«Можливо, незрушність навколишніх речей накинута їм нашою вірою»: уривок із книжки «У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону» Марселя Пруста

Поділитись

12 березня 2025, Ср

Перша частина знаменитої семитомної епопеї Марселя Пруста «У пошуках втраченого часу. На Сваннову сторону», в перекладі одного з найвидатніших українських перекладачів Анатоля Перепаді, є одним із ключових творів сучасної психологічної прози. Роман, написаний ще у 1913 році, розпочинає поетичну, заплутану подорож лабіринтами пам’яті — світом дитячих спогадів, внутрішніх переживань і уяви головного героя — хлопчика Марселя, у якому сплелось так багато автобіографічних рис самого автора. У центрі твору — історія втраченого дитинства, неможливого кохання, сатири вищого світу, що потрапив у пастку ефемерності моди, а також філософське дослідження мимовільної пам'яті, за міріадами потайних дверцят якої, кожен переживає власну, щоразу інакшу історію. Марсель Пруст створив не белетризовану хроніку подій власного життя, а деталізований автопортрет внутрішнього світу митця, де звук, колір, смак і навіть запах пробуджують уяву й навіки поєднують текст із серцем читача. Ділимося уривком у матеріалі.

***

Вже давно я звик лягати рано. Іноді, ледве меркла свічка, мої очі злипалися так швидко, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за пів години будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; уві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося у книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска і та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що свічка не горить.

Потім це наслання блякло, мов згадка після метемпсихозу з попереднього нашого буття. Зміст книжки також бляк, я міг зважати на нього чи не зважати; відтак прозрівав і, собі на подив, виявляв, що навколо мене пітьма, лагідна та благодатна для мого зору, і може, ще благодатніша для душі, у якій вона роїлася, мов щось невловне, незбагненне, направду темне. Я питав себе, котра може бути година, чув гудки потягів, які перегукувалися то близько, то далеко, наче лісове птаство; з них можна було судити про відстань, гудки насували на думку гони безлюдних піль, якогось пасажира на підході до станції та стежину, що вкарбується в його пам’яті хвилюванням, породженим незнаними місцями, тим, що він діє зараз незвично, тим, що в нічній тиші його гріє недавня розмова, прощання під чужою лампою і втішна думка про близьке повернення.

Я припадав щоками до м’яких щік подушки, пухких і свіжих, наче щоки дитинства, і витирав сірник, аби глянути на годинник. Незабаром опівніч. Це саме та пора, коли заслаблого мандрівника, змушеного зупинитися в незнайомому готелі, будить напад, і нетяга радіє світляній смужці під дверима. Яке щастя, уже ранок. Зараз прокинеться обслуга, він подзвонить, хтось його врятує. Сподівання, що йому попустить, заохочує до терпіння. Аж ось і кроки чути. Вони наближаються, потім даленіють. І світляна смужка під дверима зникає. Це опівніч, погашено газові ліхтарі, останній служник пішов, і доведеться всю ніч промучитися без рятунку.

Я знову засинав, але іноді прокидався саме на такий час, аби встигнути піймати виразне порипування лиштви, вирячитися в калейдоскоп темряви, завдяки хвилевому просвітку свідомости відчути, як міцно сплять меблі, кімната, усе те бездушне, чого дрібненькою часточкою я був і з чим мені випадало злитися знову.

Або ж я, поринаючи в сон, завиграшки переносився в безповоротний мій ранній вік і мене знову поймали дитинні страхи; так, скажімо, я потерпав, як би мій дідуньо не відчубив мене, хоча я перестав боятися його тоді, коли мене було обстрижено, — того дня зійшла зоря мого нового життя. Про цю пригоду я забував уві сні та знову згадував, як тільки мені вдавалося прокинутися, щоб вирватися з рук дідуня, але з обачности, перш ніж повернутись у світ сновидінь, я заривався головою в подушку.

Іноді, подібно до Єви з Адамового ребра, поки я дрімав, народжувалася жінка з мого незручно зігнутого стегна. Її творило передчуття близької насолоди, а мені ввижалося, що це мене потішає вона сама. Тіло моє, відчуваючи в тілі жінки власне тепло, прагнуло близькости, і я прокидався. Інші люди, здавалося мені, зараз далеко-далеко, а ця жінка, від якої я щойно відірвався, була тут, поряд, щока пашіла від її поцілунку, а моє тіло нило від ваги жіночого тіла. Коли в неї були риси жінки, яку знав наяву, я ладен був усе віддати, щоб побачити її іще раз: так вирушають у мандри ті, кому не терпиться нарешті побачити омріяне місто, їм здається, ніби справді можна тішитися чарами уяви. Потроху спогад про неї блякнув, я забував цю вимріяну дівчину.

