв’язки між білими та корінними спільнотами ослабли.

Місце заповнили расистські етнічні стереотипи, такі як «червоні індіанці» та скво, зображені у старих голлівудських вестернах. Деякі європейці вважали корінних американців дикунами. Інші визнавали сильні та прекрасні сторони їхніх культур. Однак ким би їх не вважали, каже Макґвайр, благородними дикунами чи дикими дикунами залежно від сприйняття спостерігача, на перший план виходила насамперед їхня примітивність. До ХІХ століття археологи настільки загрузли у цьому переконанні, що постійно вкладали корінних американців у рамки об’єктів природи або її зникаючих залишків, пише він. «До 1870 pоку цей погляд був твердо інституціоналізованим і сприймався як належне».

Минуле переписали, щоб воно слугувало міфу «божественного призначення» — націєтворчій історії походження, яка стверджувала, що американцям європейського походження судилося рухатися на захід і отримувати більше землі для себе. Навіть ліберали, додає Макґвайр, «відстоювали людськість індіанських народів, однак дозволяли їм посідати місце у нації, тільки якщо ті відмовлялися від власної індіанськості».

___________________________________________________________________________________________________________

Купити книжку «Патріархи. Витоки нерівності», Анжела Саїні

В нашому інтернет-магазині laboratory.ua представлені книги українською у різних форматах. Паперове видання, електронна книжка чи аудіоформат — обирати лише вам. Ми видаємо нонфікшн і художні книги, книги про психологію, бізнес, суспільство та інші теми, які сьогодні є актуальними