Сплячого обсотує пряжа годин, обнизує вервечка років і світів. Прокидаючись і несамохіть вивіривши їх, він миттю визначає, у якому куточку планети опинявся і скільки часу збігло до його пробудження, але ця сув’язь може переплутатися, розпастися. Скажімо, як він задрімає над ранок, після нічниці, читаючи в незручній позі книжку, то йому досить сягнути рукою, аби спинити сонце й повернути його назад. Першої миті не збагне, котра година, йому здаватиметься, ніби щойно заснув. Якщо ж засне в іще незвичнішій і неприроднішій позі, наприклад після обіду, сидячи у кріслі, тоді у світах, збитих з орбіт, усе попереплутується, чорнокнижний фотель із карколомною швидкістю понесе його крізь час, крізь простір, і тільки-но розклепить повіки, йому примариться, ніби він ліг кілька місяців тому й зовсім в іншому місці.

Зате в постелі мій сон був глибокий і давав душі цілковитий спочинок; тоді вже зовсім забувалося розташування кімнат, у яких засинав, і я, прокинувшись уночі, не міг уторопати, де опинився, не міг навіть згадати, хто я такий. У мені жило тільки просте первісне відчуття того, що я існую; таке життя жевріє, очевидно, й у тілі останньої тварі, якийсь троглодит, і той був би не такий нікчемний, як я. Й ось тут спогад — не про місце, де я був, а про ті місця, де жив раніше чи міг би жити, — спогад приходив до мене, як поміч згори, і витягував із небуття, звідки я не міг вигрібатися самотужки. В одну мить для мене пролітали віки цивілізації, і невиразне уявлення про олійні лампи, про сорочки з виложистим коміром помалу вертало мені моє неповторне «я».

Можливо, незрушність навколишніх речей накинута їм нашою вірою, що це саме вони, а не щось інше, накинута застиглістю того, як ми їх уявляємо. Щоразу, коли я отак прокидався, мій мозок даремно бився над тим, де ж це я, а довкола мене потемки все танцювало: речі, краї, роки. Зовсім отерпле тіло намагалося визначити положення своїх членів, а відтак одчути, куди тягнеться стіна, як розставлено меблі, а там уже відновити у свідомості й назвати оселю, куди я втрапив. Пам’ять, пам’ять боків, колін, плечей підказувала тілові, у яких іще кімнатах доводилося йому спати, поки довкола, пересуваючись за планом уявних покоїв, крутилися в темряві невидимі стіни. І перш ніж тяма, скута ваганням на цьому порозі форм і часів, розпізнавала, зіставляючи подробиці й усе житло, моє тіло згадувало, де саме стоїть яке ліжко, з якого боку двері, куди дивляться вікна, чи є там коридор, і воднораз воскрешало ті думки, з якими я ліг і встав.

Скажімо, мій замлілий бік, намагаючись освоїтись, уявляв, що він простягся попід стіною у великому ліжку під запоною, і тоді я казав собі: «Чи ти ба! Не дочекався, поки прийде мама поцілувати мене, і заснув». Я був у селі, у діда, вже давно померлого, а тіло моє, той бік, що я перележав, — вірні вартові минувшини, якої моєму розумові повік не забути, — нагадували мені про полум’я нічника з богемського скла у формі урни, почепленого до стелі на ланцюжках, коминок, змурований із сієнського мармуру, у комбрейській спальні діда-бабусі, де я жив у далекій давнині, яка здавалася мені теперішнім, хоч і досі не уявлялася чітко й вимальовувалась ясніше, коли мій мозок звільнявся від сну.

Потім наринав спомин про іншу поставу тіла; стіна тяглася не так, я був у сільських покоях пані де Сен-Лу. Боже свідче! Мабуть, уже десята, звісно, уже повечеряли! Десь-то моя сієста затяглася, — я звик відпочивати після вечірньої прогулянки з пані де Сен-Лу, прогулянки, яку роблю перед тим, як убратись у фрак. Багато років тому, коли ми, гуляючи в Комбре, поверталися пізно, я бачив за вікном криваві відблиски заходу. Зовсім іншим життям живуть у Тансонвіллі, у пані де Сен-Лу, і я зазнаю зовсім іншої втіхи через те, що блукаю місячними вечорами тими дорогами, де колись грався на сонці, і коли ми повертаємося, ту кімнату, де спершу засну, а потім перевдягнуся до вечері, бачу здалеку, її пронизує світло лампи, єдиний маяк посеред темної ночі.

___________________________________________________________________________________________________________